Уже 17 років Україна веде міжнародну політику за принципом, який, перефразовуючи «бородатий» анекдот про першого Президента Леоніда Кравчука, можна сформулювати так: намагаємося пробігти поміж краплинами. Точніше – не краплинами, а колосальними геополітичними брилами. Якими – думаю, пояснювати нікому не потрібно. Ці брили останнім часом почали знов тертися одна об одну. Від чого летять іскри та чималі уламки. А тут ще і з півдня долинає підземний гуркіт – то підіймається ще одна гігантська брила: мусульмансько-арабська. Між цими гірськими вершинами мальовнича долина українського лісостепу має всі шанси бути затисненою.
На початку незалежності популярною була концепція про те, що, мовляв, брили то зсуваються, то розсуваються, але ж десь має проходити кордон та дороги між ними. Цим нейтральним кордоном мала стати якраз Україна. Більше того – тут ще мала вестися торгівля між всіма і всім. Але щось не зрослося –не звикли українці торгувати. Їм або орати землю, або, якщо вже зовсім допечуть, різати когось.
Тож, не стала Україна нічийним «перехрестям цивілізацій». Швидше навпаки – кожна геополітична брила зараз займається тим, що закидає якомога більше «свого» каміння на наші терени. Сподіваючись, що з камінця колись виросте пагорб. А потім і ціла гора – звичайно, також «своя».
Бути нейтральною Україні не судилося. Час проводити власну політику. І вона зовсім не обов’язково має полягати в перебуванні в тіні названих «брил». У нас є цілком природні союзники, з якими ми вже мали досить плідний досвід співжиття та культурного обміну. Це – Білорусь. З якою Україна жила в союзі і мирі понад 500 років. У складі досить успішної і багато в чому унікальної держави – Великого князівства Литовського. Нас із білорусами єднає і схожа історична доля – спільний досвід імперського утиску. З якого, щоправда, українці зробили поки що правильніші висновки.
До чого це все? Та до того, що нам час будувати СВОЮ вісь союзників. З якими можна і потрібно встановити рівноправні та взаємовигідні відносини. Як економічні, так і соціально-культурні. Чому б Україні не стати Польщею для Білорусі? У сенсі лобіювання та захисту її інтересів – у своїх власних інтересах. Ви скажете – а Лукашенко? Лукашенки приходять і йдуть – лише інтереси залишаються незмінними.