У таборі поки що умовної опозиції, точніше всіх тих політиків, які опинилися за межами щойно вибудованої вертикалі влади, спостерігаються два цілком протилежних типи поведінки. Їх спрощено можна визначити як опортуністичний та психопатичний.
Одні сором’язливо-обережно формулюють наміри можливої «конструктивної співпраці». Їх цілком можна зрозуміти: біло-голубі прийшли надовго, жити якось треба, і не тільки заробляти гроші, а й реалізувати свою енергію, а кількість таких, що за жодних обставин «не можуть поступитися принципами», в усі часи обмежена. Інші, навпаки, демонструють певні ознаки істерики, влаштовуючи радше гучні, аніж ефективні, маніфестації непримиренності. В обох випадках це зовсім не те, на що мала б право розраховувати країна перед лицем прямої та явної загрози.
Back in the USSR
Чого очікувати від гармонійного оркестру різних гілок і різних рівнів під управним керуванням регіоналів, уже більш-менш зрозуміло навіть тому, хто плекав несміливі ілюзії на їхнє переродження, самовдосконалення або чудесне прозріння. Чудес не буває. Висновки можна робити, як екстраполюючи попередню практику здійснення влади в східних областях, так і аналізуючи останні міністерські призначення. Там годі шукати випадкових ідеалістів-реформаторів: їм нема звідки взятися й, головне, нема навіщо. Донедавна хаотичний, ненадійний і непередбачуваний конгломерат дрібних владних угруповань «за інтересами» має поступитися місцем стрункій ієрархічно вибудуваній структурі, де всі знатимуть свій номер і свій маневр, головний зміст якого – куди й скільки заносити.
Єдиний умовний плюс від такого дежа вю для суспільства – повернення до зрозумілого стану речей, де одразу видно: ось «вони», ось «ми». Вони – це ті, хто дерибанить країну й конвертує владу в конкретні матеріальні блага, ми – це ті, хто намагається їм зашкодити, бодай частково приборкати їхні апетити й потроху вибудовувати паралельне громадянське суспільство з іншою шкалою цінностей, іншими цілями та орієнтирами.
Хоча заради справедливості слід зауважити, що схожість поточного моменту з часами Леоніда Кучми дещо ілюзорна: насправді тоді перша особа держави в найкращому разі милостиво дозволяла пиляти країну й у випадку фіксації надмірного ентузіазму цей процес припиняла у своєму стилі: рішуче й капризно. Нинішній гарант, схоже, сам виступає організатором і натхненником фінансових перемог правлячого класу над власним народом. Ленно-васальна система з метою розподілу данини згідно з позицією в ієрархії впроваджується на очах, централізовано та інституціонально. Перспективу цієї політики неважко передбачити: білорусизація економіки та суспільства. Кінцеві наслідки її так само читаються без бінокля: щойно з країни буде висмоктано основні ресурси, неминуче подальше її поглинання потужним сусідом незалежно від волі місцевих еліт, які, можливо, особисто й не ладні були б ділитися з північною столицею прибутками та повноваженнями. А доведеться. Ті, хто заспокоював себе, мовляв, реставрація імперії – це лише стандартна страшилка «національно стурбованих», мали б прислухатися до останніх цілком офіційних висловлювань із високих кремлівських кабінетів: мовляв, спершу митний союз, потім єдиний економічний простір, потім спільна валюта, а за кілька років і політична інтеграція у складі Росії, Білорусі, Казахстану й, звісно ж, України. Ось так…
Прошарок тонкий
Запобігти такому сценарію можна тільки за наявності дієвої противаги у вигляді системної опозиції – з наголосом саме на першому слові, але не в організаційному, в змістовному сенсі. Інакше кажучи, яку систему пріоритетних цілей має розгорнути опонент чинної влади, щоби стати реальною впливовою потугою, здатною виконати своє завдання? Проте перш ніж укотре розібрати це питання, слід відповісти на ще одне: кому? Кому насамперед має розгортати стратегію опозиція, кого передусім збирати під свої прапори? Перші публічні спроби виявили схильність наступати на старі граблі.
Можливо, винен календар: на Шевченківські дні країна побачила демонстрацію біля пам’ятника Кобзареві у столиці за участю Юлії Тимошенко в оточенні сивочолих ветеранів патріотичного руху й почула до болю знайомі слова з того самого патріотичного тезауруса. Не маючи наміру в жодному разі образити заслужених українців, ризикнемо констатувати: цей набір облич і цей набір ідей навряд чи здатні мобілізувати соціально активну частину суспільства. А вона, ця частина, в Україні є.
Так, вона не більшість. Слід бути відвертими: є поки що дуже тонкий прошарок людей, для яких бути українцем означає бути європейцем (і навпаки). Переважно вони молоді. Просто середній клас. Точніше, ті, хто міг би бути середнім класом, бо це поняття пов’язане з рівнем добробуту, який у нас ледь досяжний. Вони мають переконання й не мають потреби їх комусь доводити, зокрема й собі. Навіть ходити у свята до пам’ятника Тарасові Григоровичу, хоча чому б ні? Вони залежать від себе, а не від дядечка, й воліли б надалі залежати від себе. Для них права людини й громадянина – це не абстракція, а засада існування країни. Ну годі, всі знають, про кого йдеться. Ще й ще раз: це ті, хто становив основний корпус Майдану. Ось до них, власне, мала б апелювати справжня українська опозиція.
До них, а не до «патріотів», бо саме ці люди і є справжніми патріотами як за своїми переконаннями, так і за способом їх реалізації. Можливо, не всі вони україномовні в побуті, проте визнають мову як маркер цивілізаційного вибору. І ось для них білорусизація є цілком неприйнятною, бо вона позбавляє їх найменшої перспективи відбутися як особистостям, як професіоналам, як громадянам. Вони ніколи не сприймуть ані деградації суспільства, ані русифікації в стилі Міхаїла Крука та Філіпа Кіркорова, ані люмпенізації, тобто культивування громадян совітського зразка й вичавлювання будь-яких більш-менш прогресивних елементів. Отриманий у результаті витоптаний і залитий асфальтом (до речі, неякісним) майданчик на місці України, який готують біло-голубі, категорично непристосований для їхнього подальшого існування.
План гасіння пожежі
Звісно, ця частина нації ніколи не відгукнеться на самі лише патріотичні гасла – хоча б тому, що добре знає їм ціну. Вона потребує чіткого й зрозумілого плану дій із модернізації країни, виконання якого по пунктах можна й треба вимагати від влади. І на чільному місці в цій ієрархії мають бути не економічні й не політичні вимоги, а передовсім ідеологія. З кількох важливих причин. По-перше, тому що ані адмінресурсом, ані фінансовими потоками нова команда господарів країни ділитися навіть не подумає, нема про що сперечатися. По-друге, тому що навіть за сприятливіших обставин починати все одно потрібно з культури в найширшому й найвужчому сенсі.
Бо трансформація країни, і ця істина так само перетворилася на трюїзм, починається з мізків. Слід водночас запобігти подальшій люмпенізації широких мас і врятувати нечисленні європоцентричні еліти від ізоляції та витіснення у підпілля чи гетто. Це не така абстрактна потреба, як може здатися. Адже багато соціальних хвороб, на яких паразитує дикий олігархічний капіталізм, глибоко вкорінені в культурі. Погодьмося, простіше й приємніше було б заявити, що звичку давати й брати хабарі впровадили серед наївних українців московські колонізатори, але це саме той шар тверджень, який змушує нормальних людей червоніти за наших патріотів. Упродовж усієї історії в Україні боролися Азія та Європа, й від нас сьогодні залежить, яка саме традиція буде запитана.
Та й сама Європа, до речі, не є територією суцільної святості. Їм теж відомі кумівство та гучні корупційні скандали, тільки там усе це сприймається саме як скандал, як аномалія, відхилення від правильного ходу речей і ніколи як норма. Європейці ніколи не погодяться жити в брехні як звичному середовищі, що визначає відповідний тип офіційних, бізнесових і приватних стосунків.
Хай нікого не вводить в оману звістка про оформлення опозиції у вигляді «тіньового уряду»: надвисока концентрація вождів на квадратний сантиметр того простору, який залишився для незгодних (чи радше тих, кого не вдалося переконати), робить її непрацездатною від самого початку. До того ж скупчення лідерів у одному місці наочно демонструє непросту проблему, а саме якості кадрового складу. Це стосується тих партій і блоків, які нібито об’єдналися, це так само стосується й окремо БЮТ як кістяка нового угруповання. Тут є цілком фахівці в галузі державного управління, бізнесу, фінансів, права, міжнародних відносин, але немає компетентних людей, здатних формулювати ідеологеми, формувати стратегії в галузі гуманітарної політики, не кажучи вже про технології їх упровадження. Тобто немає зовсім. Тому й рівень розмови не переконує.
Мобілізаційний ресурс
Між тим кадри в Україні є, треба тільки шукати їх поза межами давно переораного «патріотичного» табору. Технологій у світі також не бракує. Варто, зокрема, згадати досвід Польщі (інтерв’ю з колишнім міністром культури, а нині директором Варшавської опери Вальдемаром Домбровським див. тут). У найболючіший період так званої шокової терапії наші сусіди спромоглися запустити низку інституцій, що забезпечили не просто виживання національної культури, а й тотальний доступ до неї на всій території держави аж до найвіддаленішого села. Вони виходили з розуміння того, що саме культура робить із населення громадян. Нинішній владі, зрозуміло, громадяни ні до чого, саме тому цим має зайнятися опозиція.
Роль критика «донів» як основної мети опозиції ніяк не годиться: вся країна знала про судимості кандидата, про Межигір’я, про невігластво й про страусові черевики, що не завадило їй зробити відповідний вибір. Доведеться пропонувати програму, привабливу саме для мислячої, активної категорії українців, які є основним ресурсом мобілізації. Щось позитивне, зрозуміле, перспективне, що давало б надію громадянам, які ще не втратили свого останнього шансу. І доведеться вирощувати нову країну, точніше допомагати прорости тій, що виявилася паралізованою внаслідок усім відомого перебігу подій.
Для цього потрібно чітко усвідомити пріоритетність завдань. Саме так: підготовка громадянина європейської України, а потім уже європейська Україна. Полегшити українцеві вихід за межі порочного кола щоденних залежностей, допомогти йому зрозуміти (або згадати), що є інший спосіб життя, інші цінності. Полегшити доступ до цих цінностей. Подбати про достатню наявність культурного продукту, альтернативного каламутному потоку іноземної попси та «блатняка». Подумати, як донести його до околиць мегаполіса, до райцентру, до села. Що ж до кадрового забезпечення, то це питання простіше, ніж здається. Той самий досвід Польщі доводить: виробляння культурного продукту слід віддати професіоналам, забезпечивши їм парасолю у вигляді політичної волі, відповідного фінансування та суворого контролю за прозорістю процесу. Звісно, не кожна книжка, видана в Україні (тим більше не кожен фільм, рок-композиція чи твір актуального мистецтва), сприяє підйому патріотизму й національної свідомості. Але ті, кого в нас справді читають і слухають, все одно змушують думати й допомагають зрозуміти себе.
Отто фон Бісмарк колись сказав: «Німеччину створив сільський учитель». Хто в новому уряді відповідальний за вчителя, всі добре пам’ятають. Доведеться йти в обхід. Ось така дорожня карта.
Важливо не забувати одну просту річ: якщо в Україні буде європейська опозиція, в нас іще зберігається шанс через п’ять років повернути країну на нормальний шлях… Про альтернативу, чесно кажучи, думати не дуже хочеться.