Якби ви машиною часу потрапили до Дніпра (тобто ще Дніпропетровська) у жовтні 2013 року на святкування 70-річчя «визволення міста від німецько-фашистських загарбників», то навряд чи відрізнили б захід від якогось схожого в Росії. Тодішній президент Віктор Янукович виголосив пишну промову, у якій висловив шанування ветеранам. Частини ЗСУ пройшли урочистим маршем, прогуркотіло 170 одиниць техніки, відіграв військовий оркестр. А центральна подія — історична реконструкція форсування Дніпра в 1943 році, у якій було задіяно 26 клубів реконструкторів з України, Росії та Білорусі — стала апофеозом «дружби народів і слов’янської єдності». Вибухи, стрілянина, переправа на понтонах, медсестра з косичками, яка рятує пораненого бійця, трохи символічної крові… Учасник святкування, строковик 93-ї ОМБр Олексій Остапчук гарно згадує захід: багато людей вітали солдатів, над головою чотири літаки імітували повітряний бій, після завершення свята всіх військових смачно погодували… Щоправда, у 2014-му, коли Олексій у складі рідної 93-ї бригади брав участь у справжніх бойових діях на Донбасі, реконструктори з Росії, керуючись настановами політки пам’яті своєї країни, працювали по «укропах» цілком справжніми набоями.
Велике пробудження
У Дніпрі, як і в усіх українських містах, процес переосмислення політики пам’яті наново запустили події Євромайдану та війна з Росією. Почалося з мітингів на підтримку європейського вибору України, які відбувалися на центральній площі, де неподалік на гранітному п’єдесталі височіла масивна постать вождя світового пролетаріату. Тоді тут збиралася критична маса людей, яких не влаштовувала політична й економічна ситуація у країні, дратувала загрузла в постколоніальному самоусвідомленні культура владних еліт. Лєнін для них — чіткий маркер чужого світогляду. Вони суб’єктні, незалежні за світосприйняттям громадяни, він — символ терору та страху. 21 лютого 2014 року зусиллями активістів центральний у місті пам’ятник Лєніну скинули з п’єдесталу. І що важливо для розуміння настроїв людей, здатних діяти, — на захист пам’ятника вийшло осіб 15. Валили його близько тисячі дніпрян годин вісім — час для організації у противників був.
Читайте також: Старі імперські міфи проти нових українських
Площу, названу його іменем, міська рада перейменувала на честь Героїв Майдану. І коли 22 лютого біля постаменту поваленого Лєніна відбувся проросійський мітинг протесту в кольорах георгіївської стрічки, у якому взяли участь близько пів сотні осіб — у той самий час на відстані кількох кроків проукраїнські активісти масово фотографувалися біля поваленого тулуба і трофейної голови вождя.
Переламним моментом стала анексія Криму Росією. Ця подія шокувала багатьох дніпрян, які раніше були налаштовані нейтрально або мали проросійські симпатії. 2 березня 2014 року у Дніпрі під стінами облдержадміністрації відбувся багатотисячний мітинг протесту, учасники тримали плакати з гаслами «Днепр — не Россия», «Путин, руки прочь от Украины» тощо. «Я завжди вважав себе радянською людиною, але сьогодні вперше зрозумів, що я — українець», — такими словами зустрів мене учасник мітингу Юлій Грабов. Після завершення виступів частина учасників рушила до військкоматів з’ясовувати, які заходи передбачено на випадок війни. Із початком бойових дій на Донбасі, з оголошенням мобілізації процес стихійного відторгнення колоніальної пам’яті тривав. Це добре видно, якщо переглянути колекцію нарукавних знаків українських військових волонтерського об’єднання «Вокзал Дніпро»: із весни 2014 року масово поширювалися саморобні нашивки із зображенням козака й інших українських символів замість георгіївської стрічки, почесних найменувань на кшталт «Новгородська», «Туркестансько-Закарпатська», які дісталися ЗСУ від радянської армії. Лєнінопад і шевронотворчість — стихійні явища, що передували ініційованим державою процесам декомунізації та деколонізації.
У перші два роки війни Дніпро й область дали близько 30 тисяч добровольців, із яких було створено полк «Дніпро-1», батальйони 20-й, 39-й, 40-й, 43-й, ДУК «ПС». Один хлопець, боєць 93-ї бригади, якось сказав мені: «А як було не піти, коли війна біля наших городів!». Це відчуття краю як прифронтового, від якого залежить уся країна, і породило концепцію «Дніпро — форпост України». Зрештою, козацька пам’ять підказує, що фраза «Моя хата скраю…» в неспотвореному вигляді мала продовження: «… першим ворога стрічаю!».
На такому світогляді базується створений у 2016 році перший в Україні Музей АТО. Тут зійшлися ініціативи згори: обладміністрації (Валентину Резніченку, голові ОДА, та Андрію Курляку, безпосередньому куратору процесу, було не байдуже!) та знизу: ветеранів і волонтерів. Коли йдеш по вуличній експозиції — дорога немов розрізає землю на дві частини. Одну з них ми змогли захистити, а на іншу прийшла війна. Заходиш під дах — і бачиш людей, які в касках часів Другої світової змогли зробити неможливе. Фільм «Дніпро — форпост України», який демонструють у спеціальному кінозалі одразу на чотири стіни, мало кого залишає байдужим. Пояснення просте: у ньому немає героїчного пафосу. Він про людей, які вирішили сказати «Ні!» — й Путіну нічого не вдалося. Їм боляче і часто страшно, тут війна без прикрас.
Удар по міфу
Збереження пам’яті про початок сучасної війни з Росією, її причини, реакцію населення, захисників — важливий елемент у творенні української політики пам’яті, коли російська пропаганда безсоромно спотворювала факти, активно експлуатуючи міф про «Велику вітчизняну». (У якому, до речі, історик із Дніпра Ігор Щупак чітко вказує на ознаки квазірелігії — і такий ракурс, мабуть, іще чекає на ширше осмислення.) Згадаймо побиття невідомими молодиками 8 травня 2013 року у Дніпрі людей, які мирно йшли з плакатом «8 травня — Всесвітній день пам’яті та примирення», із квітами й портретами рідних, що загинули під час Другої світової. Молодики порвали плакат, затоптали ногами державний прапор України й утекли, а міліція не втручалася. Винних так і не знайшли.
Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну
Згадаймо бої українських військових із представниками так званого ополчєнія, які позначали себе георгіївськими стрічками, за Маріупольське міське управління міліції 9 травня 2014 року. Саме тоді від куль снайпера загинули перші добровольці з Дніпра: заступник командира 20-ї БТрО Сергій Демиденко й кулеметник того самого батальйону Олег Ейсмант. Росіяни активно апелювали до міфу про «Велику вітчизняну», зокрема образ ветерана в орденах часто використовували у пропагандистських відеороликах на Донбасі. А ЗСУ й добровольці, які захищали Україну, ставали в них фашистами.
Звичайно, у такому інформаційному полі створені за доби СРСР музейні експозиції, присвячені подіям Другої світової й заточені під імперський міф «Великої перемоги», є природними агітаторами за «великое прошлое», «великий подвиг русского народа». Вони досі є зброєю, що руйнує ідентичність українського громадянина.
Паралельно зі створенням Музею АТО тривала робота з оновлення експозиції зали, присвяченої Другій світовій війні у ДНІМ ім. Дмитра Яворницького. На сторінці у фейсбуку установи періодично розгортаються баталії довкола нової концепції зали, яка у фокус поміщає відчуття людини (і військової, і цивільної) в умовах війни: людини, змушеної розв’язувати базові проблеми власного фізичного й духовного виживання, а нерідко й важкого морального вибору. Опоненти вимагають збереження героїчного пафосу й ідеалізації учасників бойових дій, притаманних політиці пам’яті СРСР і сучасної Росії.
Згадати все. Музей спротиву Голодомору — одна з ознак національного пробудження у Дніпрі
Однак інспіровані російськими медіа спроби відродити радянську героїку, наприклад через заохочення одягати дітей у військову форму на 9 травня, не витримують випробування реаліями життя та здоровим глуздом. Розповідає заступниця директора з науки ДНІМ ім. Яворницького Валерія Лавренко: ««Від 2014 року в музеї утвердилася традиція, що 8 травня відзначаємо як День пам’яті та примирення: у нас скорботні заходи, ми чіпляємо на груди маки, які відвідувачі самі можуть зробити тут своїми руками. Іноді батьки одягають дітей у стилізовані форми радянського солдата, а одного якось одягли у форму російського спецпризначенця. Він, до речі, із великим захватом робив свій мак. А батько його постійно підсмикував: «Ми ж за гєоргієвскую лєнточку…» Була мама з дівчинкою, вбраною в пілоточку, з бантиками. Коли ми дали дівчинці гвинтівку, мама обурилася, що вона брудна. А ви чого хотіли? Так на зміну міфологізованим уявленням приходить усвідомлення, що війна — далеко не свято».
Чужого болю не буває
Дуже важливими у сфері політики пам’яті у Дніпрі є Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» й музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні». За формальною логікою вони могли би обмежитись пам’яттю про Голокост — і їм ніхто кривого слова не сказав би. Проте Ігор Щупак, директор цих інституцій, поміщає Голокост у контекст інших геноцидів і проголошує меседж, що «Чужого болю не буває…». У стінах Інституту «Ткума» й музею щороку вшановують жертв Голодомору, депортації-геноциду кримськотатарського народу 1944 року, геноциду вірмен 1915 року й інших злочинів проти людяності. І тому тут виступають професор Єльського університету (США) Тімоті Снайдер, заступниця голови комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу Гульнара Бекірова, директорка Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору Людмила Гриневич, науковий співробітник Музею-інституту геноциду вірмен НАН Республіки Вірменія Роберт Татоян. Командир батальйону ім. Джохара Дудаєва Адам Осмаєв та — до своєї загибелі — бійчиня добровольчого батальйону «Київ-2» Аміна Окуєва звернулися саме до Інституту «Ткума» та єврейського музею по допомогу у створенні мобільної виставки, присвяченої історії боротьби чеченського народу за волю й незалежність. Не можна чекати на співчуття та закликати до толерантності, ігноруючи трагедії інших. Ця ідея близька сковородинській мудрості: «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я люблю першим». Було би немудро засуджувати чужий злочин, не будучи відвертим із самим собою. В експозиції музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» представлено інтер’єр кабінету НКВД, де на столі лежить папка з матеріалами «звинувачення за антирадянщину» проти відомого рабина; а на сторінках тієї справи стоять підписи слідчого-єврея, який служив нелюдській машині масових репресій і присудив духовного лідера євреїв на ув’язнення, заслання і смерть.
Читайте також: Геть від Москви, назад у Європу!
Російська імперія, не даючи змоги амбітним євреям реалізуватися, кидала деяких із них в обійми більшовиків. Але вони платили неможливу ціну — відкидали віру, мову, традиції, — поповнюючи лави російськомовних «інтернаціоналістів», наближених за поглядами до сучасної ідеології «русского мира».
Пошук нового літочислення
Каменем спотикання у Дніпрі вже давно є час походження міста. До того ж дискусія точиться навіть на рівні термінології: виникнення чи заснування? Прихильники видатної ролі Російської імперії вважають, що місто заснували наприкінці XVIII століття зусиллям імператриці Єкатєріни ІІ та її уряду. У межах такого підходу до цього сакрального моменту були часи «доісторичні», такий собі довгий переддень міста. Проте дніпровські історики з кінця 1980-х постійно вводять в обіг нові факти про наявність у козацьку добу тут цілої системи поселень і укріплень. Зрештою, прихильникам Російської імперії довелося дещо відступити й визнати їх наявність, проте вони перейшли на іншу лінію оборони: «Та це ж були не міста!». Щоправда, їм важкувато пояснити, як, наприклад, у Дніпрі може бути Миколаївська церква, яка безперервно діє (будівлі змінювалися, але служби не припинялись) із середини XVII століття, а місто виникло наприкінці XVIII століття? Тому прихильники козацької версії походження міста говорять про виникнення, наголошуючи на поступовому зростанні міста на основі різноманітних поселень і визначальну роль не урядових структур (тобто зовнішніх, вищих сил), а власне ініціативних людей, які самі творили своє життя.
До цієї суперечки в цікавий спосіб долучився створений у 2019 році Південно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті. Його компетенція поширюється на Запорізьку, Дніпропетровську, Кіровоградську й Донецьку області, а центр розташований у Дніпрі. Власне, треба говорити не тільки про наш, а і про Південний відділ із центром в Одесі, які разом із центральним офісом УІНП ініціювали організацію цьогоріч у вересні наукової конференції, присвяченої російським міфам про степову Україну. Було цікаво, бо говорили і про те, як ці міфи про росіян-цивілізаторів поширювались, і про конкретні кейси: як за Маріуполем можна сховати центр запорозької паланки Кальміус, за Катеринославом — низку поселень разом із так само паланковим центром Новим Кодаком, а Одесою замаскувати Хаджибей. Зрештою, якби цим (а на основі конференції вже опубліковано колективну монографію) завершилось, то була б іще одна наукова книжка. Також УІНП пішов незвичним шляхом: на основі наукового тексту написали хіп-хоп і проілюстрували його анімацією.
Вийшло з гумором та динамічно — і водночас кожен кадр підтверджено історичними документами! Класний проєкт, у якому з’явилися відеоролики про Дніпро, Одесу й Маріуполь. До речі, коли в одному київському воєнному виші викладачка залучила ці ролики до пояснення теми, то студенти відреагували приблизно так: «А можна нам всю історію України так подати?». Схожим шляхом намагається йти Інститут історії Дніпра, що є частиною Агентства розвитку міської ради Дніпра.
З початку цього року діє ютуб-канал, де історію міста подано в коротких (6–8 хвилин) роликах. Сюжети дуже різні: від подорожі тими місцями, де раніше були розташовані козацькі зимівники, до оповіді про комуністичний і націоналістичний рух опору в місті під час Другої світової. А стартував проєкт 5-хвилинною динамічною інфографікою, у якій автори показали, як із початку XVI століття на території Дніпра виникали поселення та фортеці, як зростали житлові квартали від XVII до початку ХХІ століття.
Блогери, чиновники, активісти
Прагнення прямо доносити наукові здобутки до людей притаманне й іншому проєкту Інституту історії Дніпра — вуличним акціям. Він розпочався з того, що історики готували довідки про нові імена декомунізованих вулиць, друкували буклети й банери та йшли просто на ці вулиці — і центральні, й бічні. Досвід спілкування виявився надзвичайно цікавим, коли, наприклад, у робітничому районі людям, звиклим до радянських стереотипів, розповідали про Романа Шухевича. Тобто ефективність такого спілкування висока. Коли можна людині, яка звикла жити на вулиці Чичеріна, показати рукою на лікарню, збудовану на гроші благодійниці Надії Алексеєнко, — стає значно простіше пояснити, чому вулицю нині названо іменем цієї жінки.
Загалом міськрада поступово стає вагомим гравцем на полі історичної пам’яті. Вдалим кроком було відкриття у 2019 році Бібліотеки української діаспори. І річ не лише в поверненні пам’яті про земляків, які мусили емігрувати під тиском комуністичної системи. Нова бібліотека отримала ім’я Джона Маккейна — людини, яка відвідувала Дніпро й багато доклалася до протистояння російській агресії. Наступним кроком стало створення Музею історії Дніпра. Міський голова Борис Філатов часто наголошував — це музей, який люди творять про людей. Основою експозиції вже готового першого поверху стали експонати, які принесли містяни. Минуле стає досяжним: відвідувач може покрутити ручку радіоприймача і спробувати впіймати «ворожі голоси», заборонені в СРСР, або встановити додаток на свій мобільний і зробити фото з відомим підприємцем ХІХ століття Олександром Полем, який сидить у холі «Англійського клубу» й читає газету. Про Поля варто сказати докладніше. Останній рік у Дніпрі навіть офіційно оголосили роком його імені. Не можна сказати, що про нього забули впродовж останніх 20 років: виходили статті й монографії, зрештою — йому встановили пам’ятник на центральному проспекті. Проте зараз, здається, Олександр Поль поступово набуває рис неофіційного символу міста, до чого він дуже добре надається. З одного боку, він не викликає відторгнення у тих, хто зачарований Російською імперією: дворянин, земський діяч. З іншого Поль завжди наголошував на українському походженні та цікавився нашою історією. Але що найбільше в цій постаті резонує зі стихією українського світовідчуття: Поль був тим, кого називають «селфмейдмен». Він зробив себе сам: із дворянина без землі, спираючись на власні сили, перетворився на вельми заможну людину.
Читайте також: Генний код українців та їхніх сусідів очима археології
Не забувайте, що заможних людей вистачало, але діяльність Олександра Поля перетворила наш край із тихої провінції на динамічний промисловий регіон. Тому не варто дивуватися, що Дніпро із захватом стежив за детективом із пошуком могили Олександра Миколайовича. Її тривалий час уважали втраченою: комуністи знищили Лазаревську церкву й Севастопольський цвинтар. Проте з подачі цікавого блогера й дослідника минулого міста Артема Костюка почали обговорювати локалізацію руїн церкви, біля якої була могила Поля. Міський голова затявся, що вшанує пам’ять про цю людину та знайде її поховання. Далі вже справа була за наукою: археологічні розкопки, експертизи й зусилля дали результат. Тепер у дніпрян є ще одне важливе місце пам’яті, що надихає на дію.
Неможливо згадати всіх тих дніпрян, які поза інституціями творять різні історичні проєкти. Уже згаданий Артем Костюк, наприклад, створив онлайн-ресурс, на якому можна порівняти сучасний і старий вигляд багатьох міських об’єктів, просто перетягуючи курсором на фото уявну лінію, а ГО «Потік часу» й Валентин Старостін реалізовують потужний проєкт міської енциклопедії, куди постійно додають матеріали з історії міських будівель. Ініціативна людина справді здатна змінювати світ. Коли дніпрянка Лілія Богачева почала просувати ідею створення Музею спротиву Голодомору, мало хто вірив у її реальність. Але менше ніж за рік музей запрацював як комунальний заклад, який створила й фінансує міська рада.
Загалом не варто ідеалізувати ситуацію. Звісно, у Дніпрі різні люди перебувають у різних системах координат історичної пам’яті. Чимало таких, що тяжіють до царя — начальника — правителя, без якого жоден задум не освятиться. Проте, думаю, радянсько-російський наратив поступово відходить у минуле. Йому на зміну приходить більш суб’єктний український, до того ж ідеться саме про політичну українську націю, у якій є місце іншому. Новий наратив викристалізовується, поступово поширюється й часом буває атакований не лише з боку «русского мира». Мене як історика козацтва якось із завзяттям атакували «козаки», яким не сподобалися наведені факти, що не збігалися з їхніми героїчними уявленнями. Мабуть, були не достатньо патріотичними. Проте від початку російської агресії в регіоні встановилась цікава ситуація: активні люди, область, місто діють в одному напрямі. Після зміни президента у 2019‑му влада на рівні області якось перестала бути помітною у сфері політики пам’яті, проте й не перейшла до ворожих дій. Система взаємодії, складена з інституцій та активних людей, і далі творить пам’ять, із якої проростає майбутнє.