130 років тому народився український інтелектуал Дмитро Чижевський. «Моя екзистенція ніколи не була певна», — писав він про себе. Попри це, він став промотором україністики в західній академії. Його називали полігістором — людиною, що багато знає і вміє цікаво розповісти.
Дмитро Чижевський народився в Олександрії, його батько відбув термін за боротьбу проти царату, мати-художниця була ученицею Іллі Ріпина. Учився спершу точних наук, студіював математику й астрономію, тому розумів і точну лінгвістику. Однак обрав філософію та філологію.
Однокласник Чижевського з часів Олександрійської гімназії Панас Феденко згадує, що в березні 1911 року в домі Чижевських у колі однодумців відзначали 50-ті роковини смерті Шевченка. У листуванні опозиційно налаштовані студенти вживали ворожу режимові фразу «Pereat Domus Romanorum» — «Хай згине дім Романових» для втаємничених або «Хай згине Римська церква» для православно-самодержавного цензора.
Період Української революції був для Чижевського буремним. Член Малої ради від меншовиків з перспективою стати міністром праці зрештою отримав смертний вирок від більшовиків і ледве врятувався втечею.
Далі був емігрантський побут у Празі, переїзд до Галле, де Чижевський захистив дисертацію про рецепцію Гегеля й зацікавився філософією Сковороди. 1934 року з’явилася праця «Філософія Григорія Сковороди», паралельно він студіював версифікацію й обґрунтував поетичну реформу Сковороди із систематичним використанням чоловічих і неповних рим. Потому були Гайдельберг, Америка й знову Гайдельберг — і все це лише з довідкою переміщеної особи в кишені. З 1949 року Чижевський — професор Гарвардського університету, з 1956-го очолює Інститут славістики Гайдельберзького університету.
Його методологія базувалася на структуралізмі Празького лінгвістичного гуртка й німецькій феноменології, наставниками були Ясперс, Гайдеґер, Гуссерль. У збірку до його 70-ліття написали статті Ганс-Ґеорґ Ґадамер, Френсіс Дворнік, Роман Інґарден, Роман Якобсон, Річард Пайпс, Юрій Шевельов, Станіслав Вінценз та інші інтелектуали світового рівня.
Сучасники згадують, що Чижевський носив модні яскраві краватки, любив собак, ходив на ковбойські фільми, іритував Набокова. Жартома мріяв про напад на банк, щоб добути гроші на книжки для інституту.
Видання на пошану Чижевського
За спогадом Анджея Вінценза, Чижевський міг говорити про 37 рік, маючи на увазі не 1937-й, а 1037-й, у якому почувався так само вдома, як і в сучасній добі. Окрім середньовічної руської літератури, досліджував символістів, футуристів, а ще цікавився Гоголем, гастрономією, демонологією, емблематикою та майже всіма слов’янськими літературами (написав, серед іншого, «Порівняльну історію слов’янських літератур» (1968)). Чижевський убачав у славістиці інтердисциплінарний підхід і мав підкреслено рівне ставлення до різних культур, зауважуючи, що «страждає на атрофію національного почуття». Однак про росіян не стримувався у виразах, пишучи, що в XVII столітті Московщина була літературною провінцією України.
Захопився ідеєю написати історію літератури як розвиток стилів і жанрових форм, а не історичних епох. Зрештою Українська вільна академія наук і НТШ видають курс літератури Чижевського, його запрошують до видання Енциклопедії українознавства. Його попередники шукали в літературі тільки ідейний зміст, відгомін сучасності. Для Чижевського головне — естетичні риси й мистецька техніка.
Чижевський уперше проаналізував епіграми барокового майстра малих форм Івана Величковського, яким надихалися авангардисти. Він увів українську ранньомодерну культуру в європейський контекст — назвав десятки імен, чиї твори знали й використовували українські поети.
1968 року Чижевський, піднявшись на трибуну міжнародної наукової конференції для виголошення запланованої доповіді, заявив, що не може виступати в присутності вчених із Радянського Союзу, оскільки вони паплюжать науку. Цей самотній протест відбувся в Празі за тиждень до того, як у місто заїхали радянські танки.
Дмитра Чижевського називають бароковою людиною в небарокові часи. Як і головному предмету його дослідження — літературі бароко, йому були властиві дотеп, парадоксальність, сфера гри, подеколи гротескова мова. В есе «Поза межами краси» Чижевський розмірковує про естетику бароко як реакцію на страхіття й жорстокість доби. Ученому випало жити в не менш бурхливі часи.
У вступі до «Історії української літератури (від початків до доби реалізму)» (1956) Чижевський пише:
«Матеріял, що є в руках дослідників історії української літератури, далеко не охоплює всього, що писано на Україні. З найстарішої літератури 11–13 ст., що були, як знаємо, часами високого літературного розвитку, дуже багато загинуло в часи татарської навали, нападів кримських татар, в добу руїни, зміни літературного смаку, релігійної боротьби 10–17 ст. Не на багато ліпше і з пам’ятками доби другого розквіту, 16–17 ст.: політичний та культурний занепад кінця 18 та 19 ст., зміна літературної мови наприкінці 18 ст., пізніше “неактуальність” полемічних творів кінця 16 — початку 17 ст. зробили унікатами навіть друковані видання того часу, які, здавалося б, мали кращі вигляди на збереження, ніж рукописи. Майже те саме повторюється і з літературою 19 ст., багато творів залишалося в рукописах протягом десятків років (навіть твори Шевченка та інших найвидатніших поетів та письменників). До політичного занепаду приєдналася наприкінці століття денаціоналізація. Було дуже мало установ або осіб, що збирали б українську книгу, рідко яка книга виходила більше, ніж одним виданням, і т. д. І в 20 ст. повторюється те саме, лише зникають зі світу Божого вже не тільки книги, але й їх автори».
Портрет Дмитра Чижевського 1894–1977 авторства Володимира Волохова
Чижевський підніс українське літературознавство на якісно новий рівень, наполягаючи, що предметом дослідження має бути власне художня вартість текстів, естетичний, а не політичний критерій:
«Українська література 17–18-го віків належить до занедбаних сторінок нашого літературного минулого… Не дивлячись на кількість працьовників та на кількість, обсяг та значення їх праць, які напевно надовго залишаться підвалиною кожного майбутнього дослідження української барокової літератури, все ж доводиться говорити про занедбаність цього в такій кількості виданого та стільки разів обробленого матеріалу. Доводиться говорити про його занедбаність, бо більшість дослідників української літератури 17–18-го віків, за винятком двох-трьох, та й то лише в окремих працях, зовсім не цікавились творами, які вони досліджували, як творами літературними. На твори ці дивились як на джерела культурної, політичної, національної, соціальної історії України (а часто навіть Росії чи Польщі). Найліпше було, коли старші дослідники ставили собі певні бібліоґрафічні завдання або цікавились біоґрафією та особистістю когось зі старих українських письменників. В таких випадках ми маємо сумлінне бібліоґрафічне дослідження певної ґрупи творів або совісно встановлені дати життя когось з наших старих письменників. Але в працях такого характеру здебільшого знайдемо лише окремі замітки про літературний зміст та зовнішні форми літературних творів: жахливий приклад такого іґнорування суто літературних проблем можемо бачити в (з деяких боків цінній) праці Шляпкіна про Дмитра Туптала. Вияснення лише нелітературних питань вважали єдиною метою “об’єктивного” дослідження. Коли ж підходили до тематики та ідеолоґії літератури українського барока, не находили в ній нічого, що відповідало б інтересам “сучасності”, “сучасності”, як її розумів кожен окремий історик літератури. Інтереси та погляди письменників 17–18-го віків, мовляв, безнадійно застарілі. Вони не захоплювалися соціальними та політичними проблемами в тому дусі, як це робили українські інтеліґенти на межі 19–20-го віків: навіть з надзвичайно цінних сторінок, що свідчать про інший “християнський” підхід до соціальних проблем, вибирали однобічно лише те, що здавалось ще “актуальним” (так робить навіть політичний “реакціонер” Шляпкін). Письменники тих часів не думали, мовляв, про інтереси “народу”. Вони не цікавились модерним природознавством, до них, мовляв, ще не дійшла “наука Ньютона” (так писали про Ґалятовського, який вмер до виходу у світ “Principia” Ньютона). Вони мали жахливу силу забобонів, вірили в чудеса, в надприродний світ тощо. “Оцінки” літератури українського барока, що виходили з таких передпосилок, переходили на кожному кроці в полеміку з нашим старим письменством, в боротьбу проти нього. Боротьба проти літературного противника, який не може боронитися (бо вмер 200 років тому), розуміється, кінчалася легкою побідою. Але ця полеміка була з історичного пункту погляду цілком несправедлива та необ’єктивна, — це ми бачимо в тих частях нашої праці, які присвячені ідеолоґії літератури українського барока. Вплив цієї полеміки на відношення українського суспільства до старої української літератури був гнітючий. Огляди української літератури 17–18-го віків “викликали в оглядачах… почуття національної пригніченості”, — зауважив справедливо Ол. Білецький.
Погруддя Дмитра Чижевського роботи Міртали Бентов
Але ще гірше, аніж неісторичний підхід, була інша риса в ставленні старшої історії літератури до творчості українського барока. Якщо судили про історично зумовлені властивості барокової літератури з пункту погляду зовсім іншої епохи, з пункту погляду “сучасності” дослідників, то про “надісторичні” сутні риси барокової літератури, риси, які взагалі роблять її літературою, без яких вона була б просто непотрібною писаниною, макулатурою, про риси “естетичні”, про формальні поетичні якості українського барока взагалі не думали, ніби ця література ніяких естетичних, формальних властивостей взагалі не мала.
…Зараз ніби прийшов час, коли український читач може підійти до цього далекого минулого без пристрасних судів. Минуле це далеке та чуже, але чужим та далеким зробилося вже багато з творів нової української літератури, починаючи з Котляревського самого. Тепер можна перемогти навіть і віддалююче діяння мовної перспективи. У нас немає причин ненавидіти або зневажати нашу старовину, хоч вона і не допрацювалась до ідеалів сучасності. А коли ми підійдемо до неї без зневаги та гніву, ми зможемо оцінити її естетичні якості і її ідеолоґічні устремління, оцінити з іманентного пункту погляду. Тим більше, що наш час більше здатний до безпристрасного суду про формальні вартості мистецьких творів».