Наступний тиждень у більшості вишів спочатку вважали карантинним. Офіційно в понеділок ми не відвідували занять через епідемію грипу. Усі дні, відколи оголосили «перемир’я», вибухів у Луганську не було чути.
Щосекунди білборди в місті нагадують про існування самопроголошеної «ЛНР». Але тепер це не танки чи сепаратисти в камуфляжі, а картинки світлого майбутнього, підперезані прапором «луганской инородной (як тут її жартома кличуть) республики». Цікаво, як «креативники» протизаконної «влади» відстежували зміни побажань цільової аудиторії? Адже, здається, жителі Луганська бачаться однаково втомленими від війни що місяць тому, що нині.
Знову говорять про запуск трамвая. Дуже на це сподіваюся. Мені його бракує. Таким задоволенням було заскакувати в тремтячий зелений вагончик під час дощу. Клацати компостером і вивчати життя, роздивляючись картинки за склом. Ці періодичні поїздки були немовби ревізією міста. До останнього спостерігала, як воно покривається спочатку графіті, а потім слідами бойових дій.
Читайте також: Ми вас чекаємо!
Намагаючись проаналізувати, що ще стало іншим у зовнішності Луганська, розумієш: узагалі-то нічого. Зміни відбувалися поступово останні кілька тижнів. Але несподівано бачиш, що на дорогах менше розцяцькованих сепаратистською атрибутикою машин навіть порівняно з минулим тижнем. Не чути танків, які вночі гуркотіли вулицями, вдень рідше можна бачити військові вантажівки. Створюється враження, що місто поступово демілітаризується.
Зараз є відчуття, що нічого не було. А може, мені просто хочеться в це вірити. Неначе всі ці місяці жила у шкаралупі свого будинку, в стінах якого немає ані бойових дій, ані телевізійних зомбі й проголошено мою власну котячу республіку. Так чи так, а студенти поповзли на вулиці та в кафе. Багатьох із них можна знайти останнім часом за безтурботним поїданням піци або ролів. Теми їхніх розмов майже не стосуються війни, чого не скажеш про батьків таких студентів. Щодо перспектив думки порівну: одні пов’язують майбутнє із цим місцем, інші планують виїхати. Чомусь саме ті, хто мав справу з воєнними «подаруночками» в себе на подвір’ї, все одно хочуть залишитися.
Є й інша молодь, якої тепер не розумію, – неформали. Зараз вони ходять із сепаратистською символікою на рюкзаках. Ті самі напівп’яні хлопчики й зухвало нафарбовані дівчатка, серед яких я колись була. Ті самі, що заперечували будь-які спроби вплинути на себе збоку. Чому таке відбувається навіть у цьому прошарку, невтямки.
Ті, хто кількома днями раніше розповідав про враження від поведінки журналістів, охоронців та президентів на мінських переговорах, сьогодні зітхають. Кажуть, подивившись новини про інші міста, що головне – здоров’я родини, а не будь-які документи. Як на мене, про здоров’я думати запізно. У багатьох людях і в собі відчуваю впевненість: якщо ми дожили до цього моменту, то й надалі з нами нічого не станеться.
Читайте також: Уявні спільноти і реальні трагедії
Узагалі Луганськ нагадує мені психічну лікарню. На вході-в’їзді потрібно постійно показувати, що ти маєш право тут перебувати. Просто так не пустять. Тут є пацієнти, яких уже не вилікувати. Є ті, хто усім цим керує й нібито наглядає. І, як нерідко буває, лікарі не дуже відрізняються від пацієнтів. Серед останніх, до речі, трапляються й ті, хто лише вдає із себе психа. Сподіваюся, що я до них належу. Прикидаюся психом, бо мені цікаво тут бути. Цікаво дивитися на життя лікарні зсередини. Але наслідки цієї забави погані: я таки стаю психом. Адже, коли тобі на людях постійно потрібно когось зображувати, поступово ним стаєш.
У хвилини таких роздумів хочеться поїхати кудись далеко-далеко. У пошуках починаєш помічати кожну можливість, кожну деталь. І таки помічаєш, що оголошення про виїзд найпопулярніші серед вуличних. Вони розклеєні по всьому місту на тумбах для афіш. Щонайменше 10 варіантів доїхати до якогось спокійного міста: Києва, Санкт-Петербурга, Харкова, Ростова…
Та Луганську, схоже, у січні стало начхати, що діється навколо, і він почав повертатися до звичайного ритму. Навіть останні обстріли його не особливо спантеличували. Як там, у бородатому жарті: коли настане кінець світу, в нас його не зауважать. Здається, що для багатьох він залишився непоміченим.