Дмитро Булатов – одна з найбільш контроверсійних постатей, що вийшли із громадського середовища Революції гідності. Він єдиний, хто з так званої квоти Майдану нині обіймає реальну посаду – міністра молоді та спорту. Багато хто й досі обсмоктує історію з його викраденням, де справді залишається чимало невідповідностей та незрозумілостей. За свої понад 100 днів міністерської роботи пан Булатов уже встиг дістати звинувачення в корупції та проблеми у стосунках із деякими спортсменами. Щоправда, він сам досить оптимістично настроєний і вважає, що йде правильним курсом. Про все це Тиждень і поспілкувався з «молодим» міністром.
У. Т.: Ви прийшли у владу за так званою квотою Майдану, тобто від, умовно кажучи, громадських активістів, які на час подій листопада – лютого не належали до жодних політичних партій. І як працюється?
– Чесно кажучи, ніколи не стикався з таким поняттям, як квота Майдану. Не було такого, що, мовляв, когось конкретно конче потрібно завести у владу. Розповім, як я став міністром. На Раді Майдану зайшла мова про те, що у владі не вистачає свіжих політиків, ідейних фанатиків, а не закостенілих чиновників, які готові зайнятися реорганізацією старої системи. Мене туди запросили кілька людей: і Парубій, і Зорян Шкіряк, і нардепи. Коли мені пропонували стати міністром, у залі сиділи й Порошенко, й Тимошенко, і Яценюк. Спочатку Святослав Вакарчук сказав, що нічого не знає про мене. О’кей, оголосили перерву на дві години, скинув йому на «мило» свій послужний список, і більше в нього запитань не виникало. Що можу сказати, найскладнішою ланкою державного апарату є середня, яка найбільше й опирається тому, щоб ми жили по-новому. Мене досі дуже вражає, коли чиновник подає папери ні про що, й таких документів досі більшість.
Читайте також: Перевтілення-Замок-Процес
Як у нас заведено, приносять тобі на стіл величезний талмуд, який за бюрократичною логікою ти маєш відкласти, бо немає часу читати, й усе віддати на відкуп автору. Замість того я змушую створювати, наприклад, прості й зрозумілі кожному, хоч журналісту, хоч просто тому, хто цікавиться, інфографіки. У моєму міністерстві немає нічого, що було б приховане від очей громадськості. Намагаюся працювати за таким принципом: з’ясовувати потреби підшефних і потім їх реалізовувати. Європейський принцип – влада для людей, а не люди для влади. Планую активно займатися законотворчістю: готуються нові закони про спорт, молодь тощо. Щодо колег мені важко говорити, просто не вистачає часу стежити за ними, буквально живу на роботі. Однак вважаю, що загалом ми, люди з Майдану, виправдовуємо очікування. Так, питання є, але дайте час. Він конче потрібен, щоб змінити такого складного монстра, як наша держава, котрого ми робимо простішим і менш потворним. І не забувайте, що ми все ще уряд камікадзе й, за великим рахунком, хоч би що робили, все назвуть поганим. Гаразд, аби ще гірше не стало.
У. Т.: Розкажіть конкретно про ваше міністерство. Які головні складнощі в роботі? Чому відома українська веслувальниця Інна Осипенко-Радомська, яка прийняла рішення виступати за Азербайджан, звинувачує особисто вас у тому, що ви не фінансуєте спорту? Чутки ходять і про ще кількох спортсменів.
– Не жалітимусь, але бюджет мого відомства урізали від 1 млрд 200 тис. грн до 900 млн. Плюс загальна фінансова ситуація в країні досить скрутна, тенденцій до нормального наповнення державного бюджету поки що немає. Тож займаюся фактично кризовим менеджментом. Але в усіх проблемах деякі спортсмени звинувачують особисто міністра, мовляв, у нас заборгованість і крапка. Чому – не цікавить. Я стверджую: попри те, що в нас меншає можливостей, ми всіма силами відстоюємо інтереси спортсменів. До мене може прийти будь-хто з молоді чи спорту зі своїми проблемами, і я їх вирішуватиму. Всіма можливими силами. Гарантую, що немає звернень, які залишаються поза увагою. Щодо Осипенко-Радомської можу тільки процитувати заяву міністерства: «Коли спортсмен робить вибір між батьківщиною і грошима на користь грошей, не варто звинувачувати в цьому батьківщину».
Читайте також: Старі страхи нових лідерів
Є купа відомостей про те, що ця спортсменка готувалася до переходу заздалегідь: два роки не брала участі у змаганнях, отримала всю грошову стипендію наперед тощо. Я особисто пропонував Інні вирішити її питання, просив конкретно їх сформулювати, але ми постійно не доходили до конкретики. До певного моменту мені було незрозуміло чому. Намагаємося вирішувати всі проблеми: наприклад, забираємо спортсменів із Криму, надаємо їм достойне житло, забезпечуємо родини, вивозимо дітей тощо. Тому позиція пані Інни є, м’яко кажучи, необґрунтованою, можу із цифрами в руці довести, що фінансування в неї було не менше, ніж в інших. Усі мої слова вам підтвердить і голова НОК Сергій Бубка. До речі, нашій олімпійській чемпіонці Ользі Харлан пропонували вдвічі більше грошей, ніж Осипенко-Радомській, але вона залишилася в Україні. І ще багато хто зі спортсменів. Фінансування йде і йтиме. А щодо затримок, то вони були й у минулі роки, просто ми змушені при менших можливостях, повторюся, дотримуватися попереднього рівня фінансування. Зробимо висновок із цієї ситуації й розпишемо загальні правила переходу спортсмена до іншої федерації – на кшталт тих, що діють у футболі. Адже в нас у багатьох федераціях побудовано цілий бізнес на продажі спортсменів у обхід держави, коли гроші не потрапляють не те, що в міністерство, а навіть у саму федерацію, і при цьому винен завжди все одно уряд.
У. Т.: Чи провели ви люстрацію у вашому відомстві?
– Коли прийшов, вирішив одразу не робити різких кроків. Бо в нинішніх умовах провести жорстку чистку означатиме з великою імовірністю нашкодити спортсменам та їхнім графікам. Плюс потрібні підстави для «репресій». Єдине можу сказати, що матеріали збираються, й на найвищих керівників теж, невдовзі будуть гучні справи. Хочеться діяти набагато активніше, але не можу собі дозволити як державний чиновник голослівно звинувачувати когось, у мене є законодавчі рамки. Ми й досі в процесі аудиту міністерства. На даний момент чимало функціонерів уже самі звільнилися, бо знають свої гріхи й те, що ми почали копати в їхньому напрямку. В мене вже є домовленість із Єгором Соболєвим: тільки-но нарешті ухвалять закон про люстрацію, моє міністерство буде перше на черзі. Обіцяю, що «нагороди» знайдуть своїх «героїв», не пробачимо нікому, хто крав гроші. Гарантую: буду найжорсткішим з усіх міністрів щодо корупції.
У. Т.: Як прокоментуєте звинувачення вас у корупції? Мовляв, усі наявні тіньові схеми свого міністерства тепер підкорили собі, берете відкати з усього й усіх тощо… Плюс вас шантажує особисто Тетяна Чорновол через свою людину – вашого заступника, якого вона спеціально впровадила до вас в оточення і який ці звинувачення ретранслює. Чи не боїтеся за своє політичне майбутнє?
– Чесно кажучи, смішно й нічого більше. Як і самій Тетяні. Глибина абсурду та безглуздість брехні просто зашкалюють, немає сенсу ображатися на психічно хворих людей. Цікаво те, що познайомила із цим Володимиром Бойком нас справді Чорновол, тому подвійно неприємно, що люди, які декларували готовність допомогти, потім починають робити таке. Власне, не збираюся виправдовуватись із приводу цієї гуморески – хай хоча б один документ покаже, який мене в чомусь звинувачував би. Щодо майбутнього не думаю: хочу довести до кінця справу реформування цієї сфери, куди пішов за власним покликом. Зрештою, завжди можу повернутися до бізнесу, яким займався раніше.
Читайте також: Зниклі на Майдані: страшні таємниці та саботаж МВС
У .Т.: Не можу не згадати історії із м’ячами, які ви відвезли на фронт. Вона миттєво зробила вас для дуже багатьох якщо не антигероєм, то об’єктом нищівної критики. Мовляв, клоун: відправляє на війну замість бронежилетів тенісні ракетки.
– Справді, мене облили брудом за цю ситуацію. Але мій ранок розпочався дзвінком із третього блокпоста під Слов’янськом, де майже всі хлопці ходять у кросівках, які я туди привіз. Насправді чомусь ніхто не сказав, що передусім я відвозив у зону АТО саме кросівки – якісні, шкіряні. Спитайте будь-якого «афганця», і він вам скаже, наскільки вони зручніші й гігієнічніші від берців, у яких настільки натираються ноги, що навіть під вогнем важко змусити себе бігати. Якщо ще конкретніше, то я привіз те, що попросили. І м’ячі, й футболки, й ракетки, й боксерські груші, й еспандери, й шахи, й олівці, й папір. Якщо хтось вважає це смішним, хай сміється, але якщо він патріот, хай поїде туди і зробить краще: перший назву його кращою, ніж я, людиною. Бачили б ви щасливі обличчя хлопців, які доти робили самотужки собі шахові фігури з гільз, коли я їм привіз нормальні шахи. По суті, після моєї поїздки багато хто зрозумів, що на війні потрібні не тільки бойові засоби, а й прості людські речі. Невже невтямки, що люди повинні мати якусь релаксацію, скидати напруження, і за допомогою спорту також? А ще в ту мандрівку зі мною їздив Орест Лютий, чий концерт для силовиків також обкидали лайном: мовляв, піариться на вояках. Що тут скажеш, краще такий піар, аніж сидіти в Києві на дивані, як робить переважна більшість наших так званих зірок. Нинішній суспільний тренд: «Ми точно знаємо, що ви усе зробили не так». О’кей, я згоден приймати критику, якщо ви самі щось запропонуєте й візьмете потім на себе відповідальність за виконання; готовий навіть публічно вибачитися, якщо неправий. Я провів під час тієї поїздки шість днів на передовій, потрапляв під обстріли із солдатами й чітко зрозумів одне: вони не можуть жити самою війною. Бачив їхні очі, коли вони повертаються із завдань, спілкувався з ними за чаєм про речі, які не розкажу ні журналістам, ні командуванню. І більше за все їм хочеться просто уваги, відчуття, що тобі хтось допомагає. По собі, по грудню – січню пам’ятаю, як пронизливо нам на Майдані хотілося такої підтримки й допомоги, навіть суто моральної, мовляв, це ще й іншим потрібно.