Демографічні виклики рідко привертають серйозну увагу. Причому йдеться не лише про політикум чи інформаційний простір, а й про зацікавленість самих українців. Так, час від часу з’являються згадки про те, що «нас уже не 52 мільйони», про велику кількість українських заробітчан, які змушені шукати долю за кордоном, чи їхні значно більші від іноземних інвестицій перекази коштів додому, а останнім часом і про спрощення доступу до українського ринку праці іноземців. Спорадично в ЗМІ з’являється й інформація про зухвалість етнічної мафії чи конфлікти з іншокультурними іммігрантами на ринках. Проте всі ці розрізнені повідомлення зазвичай не змушували до глибшого осмислення виклику, який стає дедалі виразнішим.
Небезпечне поєднання
Його можна сформулювати досить лаконічно: «Для кого Україна?». Для кого сьогодні її захищають від російської агресії, для кого розбудовується інфраструктура, йде пошук шляхів економічного розвитку, реформування різноманітних сфер і галузей? Відповідь не така однозначна, як може здатися на перший погляд. Банальне «для дітей, онуків та наступних поколінь» видається не таким уже й очевидним, особливо якщо мати на увазі дітей та онуків тих громадян, які сьогодні становлять українське суспільство.
Україна поволі, однак невпинно втягується в процес чергового «великого переселення народів», вектор якого наразі чітко спрямований до найзаможніших держав ЄС як із його власної периферії, так і з більш віддалених бідніших та набагато менш стабільних країн і регіонів. Причому вона втягується у цей процес не лише як держава, яка активно постачає трудових мігрантів за кордон, але й як місце, своєю чергою дедалі цікавіше для десятків і сотень тисяч людей, які шукають кращої долі, аніж вони мають у рідних країнах.
Річ не лише в тому, що Україна відчуває тут для себе зворотний бік свого «транзитного потенціалу». Доволі стрімке зростання номінальних доходів у валютному еквіваленті — мало відчутне для пересічного українця, оскільки відбувається в супроводі аналогічного, а то й швидшого підвищення вартості життя. Проте буквально за кілька останніх років воно значно підвищило привабливість країни для іноземців, особливо з країн Азії та Африки. Для них має велике значення, чи в країні середня зарплатня у великих містах (куди вони зазвичай і приїжджають на роботу) становить €200–300, а мінімальна €50, як це було в Україні ще п’ять років тому, чи €500–700 та понад €200 відповідно, як зараз.
Читайте також: Коли поруч палає
Водночас у самій Україні цей же процес призводить до дедалі більшого вивільнення працездатних громадян для роботи за кордоном. Підвищення номінальних доходів у валюті супроводжується не менш стрімким зростанням і цін у тій таки твердій валюті. Останні в нас фактично зрівнялися, а за окремими видами товарів і послуг уже й перевищують аналогічні показники в сусідніх європейських країнах.
За таких умов нижчий рівень доходів штовхає дедалі більшу кількість громадян шукати кращої долі. Тим більше, що через незахищеність внутрішнього ринку від азійських постачальників, кількість високооплачуваних штатних робочих місць у вітчизняному виробництві постійно зменшується, а саме воно скорочується. Тож процеси трудової еміграції українців до ЄС та імміграції дедалі більшої кількості людей, особливо з бідніших країн Азії та Африки, стають взаємостимулювальними.
Чим більшим ставатиме наплив мігрантів в Україну та їхній тиск на ринок праці, тим активнішим буде й відтік українців за межі країни. Чимало людей реагують на це як на закономірний процес. Мовляв, через це пройшли багато держав Західної Європи, у нього втягується низка держав Центральної Європи, тож немає нічого страшного в тому, що й Україна візьме участь у цьому «невідворотному русі до розвитку».
Але насправді все не так просто. Не лише тому, що це означатиме, що наше суспільство, яке все ще не подолало важких наслідків колоніального минулого для ідентичності, змушене буде зіштовхнутися ще й із викликами нового «мультикультуралізму», й тому, що у випадку України за інерційного сценарію розвитку ці процеси можуть зайти значно далі, аніж це відбулося в Західній Європі. Масштаби еміграції звідти на відповідному історичному етапі були дуже незначними. Мотивів виїжджати, особливо для широких верств, було незрівнянно менше, та й країн, куди був сенс податися, не так багато, як для сотень мільйонів європейців.
Вивільняючи місце
У сучасній Україні ситуація зовсім інша. Еміграційні настрої тією чи іншою мірою притаманні понад половині всієї української молоді (наприклад, цьогорічне літнє опитування «Рейтингу» фіксувало цифру в 54%). У разі, якщо на повну запрацює ще й фактор їхнього витіснення мігрантами з інших країн, ці показники можуть не лише зрости, але й таки завершитися реалізацією настроїв.
Не кажучи вже про те, що й без того спостерігається дедалі більша асиметрія в процесі зміни поколінь. У працездатний вік вступають народжені за часів демографічної ями другої половини 1990-х — початку 2000 років, а вибуває з нього численніше покоління межі 1950–1960 років. Різниця в народжуваності між ними більш ніж двократна. Наприклад, якщо в 1960 році в Україні народилося 870 тис. осіб, то у 2000-му — лише 385 тис. Якщо за межами Донецької та Луганської областей людей 55–59 років на підконтрольній Україні території наразі налічується 2,43 млн осіб, то віком 15–19 років, які б мали прийти їм на зміну на ринку праці, уже лише 1,67 млн (див. «Хто натомість?»).
Коли ж урахувати, що значна частина й цієї молодої зміни вже покинула чи покидає країну або як трудові мігранти, або як студенти закордонних вишів (які здебільшого не планують повертатися), то на кожних двох-трьох українців старшого покоління, що припиняють працювати, припадає заледве один, який приходитиме найближчим часом на вітчизняний ринок праці. Це призводить до дедалі гострішого дефіциту на ньому, який особливо помітний у сферах і професіях, які молоде покоління
переважно не розглядає як варіант для працевлаштування через низький рівень оплати та престижності.
Читайте також: «Наймасштабніша спроба силового проникнення до Польщі». Все, що відомо про події на кордоні країни ЄС та Білорусі
Далі ситуація лише погіршуватиметься. Наразі молоді у віці 33–37 років майже 3,1 млн, а дітей, молодших п’яти років, лише 1,6 млн. З огляду на зниження народжуваності представників ще молодшого покоління, яке мало б змінити теперішніх тридцятирічних на ринку праці, за 20–25 років буде ще менше. Якщо у 2015 році, попри активну фазу бойових дій на Сході та різкий спад рівня життя, на підконтрольній території народилося понад 414 тис. дітей, то 2020 року вже лише 293 тис., а цьогоріч очікується ще менше (за три квартали — 205 тис.). Та й батьками дедалі частіше стають ті, хто й сам був народжений за часів попередньої демографічної ями другої половини 1990-х — початку 2000 років.
Водночас усі спроби обґрунтування зниження рівня народжуваності в Україні «демографічним переходом», урбанізацією та емансипацією жінок більше не витримують критики. Уже навіть у значно більш заможних, урбанізованих та емансипованих країнах показники народжуваності помітно вищі, ніж в Україні (див. «Обмілілий потік»). Причому з часом ситуація в нас і в них зазвичай рухається в протилежних напрямках або принаймні в Україні вона погіршується значно швидше. Наприклад, тоді як сумарний коефіцієнт народжуваності в Україні опустився зі 151 дитини на 100 жінок у 2015-му до 122 у 2020 році, у сусідніх Польщі він, навпаки, зріс за той самий час зі 132 до 138, у Німеччині — зі 150 до 153, у Словаччині сягнув 159. (див. «Похмуре майбутнє»). Щороку в нас народжується значно менше дітей, аніж у набагато менших американському штаті Техас (378 тис. 2019 року при 29 млн мешканців) чи Австралії (306 тис. у 2019 році при 25,6 млн жителів).
Тож за нинішніх демографічних тенденцій звичайна зміна поколінь (навіть не беручи до уваги еміграцію до країн ЄС) призведе до того, що в Україні за певний час залишиться не більше 20 млн мешканців. Принаймні нащадків тих, хто проживає тут тепер. Скільки потрібно відняти від цієї цифри для врахування впливу трудової міграції українців на Захід? Ще три, п’ять чи й десять мільйонів? Не лише тих, хто виїде, але й тих, які не народяться, принаймні тут. Можна лише припускати.
Направду кажучи, якщо країна й далі буде еволюціонувати в напрямі виробництва лише продовольчої та промислової сировини, втрачаючи наявні й не створюючи натомість нових виробництв готової продукції, то таких демографічних ресурсів і їхньої працездатної частини цілком вистачатиме. Урешті, уже й зараз у названих секторах працює набагато менше мільйона українців. А у всього в чотири рази меншому від України за територією американському штаті Айова проживає ледь більше ніж 3 млн жителів. Це не заважає йому бути беззаперечним лідером із виробництва зерна, м’яса та іншої сільськогосподарської продукції, виробляючи її, залежно від виду, в обсягах, порівнянних або й більших від обсягів виробництва сучасної України.
Приваблива для них
Проте така зручна територія на одному з маршрутів великого переселення до ЄС навряд чи може залишатися настільки малозаселеною. Місце українців просто займуть різноманітні іммігранти, точнісінько так само, як під час минулих великих переселень у світовій історії. А це вже створить виклик як ідентичності, так і державності.
Наплив до України іноземців переважно з азійських та африканських країн уже й зараз досить динамічний, навіть виходячи з офіційних даних, які зі зрозумілих причин є лише верхівкою айсберга. Загалом на початок жовтня 2021 року лише на офіційному обліку іммігрантів у Державній міграційній службі перебувало вже понад 300 тис. осіб, як порівняти з 250 тис. на початок 2016 року.
Водночас за офіційними даними Держстату чиста імміграція до України (перевищення кількості тих, хто в'їхав, над тими, хто виїхав з країни) лише за 2010–2020 роки становила 213,8 тис. З них 144,5 тис., або понад дві третини, становили вихідці з країн Азії та Африки. Причому якщо у 2010–2014 роках на африканців припадало лише 9,2% від загальної чистої імміграції, то у 2015–2020 роках уже 25,4%. Вихідці з країн Азії збільшили свою частку в чистій міграції до України із 48,2% у 2010–2014 роках до 65,1% у 2015–2020 роках.. Сукупно протягом останніх років на них приходилося вже понад 90% від загальної кількості іммігрантів (див. «Верхівка айсберга»).
При цьому, як свідчать дані Держстату, левова частка іноземців, що оселилися в Україні, — це молоді чоловіки та жінки. Позаяк серед іммігрантських спільнот особливо поширене одруження з жінками з країн походження, це створює ще один потужний канал отримання права на проживання в Україні на офіційних засадах. Дітей вони зазвичай народжують уже в Україні, а ті відтак на законних підставах отримують її громадянство відповідно до нашого законодавства. Дані міграційної служби свідчать, що загальна кількість виданих паспортів громадян України «за правом народження» лише за останні сім років становить 73,9 тис. (разом із 9 місяцями 2021 року — майже 82,5 тис.).
Також із року в рік зростає кількість затриманих нелегальних мігрантів: у 2015 році – 5,1 тис., 2016-го – 6,4 тис., 2017-го – 9,7 тис., 2018-го – 11,2 тис., 2019-го – 12,9 тис. Певне зменшення цього показника в умовах пандемії COVID-19 видається лише тимчасовим явищем, не кажучи вже про те, що більшість залишається непомітною для державних органів. Зокрема й тому, що заплющування очей на нелегальних іммігрантів уже давно стало вигідною справою, яка компенсує досить скромні офіційні доходи посадовців у цій сфері.
Зростанню трудової міграції може посприяти й дедалі активніший лобізм із боку українських роботодавців. Стратегію «простих» шляхів розв’язання проблеми дефіциту дешевої робочої сили в головних економічних центрах країни вони активно проштовхують уже й на законодавчому рівні. Наразі офіційних дозволів на проживання у зв’язку з працевлаштуванням 2016 року видали 2,8 тис., 2018-го – 5 тис., 2019-го — уже 14,2 тис., і, попри певне зменшення через пандемію у 2020 році,, за 11 місяців 2021 року їхня кількість знову сягнула 12,2 тис.
Однак у ВР уже зареєстрований законопроєкт № 5795, який передбачає «спрощення для роботодавців забезпечення потреби у робочій силі, яка може бути задоволена за рахунок застосування праці іноземців та осіб без громадянства, забезпечення рівних умов праці для громадян України та іноземців». У разі його ухвалення кількість дозволів на роботу може зрости в десятки, якщо не сотні разів.
Зберегти себе
Маємо досвід європейських країн, які досі не знають, що робити з провалом експерименту «мультикультуралізму», і можливість та обов’язок вжити упереджувальних заходів уже зараз, щоб уникнути аналогічних проблем у власній країні. Ба більше, в умовах України ці виклики доповнюються власною специфікою.
Основними місцями концентрації іноземних мігрантів у нас уже зараз є переважно міста Південного Сходу й меншою мірою великі міста Центру та інших регіонів. Наприклад, за даними Держстату, понад 80% усіх іммігрантів оселилися саме в містах, і зазвичай ідеться або про найбільші в країні, або про їхні околиці. Та й за даними Державної міграційної служби, левова частка нелегальних іммігрантів виявляється саме в основних економічних центрах країни: у Києві та області, на Харківщині, Одещині, Дніпровщині та Запоріжжі. Оскільки процес українізації міст Центру, не кажучи вже про Південний Схід, лишає бажати кращого, то нові переселенці в умовах браку ефективної інтеграційної політики русифікуватимуться та поповнюватимуть лави індиферентної, а то й скептичної щодо української держави та її інтересів, постколоніальної маси населення.
Читайте також: Знищений «особливо небезпечний злочинець», «партизанський наступ» та стіна на кордоні: що відбувається у Білорусі
Імміграційний варіант розв’язання демографічних проблем має сумні перспективи й у соціально-економічній площині. Зазвичай в усіх країнах Європи такі переселенці, по-перше, не демонстрували й не демонструють прагнення до асиміляції в наявне середовище країн, до яких вони прибувають; по-друге, не виявляють особливого бажання платити податки чи витрачати власні кровні на утримання соціальних стандартів у цих державах. Роль сімейно-кланових стосунків у них визначальна, і саме на них покладають основні функції взаємодопомоги й підтримки соціально вразливих верств населення або людей похилого віку. Тому вони демонструють звиклість до праці в тіньовій, а часто й корупційній моделі економіки.
Нарешті, у контексті технологічних змін, до яких підходить світ, Україні важливо не допустити напливу трудових іммігрантів для компенсації вибулих на заробітки українців. Навпаки, сформулювати чітке довгострокове послання бізнесу про те, що завезення дешевих трудових ресурсів не відбуватиметься ні тепер, ні в перспективі. Це може поставити його перед фактом, що орієнтуватися потрібно на автоматизацію й роботизацію виробничих процесів, планомірно та послідовно готуватися до дедалі дорожчої вартості праці в Україні, стимулювати та інвестувати в підготовку та підвищення кваліфікації українських працівників.
Зменшення розриву в рівні оплати праці в Україні та країнах ЄС за умови одночасного підвищення її продуктивності на Батьківщині знизить привабливість трудової міграції для українців. Разом з автоматизацією та роботизацією виробничих процесів та водночас активнішої демографічної політики, спрямованої на збільшення народжуваності, це допоможе уникнути й дефіциту робочих рук. Звісно, такі дії можуть потребувати тимчасового вживання заходів для захисту внутрішнього виробництва від демпінгу та підтримки його інвестиційної активності. Тобто без змін економічної політики не обійтися. Проте, як уже неодноразово звертали увагу на сторінках Тижня (див. № 28, 30, 43/2021), без її перегляду динамічний розвиток та модернізація української економіки в будь-якому випадку будуть неможливими.
Натомість уміле поєднання як випробуваних історією найрозвиненіших країн механізмів соціально-економічної політики, так і новітніх технологічних можливостей цілком здатні забезпечити і економічний розвиток, і зміцнення національної ідентичності та убезпечити українське суспільство від викликів новітнього «великого переселення народів». Модернізації країни це жодним чином не завадить, адже у світі досить прикладів держав, які успішно здійснили її та досягнули високих рівнів розвитку без небезпечних ігор у «мультикультуралізм» чи напливу іноземних робочих рук. Від Японії чи Південної Кореї до Сінгапуру та Ізраїлю.
Натомість без ефективної відповіді на демографічні та цивілізаційні виклики сучасності ризикуємо витратити найближчі десятиліття на будування дому для інших, а українців нинішнього та найближчих поколінь перетворити лише на витратний матеріал.