21 травня на космодромі японського космічного центру Танегашима відбувся запуск одразу двох космічних апаратів на борту однієї ракети H-IIA. Перший апарат, міжпланетна станція AKATSUKI (або Planet-C), прямує до Венери для проведення масштабного дослідження її атмосфери, поверхні та вулканічної активності. Еліптична орбіта довкола ранкової зірки дозволить спостерігати за хмарністю, повітряними потоками й венеріанськими грозами.
Проте другий апарат, маленький зонд IKAROS (Interplanetary Kite-Craft Accelerated by Radiation of the Sun), може виявитися важливішим за основний вантаж. Фактично він став першим виведеним за межі земної орбіти апаратом, який використовує сонячний вітер для свого прискорення. Наразі обидва апарати – і Planet-C, і IKAROS – відділилися від ракети-носія, вийшли на зв’язок із Землею та успішно виконали тестування обладнання. Також із борту Planet-С передані перші фотографії Землі з відстані більше як 250 тис. км.
Раніше, в серпні 2004-го, Японія запустила ракету S-310-34 одразу з двома експериментальними супутниками з сонячними вітрилами. Метою запуску була перевірка механізму розкриття паруса в космосі та ефективності використання сонячного вітру парусом на основі надтонкої плівки (7,5 мікрометра, це менше, ніж людська волосина). Чотирьох- і шестипелюсткові вітрила успішно розкрилися на висоті 150 і 170 км відповідно, що переконало японську космічну агенцію JAXA у можливості запуску міжпланетного апарата.
Якщо експеримент, який розпочався тиждень тому, пройде успішно, то наступним космічним вітрильником має стати набагато більший за IKAROS сонячний зонд-«квітка». Міжпланетний апарат із діаметром близько 50 м передбачається направити до Юпітера та Троянських астероїдів наприкінці 2010 року. Оскільки сонячний вітер не дозволяє активно маневрувати поблизу планет, на додаток до вітрила на міжпланетний зонд встановлять іонні двигуни.
Ідея з використанням сонячного вітру не нова, але практична її реалізація стала можливою лише в ХХІ столітті. Нові матеріали дали змогу виготовити міцну, проте дуже легку конструкцію, стійку до космічної радіації, яка зможе роками функціонувати в суворих умовах космосу. Самі японці називають першими космічними вітрильниками радянські експерименти за проектом «Знамя». Перший експеримент «Знамя-2» був проведений у 1992 році за допомогою транспортного човна «Прогресс ТМ-15». Він доставив вантаж на станцію «Мир», відстикувався та розгорнув 20-метрову конструкцію – полотно з дзеркальною поверхнею. Експеримент мав на меті освітити земну поверхню відбитими сонячними променями. В той час коли сонце відбивалося від полотна, на земній поверхні з’являлася освітлена ділянка 5 км в діаметрі, яка переміщувалася від південної Франції в напрямку СРСР зі швидкістю 8 км на секунду.
Вітрильник «Знамя-2.5» мав сформувати 7-кілометрову пляму завдяки 25-метровому дзеркалу, але під час розгортання полотна воно пошкодилося об антену. Апарат «Знамя-3» з діаметром дзеркала 70 м так і не було побудовано.
Наразі суперником Японії в гонитві космічних вітрильників є лише американське «Планетарне товариство» (Planetary Society). На 2010 рік ця організація запланувала політ апарата LightSail-1 із такими самими завданнями, як і в японського IKAROS. На висоті 800 км апарат має розгорнути квадратне вітрило зі стороною трохи більшою як 5,5 і площею 32 м2.
Космічні вітрила мають суттєво допомогти в дослідженні Сонячної системи. Навряд чи вони зможуть стати повноцінною заміною для реактивних двигунів, але економія на пальному надасть можливість розмістити в космічних апаратах більше наукових приладів та збільшити їхню вагову віддачу. Це особливо важливо з урахуванням вартості доставки на орбіту вантажів, адже кожен виведений у космос кілограм нині коштує багато тисяч доларів.