Вони майже нічого не пам’ятають про Помаранчеву революцію, бо були тоді надто малі або ще не народилися. Революцію гідності переважно бачили з телевізора, хтось знає про неї з розповіді батьків, і лишень декому пощастило потрапити на революційний Майдан і побачити все на власні очі. Сьогодні вони без вагань пішли захищати Україну, бо не уявляють, як можна було вчинити інакше. Коли у твою хату приходить ворог, щоб зруйнувати твій світ, ворога треба вбити. Вони зовсім інші, ніж їхні батьки й діди. Діти вільної України, які ніколи не знали рабства. І вони вже достатньо виросли, щоб почуватися відповідальними за своє майбутнє та творити його.
Усі наші герої сьогодні захищають Батьківщину в лавах 112 окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України в Києві. Вони абсолютно різні, але їх сміливо можна назвати дітьми свободи. Революція гідності так чи інакше вплинула на їхні світогляд і життя. У їхніх історіях — відповіді та рецепти для тих, хто боїться, сумнівається, утомився чи втратив надію. І їм можна довіряти. Бо це нова порода людей. Це покоління, яке є гідним спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба й реально змінить країну, остаточно звільнивши її від татарської потопи.
Адмін
До війська Іван Федько, позивний Адмін, зголосився в перші дні війни разом із друзями-пластунами. На той момент мав лише 18. Тільки-но закінчив перший семестр першого курсу КПІ, як довелося брати академвідпустку. Міг би не робити цього та спокійно вчитися далі, як і більшість колишніх однокласників та нинішніх однокурсників, але для Івана це не варіант. Каже, що готовий воювати скільки буде потрібно, щоб Україна була цілісною та незалежною. Потім, після перемоги, хоче адекватно вивчитись на інженера-програміста, бо ця спеціальність йому подобається. А добре вчитися й воювати одночасно навряд чи вийде.
«Я знав, що треба буде воювати, ще із 16 років, — каже хлопець, — але не збирався пов’язувати майбутнє з військовою справою. Просто розумів, що буде треба, і я піду. Звісно, хотів би спочатку, наприклад, відучитися, отримати якесь офіцерське звання й тоді йти на війну, але так не вийшло — війна почалася раніше».
Каже, що уявляв війну трохи інакше. «Думав, це буде більше партизанська війна, війна малих загонів, але люди масово мобілізувались і тепер це війна на рівних».
Бойового досвіду в Адміна не було, здобував у процесі. «Коли поїхали на Харківщину, я був там більше як піхотинець. Нам пощастило, що спочатку ми мали велику відстань до противника, кілометрів чотири. У перші прильоти, звичайно, було дуже страшно. Але із часом, ти починаєш розуміти звідки воно летить, що воно летить, куди саме. Поступово заспокоюєшся і входиш у цей режим».
Під Бахмутом Іван уже працював в аеророзвідці — вивідували ворожі позиції, коригували вогонь мінометів та артилерії. Зізнається: думав, що у війську буде набагато важче. Усі ці розповіді про радянську армію далися в знаки. «Більшість, як я бачу, боїться саме оцієї радянської армії, того, що у відосиках показують, як ТЦК ламають людей, забирають і так далі». Але насправді такого в армії тепер небагато, — каже воїн. Тому всім, хто боїться служби та всіляко намагається відкосити, радить не боятися, а просто спробувати знайти себе. «Необов’язково йти на штурм, прориватися, атакувати. Ти можеш допомогти чимось і в тилу, і на передовій, але не в окопах. Є купа спеціальностей, без яких армія не обійдеться».
Читайте також: Марія Андреїшин: «Інколи хлопці не вірять, що мають рани, та просяться назад до побратимів»
Врешті, що відбувається в тилу, коли багато хто живе звичним життям, подорожує чи ходить на дискотеки, хлопця зовсім не бентежить. Каже: добре, що в тилу люди живуть нормальним життям. «Хай розвивається держава. Мені й самому подобається приїхати, гарно одягтись (коротенькі білі шкарпеточки, красива біла футболка), піти кудись погуляти, повеселитись. Мене дістає ця форма, особливо влітку. Ти маєш бути постійно в штанах, щоб дрони тебе не бачили, у закритих кофтах. Тому чудово, що країна живе, це дуже добре».
Хлопець родом із Дніпропетровщини. Родина переїхала до Києва, коли Іванові було шість років. Зізнається, що до 16 розмовляв російською, але потім зрозумів, що не хоче пов’язувати своє майбутнє з Росією.
Перейти на українську мову допоміг «Пласт». «Це українська спільнота, де розмовляють українською, схожі погляди, де ти сам розвиваєшся і як виховник допомагаєш розвиватися дітям, і це дуже круто. Ну а досвід, здобутий у пластових таборах, на війні взагалі неоціненний. Коли ти перебуваєш на фронті, — каже Іван, — це вже не такі стресові умови: ти вже плюс-мінус схоже проходив, можеш приготувати собі щось поїсти, можеш пожити в бліндажі й тобі там буде окей».
Сьогодні дуже багато пластунів воює, каже хлопець, тільки серед його знайомих — відсотків тридцять. Але ще більше волонтерить і в різний спосіб допомагає армії. «У мене дівчина — пластунка, вона працює інструктором з тактичної медицини».
А втім, дійсно переломний момент у житті хлопця настав ще під час Революції гідності, коли москалі захопили Крим. Тоді вперше усвідомив, що війна з Росією неминуча. «Я вже тоді зрозумів, що війна буде точно. Бо ще Скоропадський казав, що Україна без Криму — це як людина без ніг. Уже з того часу якось почав себе готувати, цікавився всім військовим, грав у військові стратежки. Розумів: щось буде, лише не знав коли».
Іванові тоді було всього 11 років, на Майдан його не брали, але тато постійно вмикав трансляції із центру столиці. Іноді брав старшу сестру, і вони їздили на Майдан на віча, знімали відео, яке потім показували іншим членам родини. А ще хлопець згадує, як гралися в школі з однокласниками в беркутівців і майданівців. Суть гри полягала в тому, щоб витіснити противника на іншу половину шкільного коридору.
Революція гідності добряче вплинула на цілу його родину, упевнений Іван. «Бо в нас завжди оці російські наративи були, коли ми жили в Дніпрі. Що Радянський Союз самотужки витягнув Другу світову війну чи що американці просто назнімали класних фільмів, як вони перемогли, і так далі». Тепер же родина заглибилась у власну історію, історію України, почала більше читати, цікавитися тим, до чого раніше не було діла.
Читайте також: «Війна знищила наш дім. Але ми збудуємо кращий»
Щоб українці після війни більше не розчаровувалися, як зазвичай після революцій, над відбудовою країни має працювати кожна людина й кожен має працювати над собою, переконаний Адмін. Бо дуже часто буває, що ми чимось невдоволені, наприклад корупцією, але не думаємо про це, коли даємо лікарю за щось шоколадку чи коли платимо за свою курсову. Війна однозначно змінить українське суспільство. Уже змінила. «Шкода лише, що гинуть найдостойніші сини України, — каже хлопець, — а потім ті, що втекли, повернуться й будуть намагатися якось утілювати своє бачення в державі».
Тигран
Попри доволі юний вік, Тиграну неймовірно пощастило: він не лише обрав собі правильну цікаву професію, яка дає йому задоволення, об’їздив завдяки їй чимало цікавих країн, а й навіть устиг трохи подвіжувати під час Революції гідності на Майдані. Цим навряд чи може похвалитися багато його однолітків, бо все-таки дітей у 13 років на революцію переважно не відпускають.
Усе трапилося доволі випадково. Спочатку приятель, з яким Тигран учився в театральній студії, запропонував хлопцеві з’їздити на Майдан привезти революціонерам трохи продуктів. Є, мовляв, картопля та всілякі інші корисні подарунки. Ну а потім юнак уже попхався туди сам, бо, як не крути, там і справді було цікаво. Особливо коли почалися бої з беркутівцями на вулиці Грушевського й центр Києва став нагадувати декорації до фільму про апокаліпсис.
Очевидно, що хлопець зовсім не сподівався потрапити в епіцентр подій, але саме в той момент, як він з’явився неподалік стадіону «Динамо», «Беркут» укотре вирішив спробувати розігнати майданівців. Штурм почався раптово й тікати вже не було куди. Тигран заскочив до будинку, у якому облаштували медпункт, посидів, оговтався й почав допомагати: носив їжу, медикаменти, бинтував поранених і виводив їх у безпечне місце. «Я в 13 років був достатньо високою дитиною, — каже Тигран, — тому ніхто не розумів, що я дитина. Я собі шарфик на обличчя намотав, капюшончик одягнув і все. Мені просто казали, що робити, і я робив».
«Тоді я вперше в житті побачив, що таке поранення в людей, — зізнається воїн, — коли йшов із цього місця, мені було дуже страшно. Тому що дитина ще. Це трохи навіть, можливо, травмувало. Але з’явилося розуміння того, що коли ти хочеш, щоб була свобода, якщо ти хочеш, щоб тебе не чіпали, то треба всім дати зрозуміти, що тебе не варто чіпати, бо в тебе гострі кігті й зуби. Що це буде дорожче людині, яка прийде до тебе з агресією. Власне, так і відбулося. Доки не покажеш силу, держава-агресор не зрозуміє, що не варто лізти».
Наступного дня хлопця на Майдан уже не пустили. Батьки, дізнавшись про походеньки сина, відправили його якомога далі від Києва — аж в Одеську область. Але не тільки тому, що боялися, що з ним щось трапиться: у хлопця були проблеми з диханням і після того, як він добряче наковтався сльозогінного газу й диму від шин, почав задихатися. Юнака відвезли ближче до моря, щоб трохи відновився.
А втім, навіть такий незначний революційний досвід згодом стане в пригоді. Складаючи ЗНО, на запитання про Майдан юнак відповідатиме не без знання справи. Каже, що коли особисто присутній при чомусь, то краще розумієш, про що йдеться. А зважаючи на те що уваги гуманітарним наукам під час навчання він особливо не приділяв, бо, як артист цирку та естради, вдосконалював насамперед свої фізичні та практичні вміння, цей досвід справді був подарунком долі, не інакше.
Читайте також: «Бахмут» Мирослава Лаюка. Репортаж як мова нашої реальності
Тигран з династії музикантів, спочатку думав продовжити родинну традицію, але потім «вирішив обрати щось більш енергійне» й зупинився на пантомімі. Проте працює не лише в цьому жанрі: ходить на ходулях, жонглює, танцює. Також працював як режисер-постановник і як актор театру. Каже, що охоплює у своїй творчості дуже багато напрямів. Із 16 років виступає в Польщі, Німеччині, Саудівській Аравії. Під час повномасштабного вторгнення закінчив бакалаврат Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва. І обов’язково планує повернутися до професії, коли війна закінчиться.
Щоправда, уже розуміє, що це буде зовсім інша творчість.
«Коли йдеш на війну, спектр емоцій розширюється. У тебе розширюється світогляд. Ти бачиш дуже багато страшних речей, які не хотів би бачити. Але це сильно впливає на твою свідомість, і від цього змінюється творчість. Від цього змінюється мислення. Усе твоє життя від цього змінюється. Навіть якщо ти не береш активної участі в бойових діях, усе одно, перебуваючи в армії, ти переживаєш певні речі, які змінюють твій світогляд. І після перемоги в мене 100 % зміниться підхід до своєї роботи, спосіб мислення, він уже змінився. Просто тоді він по-іншому буде втілюватися в моїх творах».
Наразі Тигран проходить перекваліфікацію за напрямом «Аеророзвідка та керування дронами-камікадзе». До того півтора року воював у піхоті як стрілець на харківському, а потім на луганському напрямках. Каже, що переважно рив нори, бліндажі й окопи, бо «перше, що треба вміти піхоті, — це працювати лопатою». Хоча й визнає, що не є асом у цьому мистецтві. Деякі його побратими копають набагато віртуозніше. «Дивишся: ну просто машина якась. І головне, що їм це подобається. Ну як на мою думку».
У Силах оборони Тигран опинився ще в перші дні повномасштабного вторгнення. Спочатку хлопця не хотіли брати, бо не було військового досвіду. Кілька тижнів мордували відмовками, але потім змилосердились і призначили в якийсь неофіційний інженерний взвод, який їздив по Києву й облаштовував оборонні споруди. Це було явно не те, чого юнак прагнув, тому дуже зрадів, коли знайомий покликав його долучитися до тероборони.
«Служба в армії трошки відрізняється від моєї професії, — іронічно каже Тигран, — це кардинально інше життя. Доводилося довго звикати, але навколо було багато людей, які або мають військовий досвід, або, так само як я, просто прийшли та сказали: “Дайте зброю”, — і які максимально одне одного підтримували. Я потрапив одразу в хорошу роту й хороший взвод, який став дійсно сімейним».
Каже, що вже після Майдану й нападу Росії на Україну зрозумів, що продовження обов’язково буде. Набагато масштабніше. Підозри підтвердилися, коли навесні 2021-го відбулися показові навчання в Білорусі й поповзли чутки про можливі агресивні дії в бік України. «Я це проаналізував, — каже Тигран, — знайшов навіть тактичну оперативну карту, подивився, зрозумів, що це підготовка, і на наступний рік був готовий, що буде повномасштабна війна. Розумів, що це просто питання часу».