Путін, у липні 2021 року озвучивши свою версію української історії («Об историческом единстве русских и украинцев»), говорив не про минуле. Стверджуючи тотожність російського й українського народів, він легітимізував агресивну політику Росії щодо України, тогочасну та, як стане очевидним після 24 лютого, – майбутню, пов’язану з планованим відкритим вторгненням. Російська імперська ідеологія набирала впродовж більше ніж двох століть різних форм, так чи так, хоч і вимушено, визнаючи за українцями власну історію. Хай це й був скорочений її варіант, інколи зведений, за Ніколаєм Устряловим і його послідовниками, до «кількох епізодів минулого часів царювання Олексія Михайловича», однак якусь частку суб’єктності українцям він забезпечував. На повноцінну історію натомість, як уважалося з часів Гегеля, заслуговували лише державні/«історичні» народи.
Для імперця Путіна окрема від російської українська історія, як і постання української нації, представляється інтригою зовнішнього ворога, що з метою послабити Росію використовує від 2014 року націоналістичну/нацистську українську владу.
Після озвучення Путіним «нової» версії української історії, чи то пак «остаточного» вирішення українського питання у сфері ідеологічній, політичні аналітики в різний спосіб пробували спрогнозувати, на кого був розрахований цей текст. Очевидно, на внутрішній російський ринок – як крапка в понад десятилітній пропагандистській роботі з дегуманізації українців. Нагадаю лише один її епізод – так званий документальний фільм «Убить русского в себе» (2010 р.), головна ідея якого зводилася до тези: українець, який утверджує власну ідентичність, убиває людину-росіянина в собі, тож втрачає людську сутність. Майбутнє є проекцією минулого: Путін спочатку ствердив, що українців не існує, своєю історичною візією; через сім місяців він спробував втілити це твердження в життя, розв’язавши геноцид українського народу. Росіяни, виховані своєю культурою в імперській зверхності щодо інших народів, виявилися ідеальними виконавцями путінської антиутопії.
Читайте також: Історія – на часі!
Путінський погляд на українське минуле, перекладений українською, був розрахований і на зовнішнього реципієнта, який мав вітати «визволителів» після планованого триденного тріумфального маршу російської армії територією України в кінці лютого 2022 року. Творець антиутопії, схоже, був зваблений власними фантазіями.
Поза сумнівом, виступ Путіна адресувався й Заходу, який після розпаду Радянського Союзу охоче погодився на російський дискурс про Україну, оголошену сферою впливу Росії. Відмовившись говорити про імперську сутність Росії, підтримуючи на різний спосіб міф про «велику» російську культуру та дозволяючи підміняти український голос російським на різних рівнях, Захід сприяв витворенню монстра. Путін стверджував: розв’язана Росією війна проти України є родинним конфліктом, до якого Заходу зась. Пушкінські рядки виявляються актуальними через віки, демонструючи незмінність російського імперського дискурсу: «Оставьте: это спор славян между собою, // Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою, // Вопрос, которого не разрешите вы […] // Вам непонятна, вам чужда // Сия семейная вражда».
Я детально зупинилася на цій давнішій події невипадково, адже вона має безпосередній стосунок до питання – для чого історія, коли говорять гармати, і що робити з українською історією. Одразу зазначу, що йтиметься мені не про інструменталізацію історії, яку цілком могло б спровокувати активне маніпулювання Росії історичними наративами. Могло б, якби українська історіографія була менш зрілою, а українська держава – тоталітарною. Попри спадок радянської доби, історіографія від часів Незалежності була полишена на себе. З одного боку, нехтувалося важливим досвідом модерного державотворення – увагою до історії, свідченням чого були, скажімо, багатотомні видання джерел у Британії, Німеччині, Росії та постання національних історій у XIX ст.
За сучасний приклад для України могла б слугувати сусідня Польща, яка пильно опікується не лише творенням свого історичного знання загалом, а й має спеціальні програми, спрямовані саме на підтримку джерельних видань. Хронічне недофінансування української науки звужувало можливості для розвитку історіографії, яка, до всього, поставала практично з чистого аркуша. Адже попередня радянська гуманітаристика, зведена до рівня ідеології на службі держави, радше гальмувала цей розвиток, аніж надавалася як підґрунтя.
Хай там як, але брак уваги з боку держави мав і несподівано добрі наслідки – українська історіографія, принаймні її значна частина, поставала як результат дискусій та можливостей для інтерпретаційного багатоманіття, а отже – формувалася практично поза політикою, маючи за ідеал пошуки істини. Така історіографія погано надається для пропаганди. Як на мене, симетрична реакція на російські ідеологічні провокації навряд чи можлива за цих умов, та й, напевно, малоефективна. У ситуації тотальної постправди, яка затопила російський медіапростір, на будь-які цілком обґрунтовані аргументи може бути одна відповідь: «Не все так однозначно».
Читайте також: Чому історія — на часі? Пояснюють науковці
Для Заходу після 24 лютого аргументи про історичний ревізіонізм путінського штибу відійшли далеко на другий план. Геноцидний характер дій російської армії щодо українських громадян та озвучені Путіним завдання війни, спрямованої на знищення України як суверенної держави, потребують іншої розмови – про порушення фундаментальних прав і конвенцій, на яких формувалася європейська система безпеки по Другій світовій війні. Наповнення академічної сфери українським інтелектуальним продуктом, що зміг би протистояти російському/російськоцентричному/імперському, підживлюваному впродовж десятиліть російськими нафтодоларами та європейським угодовством, – це питання тривалого часу. Адже йтиметься в цьому разі про низку досліджень із різних історіографічних напрямів і їхні переклади. Тому, очевидно, варто передусім активніше наполягати на паузі в співпраці західних інститутів з російськими академічними установами, принаймні на час війни.
А от для кого українська історія нині стала надважливою, так це для самих українців, адже йдеться про принциповий сегмент формування національної ідентичності.
Недаремно у своєму ранньому націєтворенні спільноти так гостро переймалися питаннями початків: якщо вони губилися в імлі минулого – їх варто було придумати, пов’язавши себе з міфічними предками чи сакральними містами, як Рим, Константинополь чи Єрусалим. Цією гострою потребою в легітимації власної суб’єктності з допомогою історії переймалися і значно успішніші модерні держави з непідваженим минулим та відносно сталими кордонами. Це розуміли й імперії, знищуючи історію підкорених народів через низку зміщень, псевдоінтерпретацій та підміну фактів. Недаремно на окупованих територіях росіяни вдаються до заходів, спрямованих на зачистку українського культурного поля.
Війна, що вчергове оголила принципову культурну неподібність українців і росіян, змушує з особливою увагою підходити до тих періодів минулого, де українці формувалися поза російськими впливами. Саме там варто шукати витоки української культури в широкому сенсі – як світоглядного фундаменту та усталеної системи цінностей. Історики-ранньомодерники натомість вчергове зауважили подібність путінської «історії» до українського ґранд-наративу в тій частині, де, як здавалося, мало бути їхнє принципове розходження. Усе, що передувало козацькій революції та подальшому протекторату Московії над козацькою державою, традиційно представляється як етап суцільного пригнобленого становища українців, мало не окупації українських земель чужою державою. Тим часом Річ Посполита не була національною державою з преференціями саме для поляків. Вона нагадувала радше федерацію, що забезпечила можливість для ранньомодерного українського націєтворення, подібного за своїм характером до решти європейських народів.
Руська/українська шляхта разом з іншими громадянами Речі Посполитої виробляла політичну культуру, важливими складниками якої був договірний характер влади, повага до права як найбільшої цінності, законодавчо закріплений принцип віротерпимості, врахування потреб меншості, особиста недоторканність і право власності, самоврядний характер спільнот із власним судочинством, врешті – поняття честі як важливий регуляторний механізм забезпечення порядку.
«Притирання» інтересів у багатоголоссі локальних спільнот забезпечувала культура діалогу (що в імперській російській історіографії XIX cт. поставала як суцільна анархія). У Речі Посполитій був вироблений і концепт «руського народу» як спільноти зі своїм державним минулим/історією, спадковістю влади від київських князів, власними давніми правами, своєю мовою. Русь починає претендувати в другій половині XVII ст. на політичне членство в Речі Посполитій двох народів і хтозна, чим би міг закінчитися цей процес.
Читайте також: Чому Російська імперія не змогла асимілювати українців у ХІХ столітті
Козаки як соціально строката спільнота, виборюючи для себе права окремого стану, паритетного шляхті, користувалися суспільними зразками та культурними ресурсами Речі Посполитої (договір із володарем, право на опір, свобода совісті тощо), врешті бо були її частиною. Тому передусім варто говорити не про Річ Посполиту як зло, за визволення від якої підняли повстання українці, а про пошуки козаками свого місця в Речі Посполитій. Неможливість полагодити низку суперечностей та кривавий від початку характер повстання перекреслили спроби порозуміння. Сумна доля творців Гадяцької угоди стала крапкою у перспективі «повернення». Однак ті, хто розпочав війну зі шляхетською Річчю Посполитою (байдуже, ким була та шляхта етнічно та за своїм віровизнанням), у творенні власної козацької держави не лише взорувалися на відомий зразок, а й користувалися її культурними надбаннями. Врешті бо називалися шляхтою, хоча б тому, що Статут, який залишався основним джерелом права Гетьманщини, про козаків не згадував. А, як відомо, у тому суспільстві існування стану забезпечували станові права (судитися шляхетським правом означало бути шляхтою). Яскравою реплікою, яка засвідчить тяглість річпосполитської політичної культури, буде «Історія русів», що постане на початку XIX ст. у середовищі козацької старшини, чи то пак на той час уже малоросійського дворянства. Її роль у творенні української ідентичності ще чекає своїх дослідників.
Розуміння, що українці в минулому були представлені значно ширшою палітрою соціальних груп, аніж козаки, та значно більшою територією, аніж Гетьманщина, відповідно, включення цього розмаїття до української історії у всій її тяглості, засвідчить деколонізацію української історіографії. Це й буде відповіддю на спотворення української історії, до якого вдавалася та вдається імперія. Саме цього потребують українці, з величезними втратами виборюючи власну ідентичність, частиною якої є історія/уявлення про своє минуле. Відповідь на питання «хто ми» та «як і завдяки чому ми заціліли в лещатах імперії» – це вклад у майбутнє, яке твориться тут і нині.