Чимало політичних аналітиків намагається зрозуміти, що в геополітичному сенсі означає воєнно-політичний стрибок Путіна в Сирію і як це пов’язано з війною на Сході України.
Чи йдеться тут лише про блеф із метою поторгуватися і змусити Захід «розміняти» Сирію на Україну? А може, наміри серйозніші, й кремлівський диктатор планує на тривалішу перспективу? Адже Близький Схід є одним із найчутливіших регіонів світу, чого не можуть ігнорувати політики навіть у віддалених від нього країнах.
Справді, російський вплив на Близькому Сході порівняно з часами Радянського Союзу є доволі незначним. І практично Сирія є останнім клаптиком такого впливу, що традиційно зберігається. Ще в 70-ті роки ХХ століття в сирійському порту Тартус базувалася Середземноморська ескадра ВМФ СРСР, корабельний склад якої формувався силами Чорноморського, Балтійського та Північного флотів. Другий сирійський порт — Латакію — постійно приходили радянські військові кораблі. За цей період на сирійському узбережжі виникла інфраструктура, якою може нині користатися Російська Федерація. Однак тепер на тих теренах з’являються нові контингенти російських військ, із яких може сформуватися близькосхідний експедиційний корпус РФ, а також потужні угруповання флоту й авіації (на сьогодні, як свідчать світові ЗМІ, Росія активно будує в Сирії базу військово-повітряних сил). Це дасть можливість Москві організувати безпосередню загрозу центрам нафтовидобування, а безпосередня участь у бойових діях забезпечить вплив на інтенсивність конфлікту в цьому регіоні. Доступ до регулятора напруження на Близькому Сході — це також вплив на глобальні геоекономічні чинники (якщо там спалахне, то ціни на нафту можуть поповзти вгору, а «спалах» завжди можна буде спровокувати, спецслужби Москви мають багатий досвід).
Читайте також: Гібридні виклики міжнародного гуманітарного права
Раніше Росія не мала можливості так ґрунтовно у військовому сенсі осісти на Близькому Сході. Її постійна військова присутність у регіоні змусить Йорданію, Кувейт, Саудівську Аравію, ОАЕ, той-таки Єгипет та й решту ісламського світу суттєво переоцінити своє ставлення до Заходу й насамперед до США. Виявиться, що в регіоні з’явився новий гравець, рішучіший і агресивніший від традиційних. Це потягне за собою певну переорієнтацію арабських країн. Путін демонструє якщо не силу, то принаймні нахабство й зухвалість на тлі слабкості, роз’єднаності та нерішучості Заходу, пропонуючи себе як силову альтернативу.
Захід фундаментально помилився, не зупинивши Путіна ще в Криму (помилка сталася за сприяння внаслідок цілковитої бездіяльності Турчинова та Яценюка, які не зробили жодної спроби протистояти там російській агресії). Крім названого вище російські війська опиняться в тилу Турецької Республіки й росіяни зможуть впливати на політику цієї держави, вже не обмежуючись лише торгівлею і газом.
Перед Путіним відкривається цілий спектр можливостей шантажу Заходу й близькосхідних держав.
На Заході наївно думають, що поступки Путіну зменшують кількість проблем, а насправді збільшують.
У Москві вже нашвидкуруч готують ідеологічну базу своєї постійної близькосхідної присутності, зокрема один із найбільш історичних кремлівських «пропагандонів» Максім Шевчєнко вже публічно виступив з ідеєю Росії як «захисниці християн» на Близькому Сході. Це, мовляв, її велика історична місія сучасності. Справді, є така проблема. Останні 15–20 років у регіоні ісламісти масово винищують місцеве християнське населення, на що ніхто на Заході не звертає уваги, в тому числі й Ватикан. Тож у Москві є благодатний ґрунт для воєнно-політичних спекуляцій. Останній раз Росія брала на себе цю місію в середині ХІХ століття, що закінчилося для неї ганебно програною Кримською війною…
Росії доведеться щось вирішувати з цілісністю Сирії і перспективами її диктатора Башара Асада, який очолює режим конфесійної меншості в країні, де більшість становлять ортодоксальні мусульмани — суніти. Асад же є представником шиїтської секти алавітів. Алавіти поєднують вчення ісмаїлізму з елементами східного християнства і давньосхідних астральних культів. В основі їхнього віровчення лежить уявлення про трійцю-мана (сенс), ісм (ім’я), і баб (ворота) — все це втілено в Алі (четвертому халіфі й першому шиїтському імамі), Мухамеді (засновнику ісламу) і Сальмані аль-Фарісі (соратнику та послідовнику Пророка). Алі вважається головним поміж них. В алавітському середовищі дуже поширена віра в переселення душ (Тасанух): душі праведників по смерті відправляються до зірок і відчувають присутність там «божественного Алі». А душі грішників переселяються в тварин. Обряд алавітів нагадує християнську літургію: читають фрагменти з Євангелій, причащаються вином і хлібом тощо. З християнства алавіти сприйняли Євангелія, культ Христа, деякі християнські свята та деяких християнських святих.
Читайте також: Російські ЗМІ як дзеркало агресії
Алавіти мають свою богословську літературу, наприклад священну книгу «Кітаб аль-Маджму», створену на основі Корану. Резиденція релігійного лідера алавітів рей аль-діна міститься в місті Кардах (Сирія). Абсолютна більшість близькосхідних алавітів (72%) зосереджена в Сирії. З погляду сунітів алавіти є в кращому разі єретиками, носіями релігійної єресі, а в гіршому їх узагалі не можна вважати мусульманами. Для сунітських фанатиків з «ІДІЛ» («Ісламської держави Іраку і Леванту») алавіти (як і взагалі шиїти) — то смертники, жоден із яких не має права на життя. Тому для цієї частини населення Близького Сходу перемога «ІДІЛ» означає тотальне фізичне винищення. У Сирії є внутрішній розкол, пов’язаний із тим, що більшість населення становлять суніти, на північному сході живуть курди, а влада належить алавітам, навіть майже всі командири танкових бригад (ударної сили сирійської армії) — алавіти.
Чи зможуть 11% населення Сирії (алавіти) перемогти навіть із російською підтримкою 85% (суніти)? Однак цікаво, що алавіти становлять абсолютну більшість (понад 70%) у мухафазах (провінціях) Тартус і Латакія, саме там, де розташована база російського ВМФ. А 13% населення Латакії становлять православні християни… Яка спокуса для Кремля. Тим більше що в Московській і Санкт-Петербурзькій духовних академіях навчається чимало православних сирійських арабів. Цілком можливо, що Асаду з його алавітами доведеться відступати у свою вотчину —Тартус і Латакія, яку він цілком здатен утримати, тим більше з допомогою російських експедиційних військ. Отже, єдина Сирійська держава, цілком імовірно, припинить своє існування через непримиренні релігійні чвари. Тоді можливим є виникнення на сирійському узбережжі Середземного моря алавітсько-християнської держави під протекторатом Кремля, оскільки для алавітів і християн така сепарація є питанням фізичного виживання на тлі релігійного екстремізму «ІДІЛ».
Читайте також: Українські перемоги в АТО: якщо треба, то можемо
А прецеденти в цьому регіоні історія знає. У ХІ– ХІІ століттях на цьому узбережжі від кордону сучасної Туреччини до Синайського півострова існував цілий ланцюжок християнських держав, створених європейськими лицарями-хрестоносцями. Алавітсько-християнська держава, напевно, влаштує Ізраїль (адже він перестане бути єдиним об’єктом ненависті для ісламських сусідів, а новопостале державне утворення може стати для Ізраїлю таким собі другом недолі), розпорошить увагу ісламістів і дасть Кремлю значні перспективи тривалого й глибокого втручання у близькосхідну політику. Але коштуватиме це Кремлю набагато дорожче, ніж «ДНР» і «ЛНР», бо Асад із його оточенням — це вам не Захарченко і Плотницький з їхніми донбасько-поміркованими апетитами. Тут доведеться брати на своє повне утримання практично все населення «Алавістану», всю еліту, армію, офіцерський корпус, спецслужби, а головне — безпосередньо воювати проти «ІДІЛ» і не лише з повітря, як це робить Захід, а кидати проти фанатиків-ісламістів багатостраждальну російську піхоту, та й то на багато років. Чим закінчиться сирійський похід полковника Путіна, поки що сказати складно. Однак те, що він може суттєво сплутати карти всій світовій політиці й гранично посилити хаос, поза сумнівом.