Пам’ятаю, як 2015-го в харківському видавництві «Фоліо» російською вийшла книжка «Війна на три літери» Катерини Сергацкової, Артема Чапая і Володимира Максакова. Ішлося в ній, зрозуміло, про АТО. І ось 2025-го в київському видавництві «Українер» вийшла (українською, звісно) книжка Дмитра Крапивенка «Усе на три літери». У ній теж є про АТО, але це лише один з розділів збірки нарисів про російсько-українську війну, яку, як бачимо, хочеться раз на десять років бодай на обкладинці послати на три літери. Насправді ж наша війна за ці роки обросла різними багатозначними трилітерними конструкціями, які, безперечно, не описують її вичерпно, але принаймні пропонують базові поняття, умовних трьох китів, на яких стоїть нині українській світ. І кому як не Дмитру Крапивенку — журналісту, головному редактору «Українського тижня» у 2014–2021 роках, а нині молодшому лейтенанту ЗСУ з позивним «Банкір» — про це знати.
Фото з презентацій у Львові. Авторка фото: Sofiia Soliar
Користуючись фразою класика, я б навіть сказав, що це книжка не так про війну, як про «Україну в огні», при тому що в географію тексту ще й додано Афганістан, де воював батько Крапивенка. Афганцям присвячено тут чимало сторінок, адже вони — значуща сторінка нашої історії, зокрема їхня роль на Майданах і в подіях 2014 і 2022 років. Утім, «Усе на три літери» не тільки про реальне, а й про символічне. В одному епізоді оповідач (він же автор) розповідає про ніч перед першим бойовим виходом, коли йому наснився давно померлий батько: він сидить на вісімдесятому БТР у колоні, без головного убору в українській піксельній формі, усміхається й пропонує Дмитру застрибнути на борт. І піди зрозумій, про що ці сновидіння: застерігають чи підтримують? Чи, може, вони про тяглість війни для нашого народу…
Звісно, зараз війна — центральна тема нашої культури, і Крапивенко розкладає її не тільки на літери, а й на безліч класифікацій і категорій, даючи іронічно-серйозні характеристики всім явищам українського буття. У збірці знайшлося місце і для п’яти типів військово-польового гумору, і для двох полюсів неадекватності в спілкуванні мешканців тилових міст із фронтовиками. Загалом же «Усе на три літери» — дотепна й актуальна збірка текстів не тільки про воєнне, а й про довколавоєнне, загалом про українське життя в часи війни, яка, видається, в якомусь сенсі в нас ніколи не припинялася. І триграматони в книжці — це також, скажімо, сон, Бог і мат. Щодо останнього в Крапивенка вийшов просто неоціненний для будь-якого лінгвіста текст, бо ж автор недарма про себе каже: «Я прийшов у військо в зрілому віці матюкливим неврастеніком». І згодом додає ще одне власне визначення: інтелігент, тобто «людина, яка знає чимало розумних слів, уміє закрутити фразочку в хитровиїбаний спосіб».
Із цим також пов’язаний окремий аспект збірки — соціологічний, бо ж де, як не у війську, можна побачити представників усіх прошарків нашого суспільства: від зеків до поліціянтів, від айтівців до вчителів. Дмитро Крапивенко пропонує такі два словесні портрети умовного обличчя ЗСУ:
«Перший: мужичок 40+, неідеальної комплекції, сивуватий, з бородою, у статутному пікселі, добре екіпірований, із втомленими очима й цигаркою в зубах — це вчорашній водій маршрутки, офісний функціонер чи будівельник. І бачить Бог, він би й сьогодні повернувся до мирної праці. Але не час. Другий: дівчина 25–30, з татуюваннями й афрокосичками, втомлена, але усміхнена, на руках вона, імовірно, тримає своє улюблене кошеня чи цуценя, у неї щирі, відверті очі. Вона, цілком можливо, мала в минулому якусь екзотичну для армії професію: крафтерка, аніматорка, піарниця. Але вона стала в стрій попри шепіт за спиною, попри повчання про те, що “тобі народжувати треба”, та інші житейські премудрості».
І хай яка буде людина, на війні завжди діє принцип «сучий син, але наш сучий син».
Зрозуміло, цивільних портретів у збірці теж не бракує: від волонтерів до ухилянтів, від мудрагелів із соцмереж, інстаграмних гуру й гуринь до бугаїв і пафосних губаток. Утім, автор чудово розуміє, що «тиловим і фронтовим інопланетянам також із часом вдасться порозумітися для того, щоб заново колонізувати понівечену війною країну».
Оскільки я пишу цей текст для «Українського тижня», то особливо мене зачепила теза, про яку я і сам не раз думав: «Ми, серйозні аналітичні ЗМІ, виховали критично мислячих експертів з усього — їм не забракло патріотизму піти до війська; однак у них не стало банальної життєвої розважливості вписатися у воєнний ландшафт». Ну і як тут не погодитися з Банкіром? Банкір фігні не скаже.
З київської презентації. Фото Петра Чекаля