Наприкінці серпня 1991 року я повернулася додому. В напівосвітленому коридорі натиснула кнопку дверного дзвінка. Мама відчинила:
– Вам кого?
– Мамо, це я…
– Вітуся?!.
…Місяць із хвостиком у карпатських горах запрограмував цей діалог. Я дуже схудла, а стан одягу можна було описувати в категоріях естетики бомжів.
Спочатку я збиралася на Алтай автостопом – разом із найбільшими відчайдухами нашої компанії. Мене відмовив друг, і він мав рацію. Річ була не в складності маршруту. В цей час там уже тривали «бойові дії» між тамтешніми бандитськими угрупованнями. Чужих автоматично сприймали як золотошукачів, котрі приїхали заважати аборигенам розробляти жилу. А дівчата серед чужих – сигнал до особливого типу веселощів, після яких трупи невідомих акуратно закопують у лісочку.
Тож на Алтай поїхали лише хлопці – дехто справді стопом, хтось більш цивілізовано – поїздом, літаком. Ми ж із трьома поміркованими товаришами рушили в рідні гори, де найбільшою неприємністю тоді міг бути затяжний дощ.
Швендяли, як Бог на душу поклав. У мальовничих місцевостях зупинялися на кілька днів. Збирали гриби, горіхи, їстівні рослини. В прагненні тотального злиття з природою ми, діти асфальту, старанно оминали села. Й усе ж вийти до людей довелося – скромний запас продуктів скінчився.
21 серпня нам особливо пощастило. Біля сільського магазинчика притулилася розливайка, куди ми зайшли на каву. Там працював маленький чорно-білий телевізор, біля якого заклякла якась пані бальзаківського віку.
Повністю відрізані від світу з власної ж волі, ми зрозуміли тільки одне – коїться щось дотепер небачене, захопливе й страшне водночас.
Телефонні розмови з рідними заплутали нас іще більше. Не бачачи на власні очі, важко було уявити нескінченний «танець лебедят», обличчя учасників новоствореного ДКНП (в оригіналі – ГКЧП – Ред.), розгубленість останнього генсека…
Танки в Москві й трупи біля Смоленського мосту! Та насправді нас цікавило інше: чи повернулися алтайські пілігрими, чи всі живі й здорові? Намагання з’ясувати це через родичів і знайомих відволікло нас і від харчової лихоманки, і від загальної політичної ситуації.
Хоча можна було вловити слова «наші прапори», «мітинг», «Горбачов» у перешіптуванні жіночок на пункті зв’язку. Пізніше ми дізналися, що принаймні на Заході України у більш-менш великих містах відбувалися формально «зустрічі народу з депутатами», а в реальності – мітинги, учасники яких ще до 24 серпня сподівалися на краще.
Повернулися ми до Києва 27-го чи 28-го серпня.
– Мамо, це я…
– Вітусю?!. Ти чула про незалежність? – І тут мама заплакала.