У цій статті розповімо про викладачів і студентів Любешівського колегіуму й Олицької академії, що залишили слід в історії, а також про те, як оцінювали успіхи учнів. Окрім того, поглянемо на архітектуру цих старовинних навчальних закладів, яка зберігає багато таємниць.
Олицька академія
У 2025 році селище Олика на Волині здобуло статус міста, і то безумовно важлива подія для її історії. Це місто має багатий історичний та культурний спадок, вартий уваги не тільки сучасних мешканців, а й усіх волинян та українців. Сьогодні про Олику відомо переважно завдяки її величному замку й колегіальному костелу, однак є ще одна маловідома, але важлива сторінка її історії, пов’язана з вищою освітою. І саме про неї ітиметься сьогодні.
З 1637 по 1774 рік в Олиці існувала філія Замойської академії — одного з найбільших і найвпливовіших навчальних закладів того часу. Вона мала надзвичайно велике значення для розвитку освіти та науки в регіоні, і можна сказати, що завдяки їй Олика стала важливим освітнім центром Волині. Олицьку філію заснували на базі місцевого навчального закладу, який за своїм устроєм нагадував семінарію чи колегіум.
Альбом студентів Замойської академії, XVII століття. Джерело: Polona
Ініціатором створення філії Замойської академії в Олиці був князь Альбрехт-Станіслав Радзивілл (1593–1656) — третій олицький ординат, державний і політичний діяч Великого князівства Литовського, а також історик. Радзивілл не тільки політик, а й фундатор багатьох значущих культурних і релігійних проєктів у своїх маєтках, зокрема колегіального костелу в Олиці.
Першим кроком до створення академії в Олиці став документ, який підписав 1637 року князь Альбрехт Радзивілл, а також представники Замойської академії — Бенедикт Желеховський і Гієронім Кулаковський. Цей документ офіційно закріпив перетворення Олицького навчального закладу на філію одного з найпрестижніших вищих навчальних закладів того часу — Замойської академії.
15 квітня 1638 року ухвалили статут Олицької філії академії. У ньому йшлося, що професорів для колегії варто обирати тільки з-поміж викладачів Замойської академії, що забезпечувало високий рівень освіти й науки. Крім цього, документ підтверджував важливість навчального закладу для Олики, що фактично перетворювало містечко на важливий культурний та освітній центр. Того ж дня підписали акт, який затвердив польський король, що надавав офіційне право утворити колегії при Олицькому костелі. При академії також відкрили семінарію для восьми духовних вихованців.
Про створення філії академії та її важливість для Олики свідчать і спогади Шимона Старовольського, відомого ксьондза, ерудита й письменника, який пише про те, що князь Альбрехт Радзивілл завдяки своєму культурному та освітньому проєкту зробив Олику важливим освітнім осередком не тільки на Волині, а й на всій території тогочасної Речі Посполитої. Шимон Старовольський також зауважує, що, окрім замку, саме створення колегії та академії зробило місто відомим натоді.
Серед почесних викладачів Олицької філії був Василь Рудомич — український поет, правник, медик і мемуарист, а також ректор Замойської академії. Із 1743 року в Олиці викладав Домінік Ян Ридульський, професор і представник католицького духовенства, який згодом став останнім ректором цієї академії.
Для того часу Замойська академія була однією з найважливіших і найвпливовіших. Її заснували ще 1594 року, а статус університету вона здобула 1669-го. Навчальний заклад функціонував до 1784 року.
Її випускники працювали в різних галузях, зокрема в судах, в навчальних, медичних та релігійних закладах. Академія мала дві основні програми навчання: нижча і вища (п’ять і шість років відповідно). Лекції проводили латинською та грецькою мовами, що давало змогу студентам здобути високий рівень освіти.
Цікаво, що студентами Замойської академії часто ставали вихідці не лише з польської шляхти, а й з української, також із міщан, купців, ремісників і навіть селян. Це робило її досить прогресивною, особливо як порівняти з іншими навчальними закладами того часу. Усього за період свого існування академія випустила приблизно 11 тисяч студентів, серед яких було 37 % українців. Багато з них походило з Волині й Поділля, і, можливо, у дослідженнях надалі вдасться відшукати їхні імена та історії.
Отже, Олика була важливим центром освіти, а Олицька академія стала одним з найпрогресивніших освітніх проєктів на Волині. Сьогодні цю вагому сторінку в історії Олики варто пам’ятати й досліджувати, оскільки вона є невіддільною частиною культурної та освітньої спадщини Волині й України загалом.
Любешівський колегіум
Другий навчальний заклад, про який хочемо розказати, заснували в містечку Любешеві (тепер це селище на півночі Волинської області) 1693 року. Це був колегіум католицького ордену піарів (інша назва — піяри). Раніше, 1684 року, тут уже з’явився монастир цього ордену. Завдяки високому рівню викладання колегіум став справжньою колискою інтелектуальної еліти Східної Європи.
У Любешеві звели цей важливий навчальний заклад, оскільки орден піярів отримав земельну ділянку для будівництва від князів Дольських, що стало ключовим фактором у розвитку цього освітнього центру. Будівництво нового навчального закладу фінансували місцеві землевласники Дольські.
Спочатку піари розташовувалися в дерев’яній будівлі, у якій з 1693 року функціонував колегіум. У 1696-му Анна Дольська, удова Яна Кароля Дольського, пожертвувала 30 тисяч злотих на будівництво кам’яного монастиря та 1000 злотих, щоб придбати книжки для бібліотеки.
Наприкінці 1690-х нові власники Любешева — Вишневецькі — пожертвували 20 тисяч злотих на навчання в піарів дванадцяти бідних юнаків з Любешева.
У деяких писемних джерелах того часу Любешів згадується як «Новий Дольськ», хоча ця назва не прижилася серед місцевих жителів.
Школи ордену піарів у XVIII столітті користувалися величезним авторитетом серед європейської знаті: усі прагнули потрапити туди, адже рівень освіти був неймовірно високим. Любешівський колегіум також здобув популярність, і його будівництво «серед поліських боліт», як згадувалось у спогадах того часу, не стало на заваді його репутації як важливого освітнього осередку.
У навчальному закладі були велика бібліотека та аптека, що обслуговувала й місцевих жителів.
При колегіумі 1730 року створили ботанічний сад, що розташовувався на заході від костелу. Він мав липові алеї, які збереглися до сьогодні. Також там були великі й малі оранжереї, теплиці та дві башти. Колоритним був і фруктовий сад під назвою «Венеція», канали якого з’єднали з річкою. Сьогодні від колишньої слави ботанічного саду залишилися тільки два вікових дуби й липова алея.
Високий рівень освіти в Любешівському колегіумі став результатом зусиль його викладачів та учнів, чимало з яких залишили значний слід в історії. Одним із таких був Тадеуш Костюшко — видатний революціонер, інженер-фортифікатор, політичний та військовий діяч Речі Посполитої, а також учасник війни за незалежність Сполучених Штатів Америки. Він здобув свою першу освіту саме в цьому колегіумі й згодом, згадуючи своє навчання, завжди підкреслював значення цієї навчальної установи у своїй біографії. Його постать є важливою не тільки для Польщі, Литви, а й для США, де Костюшка вважають національним героєм. Також його відзначили почесним громадянством Франції.
Колегіум піарів у Любешеві не тільки формував інтелектуальну еліту, а й став місцем, де викладали видатні особистості з різних країн. Серед них були представники різних національностей, що додавало унікальності навчальному процесу. Наприклад, граматику викладав поляк Михайло Турковський, поезію — українець Михайло Шелюта, а синтаксис — литовець Бартоломей Михалевич.
Костел піарів у Любешеві, малюнок 1873 року
Але серед інших викладачів виділялася постать Джозефа Рафала Черняковського — професора Краківської академії, якого часто називають «батьком польської хірургії». Саме в Любешеві він розпочав свою хірургічну практику й став першим, хто проводив операції. У 1779 році відкрив першу хірургічну клініку в Польщі, а в Любешеві навчав студентів медичних наук під керівництвом свого друга, австрійця Кузьми Зуфахера, який натоді виконував обов’язки аптекаря при колегіумі.
Ще одним відомим випускником Любешівського колегіуму був Станіслав Боніфаци Юндзілл, який здобув популярність як європейський учений, натураліст і педагог. Він став професором Віленського університету й автором перших навчальних посібників з природничих наук для студентів багатьох європейських університетів. Його роботи, зокрема «Основи ботаніки» (1804–1805) та «Короткий курс зоології» (1807), стали важливими для розвитку природничих наук у Європі.
Колегіум піарів у Любешеві на Волині також став місцем, де здобули освіту такі відомі вчені, як Казимир Нарбут і Мацей Догель.
Казимир Нарбут (1738–1807) був видатним польським філософом, просвітником і гуманістом. Він вважається яскравим представником філософії епохи Просвітництва в Литві. Казимир Нарбут написав першу польську книжку з логіки й вивчав філософію та природничі науки спочатку в піярському колегіумі у Вільно, а згодом у Римі. Пізніше став професором піарського колегіуму в Дубровиці (територія Рівненської області), а також викладав математику й філософію у Вільно (Литва).
Мацей Догель, інший випускник Любешівського колегіуму, став відомим істориком-джерелознавцем. Він зібрав велику кількість історичних і дипломатичних документів, що стосуються історії Польщі, Литви та України. Його роботи з історії міжнародних відносин XIII–XVIII століть не втратили своєї значущості й до сьогодні.
Колегіум у Любешеві функціонував протягом майже 150 років, його ліквідували 1852-го за указом російської влади. Після цього колишній монастир піарів кілька разів змінював свої функції.
Під час Першої світової війни, унаслідок боїв у липні 1916 року, монастирські будівлі й костел зазнали серйозних пошкоджень.
У 1926-му будівлю передали ордену капуцинів, які спробували відновити навчальний заклад. Однак він проіснував лише до 1939 року.
Не можна не згадати про втрачений костел ордену піарів у Любешеві, який колись був однією з найяскравіших архітектурних перлин цього регіону. Хоча той інтер’єр сьогодні вже не можна побачити, є кілька історичних свідчень про його велич. Один з таких — малюнок 1873 року, що дає уявлення про його внутрішнє оздоблення. Костел, без сумніву, міг би конкурувати з найкращими європейськими храмами того часу. Офіційне відкриття святині відбулося 1786-го, а саме будівництво тривало з 1745 по 1762 рік.
Особливою гордістю костелу були його фрески, над якими працював видатний художник та монах любешівського монастиря Кароль Губель (1722–1793). Його роботи вражали не лише технікою виконання, а й глибиною художнього задуму, вносячи в атмосферу храму дух епохи. Ілюзіоністичні малюнки покривали всю внутрішню частину святині. Вони складалися з декорацій на склепінні, що зображували Вознесіння та сцени із життя Матері Божої. Це були одні з найвищих за художньою цінністю стінописів на території колишньої Речі Посполитої.
На жаль, 1969 року радянська влада знищила костел разом з його безцінними фресками. Однак, попри це, частина спадщини збереглася для нащадків. Нам вдалося знайти чорно-білі світлини любешівських фресок, датовані 1922 роком. Ці фотографії стали єдиним доступним свідченням того, яким був цей шедевр. Оригінали цих світлин сьогодні зберігають у фотоархіві Ягеллонського університету в Кракові (Польща), де кожен охочий може побачити частину з них.
Це надзвичайно сумна історія втрати частини культурної спадщини, але саме завдяки збереженим фотографіям ми маємо можливість хоча б частково відновити образ того, що колись було частиною величного культурного ландшафту Волині. До сьогодні зберігся лише будинок колишнього монастиря, який після 1945 року використовували як школу, а сьогодні — як приміщення різного призначення.