Дніпрогес і навколо

Спокійний і плинний Дніпро, скелясті береги Хортиці, регати вітрильників на синій воді або велич Дніпрогесу – такі картинки можуть прикрасити будь-чиї спогади. Однак, мандруючи Хортицею чи Дубовим гаєм або відпочиваючи біля фонтанів, намагайтеся все ж таки не надто часто дивитися в бік заводів.

 

 

Запоріжжя має чотири мости і недобудований п’ятий, але їх тотально не вистачає. Окрім греблі й невеликого Арочного, є ще два мости Преображенського – до і від Хортиці – зведені у 1949–1952 роках. Транспорт по них рухається тільки однією смугою в кожен бік, тож пропускна спроможність не дає змоги впоратися з чималою кількістю автомобілів, зокрема й місцевого, тобто власне запорізького, виробництва. Тільки раніше це були горбаті запорожці й таврії, а тепер – автентично-українські сенси й ланоси. Застряг отак у заторі й відчуваєш подвійну клаустрофобію – у коробці автомобіля, та ще й у тісному тунелі моста, з якого лише подекуди проглядаються Дніпро і Хортиця з їхніми шашличними запахами. У годину пік ви ризикуєте простояти в заторі на мосту так довго, що може захотітися з нього стрибнути. У такому разі краще скористатися порадами місцевої громадської організації «Асоціація стрибків та польотів на мотузці», що здійснює такі трюки.

 

Один із мостів – обхідний по греблі – тримається на потужних пружинах, немов велетенський матрац. Тільки уявіть собі: ви йдете ввечері цим мостом. Перед вами – шедевр промислового мистецтва, один із символів індустріалізації 1930-х років, тобто Дніпрогес. З одного боку – дамба з фіолетовою підсвіткою, вода дуже високо, від неї віє прохолодою. Десь там у глибині криються славетні пороги, що були колись на річці між Запоріжжям і Дніпропетровськом, козацькі чайки і скарби… З іншого боку очам відкриваються щемкі краєвиди Хортиці. А головне – ви відчуваєте це тремтіння, немов легкий землетрус: асфальт під ногами вібрує, міст-бо на пружинах, а ви про це зовсім забули, тому з усіх сил хапаєтеся за перила і теж починаєте тремтіти…

 

Нізащо не можна відмовлятися від нагоди проплисти через трикамерний шлюз Дніпрогесу. Зробити це можна хоча б на прогулянковому теплоході – річковому трамвайчику. Шлюз вражає: перепад висоти водяних поверхонь у ньому – 25 м, довжина споруди – 300 м, ширина – 18 м. Уродженка Запоріжжя Ліля Мельник ділиться з Тижнем враженнями від шлюзування: «Виникають просто ірреальні асоціації. Особливо вражає масштаб конструкції, не віриться, що все це справа людських рук. Я почувалася героєм фільму «Володар перснів», це там, де вони пливуть на човнах, а перед ними вгорі нависають велетенські скелі-королі. Всім нам хотілося торк­нутися слизьких стінок шлюзу, тому що вже скоро він мав опинитися під величезною товщею води. Після шлюзування лишається враження, що ти пізнав Запоріжжя до глибин, вліз у душу міста».    

 

 

Ніхто не знає, чому понад 280 заводів побудували в одному місті, а не на відстані хоча б у 20 км, як планувалося. Зате всім відомо, що лівий берег Дніпра у Запоріжжі не сприятливий для проживання з огляду на складну екологічну ситуацію.

 

Пасажири міжнародних лайнерів, які здійснюють круїзи Чорним морем і частенько запливають до міста, сновигають уздовж центрального проспекту й набережної зі своїми фотокамерами, лише подеколи наважуючись поїхати у промислову глиб Запоріжжя. Звісно, щоб надивитися реальних страшилок і зрадіти, покинувши їх назавжди: Укрграніт, Завод феросплавів, а також вогнетривких матеріалів, коксохімічний, Запоріжсталь… Споглядання цих монстрів – справжня екстрим-пригода для підстаркуватих швейцарців і німців. Особливо популярним чомусь є Павло-Кічкас, район, відокремлений від «великого міста» заводами. Запоріжці жартують, що мешканцям району пощастило найбільше, адже дим зазвичай відноситься вітром в інший бік, просто на центр міста.  

Натомість правий берег – суцільно зелений, на ньому розташовані переважно спальні райони, але дістатися туди внаслідок заторів на мостах не так вже й легко. Атмосферу правого берега поліпшує ще й національний заповідник на острові Хортиця.

 

 

 

Мої друзі називають Запоріжжя містом металургів і моделей. І якщо з металургами через таку кількість заводів усе зрозуміло, то з моделями якось не зовсім. Це про дівчат: вони можуть працювати моделями і літати на покази до Японії, ставати «Міс Україна», а можуть і не працювати, живучи на дивіденди з власної краси. Згадати хоча б ту ж таки Олену Павлюченко, фотомодель і «Міс Запоріжжя-1992», більш відому як дружина одіозного творця афери «МММ» Сергія Мавроді. Дівчата у місті надзвичайно гарні, вони у великих кількостях гуляють проспектом Лєніна та бульваром Шевченка. Красуні, якщо вірити тим-таки інтуристам, належать до найцікавіших запорізьких атракцій.  

 

Якщо ж говорити про чоловіків, то вони дещо перебірливі, що, беручи до уваги красу тутешнього жіноцтва, зрозуміло. Серед них трапляються і козаки. На Хортиці навіть є цілий кінноспортивний театр запорізьких мачо «Козацька залога», а в самому місті – ще низка козацьких організацій і товариств. Їхні представники беруть участь у театралізованих гуляннях, а на вечірках розмірковують про те, чи варто вистригати на голові оселедець і як на це відреагують «на заводі».

 

 

 

Колиска козацтва, славетний острів є чи не головним пунктом будь-чийого паломництва до Запоріжжя. Його оточують численні кам’яні острови та скелі, а з північного боку вид­ніються Три Стовпи, тобто з три скелі: Крісло Катерини, Середній і Похилий Стовпи. На Середньому Стовпі у 1929 році напередодні будівництва дамби археологи знайшли поселення людей епохи енеоліту (кінець IV тис. до н. е.), яку назвали середньостоговою культурою. Саме тут було знайдено докази того, що предки українців уже в той час приручили коня. 

 

На Хортиці не можна проминути Музею історії запорозького козацтва, де нам нагадають, що Січ – це «перша в Європі демократична республіка» (вислів нині малопопулярного Карла Маркса). Тут побачите стелу Яремі Байді-Вишневецькому, який заснував колись форт на Хортиці. Прокладена й Тарасова стежка з краєвидом на Дніпрогес, на якій стоять брили з Кобзаревими цитатами. Ось одна з них: «Був на Хортиці. Ходив скрізь і плакав». Є тут і нова фішка: макет Січі, де знімався фільм Володимира Бортка «Тарас Бульба». Справді хочеться плакати, коли туристи роздивляються російську кінодекорацію, немов справ­жній артефакт.

 

Окрім того, на міфологічному острові розташовані кілька поховань скіфського періоду, велике зібрання кам’яних баб, козацькі могили і навіть язичницьке капище. «Насправді це звичайний пеньок, оточений оберегами, на якому лежать шматки хліба, – розвінчує Тижню один із хортицьких міфів молодий поет Влад Клен. – Він стирчить на самому краю урвища. Але прийшовши туди, потрапляєш ніби в зону відчуження, у якій панує абсолютна тиша. Часом я навідую те місце, коли хочу послухати власні думки».

 

Запорожці усвідомлюють, як їм пощастило з островом. Уздовж доріг – білборди: «Радійте, ви на Хортиці!», «Хортиця – острів святилищ» та «Ми найщасливіші, бо у нас є Хортиця». На кам’яній брилі для подорожніх вибита молитва за Хортицю. Активісти молодіжного руху «Чистій Хортиці – Так!» проводять регулярні суботники і вивозять з острова тонни сміття. А дехто й спекулює брендом. Так, Національний клуб «Запорізька Січ», по суті, виявився рестораном, але, щоб ви не засмучувалися, там обов’язково подадуть халявну чарку «на коня».

 

 

 

Але для мене Запоріжжя назавжди залишиться містом, у якому я могла б жити, бо народилася неподалік. Зробивши вибір на користь інших міст, де є університети, я часто їхала потягом саме через Запоріжжя: рахувала мости, автозаправки, автобусні зупинки, пісяючих хлопчиків на узбіччях.

 

А могла б жити у студентському гуртожитку поряд із СІЗО, показувала б друзям найдовший у Європі проспект – імені Лєніна. Сама часто виходила б на нього гуляти, дивилася б на трамвайну колію, якою ніколи не ходили трамваї, називала б Шевченківський район «Шевчиком», бульвар Шевченка – «БеШа», а саме Запоріжжя – ЗаПАРИЖжям. І везла би друзів у маршрутці по проспекту від одного фонтана до іншого, а сама б раділа, що тим, кому я все це показую, подобаються ці водограї.

 

Чого-чого, а фонтанів у Запоріжжі вистачає! Чого вартий лише каскад на бульварі Шевченка, до якого приїздять фотографуватися молодята. Де ще таке побачиш – фонтан-фата, наповнений піною! Але це аж ніяк не геніальний інженерний винахід – це хулігани-естети кидають у водомет пляшки з мийним засобом і насолоджуються ефектом свого задуму.

 

Жити в Запоріжжі – означає щодня дихати димом Вітчизни. Це випробування або доля.