“Знімати в Нацгвардію” в містах окупованої Донеччини в таких масштабах почали вперше. До цього більш популярним залученням до спротиву “київській хунті” було тримання у підвалах з виконанням брудної роботи на передовій: політичних полонених чи просто порушників комендантського часу, алкоголіків та дебоширів зазвичай відправляли копати окопи. В справжні озброєні формування потрапляли ти, хто мав бажання воювати та отримувати за це гроші. Але, як розповідають мешканці шахтарських містечок, де через відсутність роботи багато хто пішов заробляти зброєю, майже усі добровольці зараз вже не живі. Тому професія якось на стала дуже популярною. І тут — масове зібрання чоловіків працездатного віку, які поки що не мали намірів братися до зброї, та показове, на камеру, надання зброї на відповідальне зберігання…
Чи виявили усі ці чоловіки справжнє бажання воювати? За інсайдерською інформацією, алгоритм зібрання натовпу був традиційним: відсоток з кожного підприємства, організації чи школи. В колективах, де багато жінок, кажуть, забирали навіть глибоких пенсіонерів та інвалідів. Студентам зовсім нічого не пояснювали, сказали, що буде парад. Але, думаю, відповідь лежить ще й в розумінні “резервістами” мети цих зборів: заходи, на яких бажають підготувати чоловіків для участі в бойових діях, навряд проходять кілька годин й полягають в дружньому вигукуванні “Ура!” в бік головнокомандувачів. Тому це дійство багато хто з самого початку розцінював як просто привід не піти на роботу, щоб весело та з “гаряченьким” відпочити з друзями на природі. А відправлятися після цього в казарми ніхто не збирався, бо, як кажуть – “обіцяти, на значить одружитися!” Та й зі зброєю не зовсім так, як показували пропагандисти: учасники кажуть, що видали її не усім охочим, а тим, хто вміє нею користуватися: колишнім військовим, мисливцям, спортсменам. Така практика не нова: зброю роздавали усім, кому заманеться, під запис у шкільному зошиті у Слов'янську та Краматорську, коли там панували терористи. Бо мета, знов таки- не отримати бойову одиницю, а дестабілізувати ситуацію, наповнивши територію зброєю, втягнути в конфлікт якомога більше цивільних. Особливо, коли вже розуміли, що з цих міст вони виходять. Така собі вибухівка уповільненої дії.
Читайте також: Паспорти «ДНР» — легалізація чи відчай?
Тобто ця картинка повинна казати щось ще, наприклад, наявність у Росії планів вийти з активного впливу на Донбасі, залишив собі роль ну дуже сірого кардиналу. Масштабні зйомки величезних колон, які йдуть, як “в останній бій” навіть у дуже наївного глядача не викликає відчуття страху перед грізним військом. Бо якесь воно, в треніках з лампасами, не дуже грізне. Але крім банального меседжу про те, що на Донбасі усі готові воювати проти України, тут повинно бути щось більш далекоглядне. Наприклад, ідея пов'язати кров'ю якомога більше людей, щоб ускладнити відносини між мешканцями регіону при любих результатах конфлікту. А ще, що більш схоже на людожерські замашки Путіна, зробити так, щоб у кожній родині Донбасу був свій небіжчик, вбитий українськими військовими. Для пролонгованої дії, так би мовити. Тому, на жаль, я не можу розділити весняний оптимізм тих, хто марширує в цих колонах: ця весела прогулянка вже десь за рогом може скінчитися криваво. І вони вибрані в жертви великих провокацій, навіть якщо це за звичкою їм здається безневинною акцією під гаслом: “Піду- куди скажуть!”.