До Манхеттена на Різдво

На виході з нью-йоркського аеропорту до мене підходить темношкірий чоловік: “Таксі, мем?” Так, я стомлена багатогодинним перельотом і охоче віддаю свій чемодан. І лише коли позаду залишається стоянка з жовтими машинами нью-йоркського таксі, я отямлююся.

 

Афроамериканець переконує, що все буде о’кей. Тим часом ми заходимо на безлюдну стоянку, і він підводить мене до величезної чорної машини. Кидає мій чемодан в багажник, підштовхує мене на сидіння, ми вирушаємо і… Питаю, скільки буде коштувати проїзд до готелю. “80 доларів!” Ні, це забагато, мені казали, що має бути максимум 50, а більше я не можу сплатити, тому що я ж – з України… Чорношкірий водій повертається на стоянку, але мене з автівки не випускає. Каже, що зараз знайде мені іншого водія, який довезе за 50 баксів. Ще одне зусилля – і мені вдається таки вирватися і відібрати свій чемодан. Я несусь до стоянки жовтих легальних авт. Вони стоять в акуратній черзі, і у відповідь на моє: “Манхеттен? Хау мач?” –мовою Юрія Гагаріна і навіть з його інтонаціями звучить: “Поєхалі!”

 

Водія звуть таки Юрій. Він приїхав з Казахстану, а Україну добре знає, бо служив у Львові. В Америку потрапив через Ізраїль – звичайний шлях емігранта. Він вмикає в машині “Русскоє радіо”, яке й тут крутять цілодобово, і пояснює, що я дивом врятувала своє життя. Таксисти-“лєвакі” могли б завести туди, де не знайшов би навіть Інтерпол. Юрій дає свою візитку – мовляв, будуть проблеми – тільки подзвони, я вирішу усі! “Ну, ти зрозуміла, куди приїхала?” – чи то лякає, чи таємно пишається своєю новою батьківщиною Юрій. На прощання він протягує мені величезне яблуко. Цікаво, чи цей сюрприз закладено у сервіс таксистів, які везуть з аеропорту людей, котрі приїхали у місто Великого Яблука?[197]

 

Напередодні Різдва для всіх більш-менш солідних компаній гарним тоном стає благодійність. Оскільки спорт в Америці – не це тільки свято, але й неабиякий бізнес, то зустріч з групою міжнародних журналістів в Національній баскетбольній асоціації (NBA) пройшла під гаслом благодійництва.

 

Спеціальна програма NBA Cares щороку збирає і витрачає на благодійність більше 58,5 млн дол. Для кожної команди і кожного гравця NBA перерахувати частину коштів на програму NBA Cares – це як подяка за власні успіхи в житті.

 

До речі в сезоні 2007–2008 гратимуть двоє українців – Кирило Фесенко і Олексій Печеров, який зараз грає в команді “Вашингтонські чаклуни”.

 

І все-таки головним “видом спорту” перед Різдвом є купівельні перегони. Вже за місяць до Різдва ціни падають удвічі-утричі, і на всіх вітринах з’являються повідомлення про розпродажі. “На шопінг як на свято!” – здається, під таким девізом щоранку люди виходять на Велике Різдвяне Полювання за речами. І, як трофеями обвішані сумками і пакетами, повертаються ввечері додому. Після вдалого надбання американці хваляться перед знайомими… Що, вочевидь, ріднить їх з нами, слов’янами: мовляв, хай сусіда заздрощі поїдять.

 

Розпродажі мають таку саму цінову градацію, як і магазини. У великих торговельних центрах і модних бутіках ви можете придбати “з різдвяною знижкою” за 200 дол. таку саму куртку, яка через квартал знайдеться на розпродажі в маленькому магазинчику за 40. Тому доречно взяти з собою місцевого провідника, і не користуватися путівниками для туристів. У них хоча й розміщено інформацію про шопінгові центри, але це реклама. Найбільшу радість може принести раптова знахідка. Особисто мені пощастило в магазині “Все по 99 центів” знайти колекцію раритетних старих американських фільмів на DVD.

 

Туристичні розваги в Нью-Йорку бувають заплановані і спонтанні. Перші – це екскурсії вулицями на 2-поверхових автобусах з місцевими гідами. Серед них бувають справжні генії. Нашим гідом була бабуся, котра добре пам’ятає місто 30-річної давнини – коли ще тільки понаїхали китайці і почали будувати Чайна-Таун, коли ще не височіла будівля Організації Об’єднаних Націй, коли дерева були великими… Єдиний недолік автобусної екскурсії – це її швидкість. Тільки й встигаєш крутити головою: “Зліва у нас зараз буде пам’ятник… Ой, вже не побачите, але він там лишився!”

 

Більш повільний екскурсійний засіб – фаетон. Коні та їхні візниці збираються щоранку біля Центрального парку і працюють до пізнього вечора. Єдине, що може налякати рафінованого туриста – це запах кінського посліду. Та й у автомобільних пробках фаетон не стоятиме, тому ним вас покатають хіба тільки найтихішими алеями і вулицями. По Бродвею кіньми ви також не поїздите – це прерогатива лише кінної поліції. Вона виконує функцію не тільки патрулювання, а й місцевої цікавинки: поліцейські охоче фотографуються з туристами. Вони зовсім не звертають уваги на спонтанні акції, які час від часу виникають на вулицях – такі, наприклад, як виступ посеред Бродвею оголеного хлопця. Він на морозі в самих трусах і ковбойському капелюсі грає на гітарі. Напис ззаду на білизні пояснює, що цей хлопець – Naked cowboy, тобто оголений ковбой. Здається, всі туристи фотографували його безкоштовно. Може, йому муніципалітет за цю клоунаду платить?

 

Бути в Нью-Йорку і не побачити жодного бродвейського мюзиклу, погодьтеся, безглуздо. Мої спроби придбати квитки стикнулися не з проблемою дефіциту, а зі страйком працівників сцени. Цілий тиждень на Бродвеї не йшли вистави.

 

Врешті-решт страйк завершився, судячи з облич касирів, перемогою. Мені таки вдалося подивитися на Бродвеї у старому невеличкому театрі мюзикл “Спамалот”. І хоч би як іронічно український інтелектуал не ставився до бродвейських мюзиклів: мовляв, не серйозне це мистецтво, буфонада, дорогі вистави для духовно дешевого глядача – варто сказати, що актори і режисери сумлінно відпрацьовують кожен долар. Бо дають саме те, заради чого глядачі приходять на Бродвей – велике видовище.

Казку для дорослих, яка така доречна саме на Різдво.[198]