Дні пам’яті та свободи

Суспільство
7 Липня 2018, 16:42

Війна дуже змінила не тільки наше фізичне життя, а й світосприйняття. Традиція гучно й пафосно відзначати події війни, що природно існує в імперському світогляді й ще недавно і в нас сприймалася як звичне явище, трансформувалась у вшанування пам’яті й бажання подякувати тим, хто поклав своє життя та здоров’я за свободу. Під таким гаслом на Донеччині відбуваються всі події, присвячені четвертій річниці звільнення міст на півночі області. Звичайно, люди вітають одне одного зі святом, але найчастіше після цього лунають побажання про звільнення інших міст, які досі перебувають в окупації. І про цілковиту перемогу та відновлення кордонів нашої країни. Досі багато хто вважає переміщення військової колони зі Слов’янська до Донецька єдиною причиною окупації мегаполіса. Однак патріоти Донеччини, чимало з яких побували в підвалах окупантів, були або є волонтерами чи беруть участь в АТО/ООС, упевнені: звільнення міст, за свободу яких поклали життя українські воїни, обов’язково треба відзначати щороку. «Горлівчани, донеччани та інші, не розкисаємо! Сьогодні святкуємо визволення північної частини Донеччини! Незабаром буде свято і на ваших вулицях», — підбадьорює на своїй сторінці у Facebook колишній боєць батальйону «Артемівськ» Володимир Весьолкін.

 

 

Центром подій цьогоріч стала гора Карачун між Краматорськом і Слов’янськом, де розташувався табір фестивалю «Донеччина зустрічає своїх захисників». Мешканці звільнених міст, волонтери та воїни зібралися тут, аби поспілкуватися одне з одним і вшанувати пам’ять героїв, які загинули того спекотного літа. На фестивалі відбулися акустичний концерт «Пісні, народжені в АТО» та показ фільму «Посттравматична рапсодія», були заплановані різноманітні волонтерські локації — від дефіле в народних костюмах жінок-військовослужбовців чи тренінгів із тактичної медицини до презентації ветеранських бізнес-проектів та демонстрації військової техніки.

 

Читайте також: Відшкодування за війну

 

 Водночас у самих містах теж відбувалися різні акції: у Дружківці — патріотичний автопробіг, у Краматорську — велика хода, слов’янці, краматорці та лиманці проїхалися пам’ятними місцями, де точилися криваві бої й загинули бійці різних підрозділів. У самому Слов’янську ентузіасти організували своєрідну реконструкцію-нагадування того часу: у місті з’явилися копії блокпостів із упізнаваними деталями. Щоправда, містяни зізнаються: від цих композицій, які тепер сприймаються просто як фотозона, стає моторошно, бо навряд чи знайдеться багато тих, хто побажав би пережити таке знову.

 

 

У Бахмуті, де не було таких страшних боїв, громада вшанувала пам’ять трьох земляків, які полягли під час війни й поховані на місцевому кладовищі. Два добровольці батальйону «Артемівськ» і солдат ЗСУ, який загинув 2016 року під Маріуполем. Бахмутян, які поклали своє життя в АТО, значно більше, але дехто з них похований в інших населених пунктах, зокрема в Дніпрі, де їх змогли ідентифікувати тільки після тестів ДНК.

 

Читайте також: Війна та меми

 

А тіло добровольця батальйону «Донбас» Олега Ковалишина з позивним Рейдер так і не було передано землі: після боїв під Карлівкою, де він був убитий, його спалили терористи. Під будівлею педагогічного училища відбувся мітинг, на якому вшанували пам’ять чотирьох бійців «Донбасу», що 2014 року саме з цього подвір’я пішли на бойові завдання й загинули.

 

 

До заходів приєдналися гості фестивалю на горі Карачун. Для них у краєзнавчому музеї провели нестандартну екскурсію, яка вразила і гостей, і мешканців міста. Наприклад, показали експонати вже цієї війни — герб, який скинули з виконкому «представники народу Донбасу» та який вдалося зберегти місцевому школяреві Петру, листівки, які розклеювали містом, попри загрозу потрапити «на підвал», робочі інструменти хірургів із травматологічного відділення, де за цей час було прооперовано тисячі бійців, і ще безліч справжніх експонатів та фото, які вже є історичними свідченнями сучасної історії.

 

Читайте також: Відносні зони безпеки на війні

 

А ще екскурсоводи розповіли про основні етапи боротьби з окупантами в місті, зокрема про діяльність волонтерів і просто небайдужих бахмутян. Але справжньою несподіванкою стала виставка замальовок, які умовно можна назвати «Війна і місто». Їх було зроблено звичайною кульковою ручкою, але складна техніка виконання підкреслює майстерність справжнього художника, який не має права бодай на маленьку помилку.  

 

 

 

«Мене просто приголомшила виставка малюнків місцевого художника, який створював їх наживо, інколи просто під час обстрілів військової частини», — зізнався Олександр, курсант Національного університету імені Шевченка, який із групою колег-психологів приїхав на фестиваль.

 

 

Про виставку Сергія Садчикова, яку представили в залі сучасних подій, розповіла гостям мистецтвознавець Євгенія Д’яконова: «Художник показує нам своє бачення мирного міста, у яке увірвалася війна. Він ніколи не створював батальних полотен, але дуже відданий нашому місту. На малюнках контрастують тихе життя Бахмута та військова техніка, яка заполонила його через бойові дії. Але на малюнках ми бачимо: ці військові для нього є захисниками. Що можна відчути і з серії портретів, які Сергій написав у шпиталі. Багато з них уже копії, бо свої роботи він просто дарував бійцям. До речі, такі особливі подарунки з нашого міста повезло додому багато воїнів: понад 60 портретів презентував бійцям ще один бахмутський художник Олександр Македонський».

 

 

Садчиков розповів, що його улюблена робота того часу — малюнок вулиці біля військової частини. Почувши, що почали стріляти, Сергій не х стримався, вибіг на вулицю й сховався в кущах. Там під свист куль і намалював цей репортажний твір, який гості музею оцінили оплесками. 

 

 

Увечері в міському парку на бахмутян чекали виступи місцевих творчих колективів. На запрошення Бахмутської спілки ветеранів АТО заспівали й відомі артисти, зокрема Анжеліка Рудницька та Антоніна Матвієнко. Понад три години лунали українські пісні, а територія парку перетворилася на патріотичний майданчик: люди у вишиванках, із прапорами, військові, волонтери, діти з жовто-блакитними кульками. Тому що насправді мешканцям звільнених міст Донеччини є чому радіти — щиро, від серця, без зайвого пафосу та офіціозу. Вони знають, що таке залишитися, навіть ненадовго, без України. А коли разом із артистами на невеличкій сцені прифронтового містечка гімн України співали, поклавши долоню на серце, дітлахи, мабуть, уже ні в кого не виникало питання, чи треба відзначати події війни, яка ще не скінчилася.