Вони майже нічого не пам’ятають про Помаранчеву революцію, бо були тоді надто малі або ще не народилися. Революцію гідності переважно бачили по телевізору, хтось знає про неї з розповіді батьків, і лишень декому пощастило потрапити на революційний Майдан та побачити все на власні очі. Сьогодні вони без вагань пішли захищати Україну, бо не уявляють, як можна було вчинити інакше. Коли у твою хату приходить ворог, щоб зруйнувати твій світ, ворога треба вбити. Вони зовсім інші, ніж їх батьки та діди. Діти вільної України, які ніколи не знали рабства. І вони вже достатньо виросли, щоб почуватися відповідальними за своє майбутнє та творити його.
Усі наші герої сьогодні захищають Батьківщину в лавах 112 окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України в Києві. Вони абсолютно різні, але їх сміливо можна назвати дітьми свободи. Революція гідності так чи інакше вплинула на їхні світогляд і життя. У їхніх історіях — відповіді та рецепти для тих, хто боїться, сумнівається, утомився чи втратив надію. І їм можна довіряти. Бо це нова порода людей. Це покоління, яке є гідним спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба й реально змінить країну, остаточно звільнивши її від татарської потопи.
Марина
Фото: Роман Малко
Коли в Києві на Майдані кричали «Ющенко так» і махали ліхтариками, Марині було всього 6 років. Коли там уже палили шини та вбивали людей, якраз виповнилося 15. Дівчина добре пам’ятає ці події, бо й сама рвалася до Києва, але поїхати не було з ким. Тому щовихідних ходила на місцевий Майдан, де збиралося від сили кілька сотень людей. Містечко Ромни на Сумщині невеличке, та ще й близько до Росії, тож майданівців там було небагато. Якось навіть утекла з дому, виїхала за місто маршруткою та почала стопити машини, які їхали в бік Києва, але школярку побачили мамині знайомі, подзвонили, мама приїхала й забрала її.
«У мене був просто шок, коли бачила ці жорстокі кадри побиття студентів, усього на кілька років старших від мене, — згадує дівчина. — Я не могла зрозуміти, як таке взагалі можливо в правовій державі. І це викликало таку хвилю обурення й розпачу, злості й нерозуміння». Але найбільше вразили десятикласницю розстріли на Майдані.
«Я тоді цілими ночами не спала, з 18 по 21 лютого, — каже Марина. — Дивилася в прямому ефірі та розуміла, що нічого не можу із цим вдіяти. Дивитися на розстріли мирних людей онлайн, які борються за свободу й нічого не можуть зробити, відчувати безсилля було дуже важко. І якраз це все стало причиною того, що я усвідомила себе українкою. До того я про це не задумувалася особливо».
Саме під час Революції гідності дівчина повністю перейшла на українську мову. Каже, це був свідомий вибір. Поступово за її прикладом спілкуватися українською почали й рідні. «Я вже тоді розуміла, що в мені сидить дуже багато російського, дуже багато російського дискурсу навколо мене. Я розуміла, що треба почати з себе, а потім уже поступово викорінювати це навколо. І почала, звісно, з мови. Революція гідності перемогла навіть тим, що в головах людей багато всього змінила. Навіть те, що я усвідомила себе українкою і дуже багато таких, як я, — це вже величезна перемога».
Читайте також: Перемогти Росію — єдиний спосіб урятувати Революцію гідності
Війна застала Марину в Маріуполі, куди після закінчення історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка поїхала жити й працювати журналісткою. «За два дні до повномасштабного вторгнення, 22 лютого, я прокинулася та зрозуміла, що насувається небезпека, що Росія, найімовірніше, найближчим днем вторгнеться. Це було внутрішнє передчуття, плюс уміння аналізувати новини».
Дівчина створила у фейсбуці подію, яку назвала «Маріуполь — це Україна», і почала запрошувати на неї всіх своїх фейсбук-друзів. «Просто щоб ми зібралися, відчули єдність, показали маріупольцям, Україні, світу, що Маріуполь — це Україна та що ми не хочемо ніяких “ДНР”, а Росії — і поготів».
Того ж вечора на площі перед драмтеатром зібралося більш як тисяча мешканців міста, не було де яблуку впасти. Люди прийшли з намальованими плакатами, співали українських пісень, розмовляли. Був вільний мікрофон, усі охочі могли висловитися. «Тоді дуже сильно відчували, що ми не самі, що ми разом, що нас не візьмуть, що ми все одно переможемо, що Маріуполь ніколи не стане російським чи ще якимось, тільки українським».
Марина зізнається, що навіть у страшному сні не могла собі уявити, що Маріуполю доведеться пережити таку жахливу трагедію, що його будуть так немилосердно бомбити. У перші дні війни далі працювала, бігала містом, висвітлювала події, писала новини. Коли ж ворожі війська почали підходити, довелося подумати про евакуацію. «Ми розуміли, що нам не можна тут залишатися, плюс ми знали через СБУ, що вся наша команда (ми проукраїнське видання) була в розстрільних списках росіян, і розуміли, що треба виїжджати».
У ніч з 25 на 26 лютого Марина та її хлопець виїхали на Київ. До столиці автостопом добиралися півтори доби. Заїхали з боку Лісового масиву й побачили безлюдне місто. «Мене дуже здивувало, що не було людей на вулицях. Це було о пів на восьму ранку. Ні людей, ні машин, купа їжаків і таке відчуття, наче місто вимерло. Я не звикла Київ таким бачити». За три години пішки дійшли до центру (транспорт не ходив, а за таксі з Лісової правили понад 3000 грн) і відразу пішли вступати в тероборону.
Читайте також: «Мене поправить Майдан»
Сьогодні Марина — діловодка служби зенітно-артилерійського озброєння 244 батальйону 112 бригади ТрО ЗСУ. Каже, що армію уявляла собі трошки по-іншому: думала, що весь час буде виконувати якісь бойові завдання. Але вийшло так, що дівчат відправили роботи паперову роботу, і це її трохи обурило.
Війну, яку сьогодні веде Україна, дівчина вважає закономірністю. Україна всю свою історію боролася з Росією. У нас постійно була неоголошена війна. Тепер вона оголошена, і тут ми маємо нарешті поставити крапку. Останні 300 років ми переважно програвали, але нині ми на тій стадії розвитку Української держави, коли вже не маємо права програти. Треба дійсно робити все для перемоги кожен на своєму місці.
«Після Революції гідності в мене були очікування, що ми відкинемо геть усе російське, — каже дівчина. — І я сподівалася, що коли я так почала із себе, то, значить, усі інші мають так зробити. Але насправді не сталося як гадалося, тому що свідомих людей не так уже й багато. Кажуть, 1 % активного населення веде за собою інші 99 % пасивного. І добре, що в нас є цей 1 %, який дійсно переживає за державу. Але, знову ж таки, це меншість, і для того, щоб на свій бік перетягнути більшість, нам потрібен час.
Такі події, як велика війна, повномасштабне вторгнення, прискорюють цей процес. Сьогодні значно більше дорослих людей і підлітків перейшли на українську мову, перестали слухати російську музику, читати російських блогерів, ніж це було, наприклад, після Майдану. Тобто такі величезні потрясіння є плюсами для становлення нації».
Дівчина сподівається, що після війни в українців уже не буде жодної спокуси називати росіян братами, а ця війна закарбується в головах чітким маркером, який не стерти. Як закарбувався, наприклад, Голодомор. «Моє покоління буде передавати всю правду про це своїм дітям». А ще нам конче потрібна зміна еліт, вважає дівчина. «Молоді люди поведуть країну зовсім іншим напрямком. Звісно, що геть від Росії, проте, можливо, радикальніше, ніж це відбувається нині й було перед цим».
Браво
Фото: Роман Малко
«До Революції гідності я був просто українцем, — каже Браво, — просто дитиною, яка живе в Україні та має українське свідоцтво про народження. Після Революції гідності абсолютно змінилася парадигма мислення, повністю змінилося бачення себе як громадянина, бачення держави. Я зрозумів, що є частиною чогось більшого, ніж просто держави з прапором. Я частина нації, яка виборює свої права, яка не готова жити так, як їй не подобається, яка не готова жити, коли хтось ухвалює рішення за неї, причому це рішення далеко не на її користь.
На революційному Майдані Браво був усього раз, та й то скраєчку. Йому тоді було 13 років. Каже, що втік із товаришем зі школи, метро тоді не працювало, і їх у центр Києва підвіз якийсь дядько. Це ще було до розстрілів, наприкінці лютого, але вже після протистояння на Грушевського в кінці січня. Хлопці боялися, що їх не пропустять, тому, коли пройшли першу барикаду, дуже зраділи. Проте на другій барикаді їх зупинили якісь самооборонівці та попросили вийти за межі Майдану. Хлопці спробували обійти з іншого боку, через барикаду з боку вулиці Грушевського, але там їх також не пустили. На жаль, третя спроба потрапити в серце революції також виявилася невдалою, і діти поїхали додому.
Читайте також: Майдан як дзен
Утім, про всі революційні події хлопець був чудово поінформований. Батько з мамою регулярно їздили на вечірні віча, а телевізор удома працював 24/7. Батьки його просто не вимикали. «Ми лягали під телевізор, приходили з роботи чи зі школи — одразу телевізор, одразу переглядали прямі ефіри з Майдану».
Але найбільше з тих часів хлопцю запам’яталася історія з тітушками. Він навчався в школі на околиці Києва й одного чудесного дня вийшов з класу та побачив, що по коридорі бігають якісь мужики в спортивках з кийками, а один — навіть з пістолетом. Це було вже наприкінці протистояння на Майдані — чи то в день розстрілу Небесної сотні, чи за кілька днів до того. Юнак оцінив ситуацію, одразу заскочив назад у кабінет і там уже почув повідомлення від дирекції школи, що в навчальний заклад забігли тітушки, тому учнів просять замкнутися в класах і нікуди не виходити.
Як виявилося згодом, десь неподалік стояв автобус з тітушками, який накрила самооборона Майдану. Браві найманці Януковича розбіглися по мікрорайону, і частина з них забігла до школи. Охоронець намагався їх виловити, але через 20–30 хвилин вони самі кудись здиміли, що дуже засмутило допитливого Браво. «Я хотів на них подивитися, — каже хлопець, — бо це щось таке цікаве для малої дитини, яка не розуміє наслідків».
«Саме події Майдану, а потім АТО сильно вплинули на мій світогляд, — упевнений Браво. — І саме завдяки цим подіям, думаю, я сьогодні у війську». Хлопець каже, що й світогляд його батьків Майдан добряче змінив. Лейтмотивом Майдану, упевнений він, були не євроінтеграція чи вступ до НАТО, а боротьба за себе, за свої права та інтереси, за свою державу. Це був прояв здатності нації боротися. Боротися, попри жертви.
«Усім було страшно, а мені було прикольно. Майже так само, як на війні. Мені подобається певною мірою війна. Звісно, що це найгірше, що може статися з людиною, але війна показує багато чого. Показує справжність людей, твої здібності… Ти можеш достойно себе оцінити. Цей момент був чимось схожим для мене. Я ще був малим, війни не бачив, але для мене це було щось таке… Ну, це було цікаво й пахло історією. Тому мені було цікаво, а моїм одноліткам — страшно».
Коли почалася війна, Браво відразу зголосився до тероборони. «Насправді не знаю, як можна інакше, — щиро каже хлопець. — Я був так вихований, це мої принципи, за якими я живу, і я вважаю, що інакше неможливо. Я так вважав, ще коли було АТО, але хотілося трохи провчитися, здобути вищу освіту й тоді приєднатися до Сил оборони. Але 24 лютого — це вже був той дзвіночок, який сказав: нічого вже сьогодні не має значення, окрім держави».
Читайте також: Володимир Філенко: «Революція гідності остаточно засвідчила, що Україна — це Європа»
Ще до початку повномасштабки мав намір долучитися до конкретного підрозділу, але процес затягнувся. І коли 24 лютого «пішла жара» й чекати вже не було сенсу, хлопець пристав на пропозицію друга з університету та записався до його підрозділу. Підкупила обіцянка відразу виїхати працювати по ворогу десь на Київщині, але не склалося. Виїхали не відразу. Утім, навоюватися Браво ще встигне. Звільнення Кліщіївки під Бахмутом під час ротації на Схід запам’ятається надовго.
До війни Браво цілеспрямовано займався спортом: футболом, MMA, боротьбою. Із цим хотів пов’язати свою професійну кар’єру й навіть вступив після школи до Національного університету фізичного виховання та спорту. Але на другому курсі передумав і вирішив вступити до Університету Шевченка на політологію. «Там абсолютно інший соціум, який сильно вплинув на мене, — каже воїн. — Сильно вплинули ті ідеї, які викладаються, предмети, які вивчаються. Це також, я думаю, посприяло частково тому, що я сьогодні у війську».
З однокурсників та однокласників Браво ніхто до війська не пішов. «Працюють, вчаться, тікають від ТЦК, — каже посміхаючись, — звичайне життя молоді, яка не збирається захищати свою країну.
Я вважаю, що люди, які прийшли до Збройних сил України 24 лютого 2022 року, — це абсолютно інша каста людей з абсолютно іншим мисленням. Коли ми приходили без бойового досвіду, відверто кажучи, про наслідки ніхто не думав. Коли говорили про смерть, усім було просто байдуже. Натомість сьогодні велика частина мобілізованих, яка приходить до Збройних сил, — каже воїн, — це абсолютно невмотивовані люди, які шукають, як їм уникнути бойового виходу, знайти тилову посаду. У них немає ідеї, а без ідеї дійсно важко воювати, тому що дійсно страшно. Страшно всім, але коли ще в тебе відсутня ідея, то стає куди страшніше».
«Є фраза, що битву виграє піхота, а війну виграє логістика, — каже Браво, — але я ще додам: тил. Тил — це дуже важливо. Особливо коли ми заходимо не в короткий спринт, як це здавалося на початку, а в затяжний марафон. Тил — це надзвичайно важливо. І мене бентежать деякі процеси, які сьогодні відбуваються. Я бачу, що в життя знову повертається політика. І що найгірше — вона починає влізати в армію. Дуже часто чую про втому від війни, причому дуже часто від тих людей, які не беруть у ній безпосередньо участь. Я не бачу налагодженого військово-промислового комплексу, який би забезпечував принаймні мій підрозділ усім потрібним. І мені це, звісно, не подобається.
Думаю, що людям треба одуматися. Рано чи пізно ті, хто сьогодні воює, або закінчаться, або отримають поранення й будуть списані, або їх просто доведеться замінити через психологічний стан. І хто тоді мінятиме? Мотивовані люди, які прийшли 24 лютого, поступово закінчуються. Їх треба міняти, і якщо в людей не буде мотивації виконувати ті завдання, які потрібно, то стратегічно ми можемо отримати погані наслідки».
Браво впевнений, що причиною війни є не лише Росія та Путін зі своїми маразмами, а й самі українці та помилки, яких вони припустилися після здобуття незалежності. Обрання президентами колишніх комуністів, допуск до влади таких людей, як Янукович та компанія, — усе це призвело до війни. Плюс світ стає багатополярним. Маючи такого сусіда, ми не могли уникнути цієї війни. Наш сусід, на жаль, є суб’єктом великої геополітики, тому нам доводиться сьогодні воювати.
А втім, хлопець переконаний: усе в наших руках. Яку долю ми собі оберемо, так і будемо жити. Якщо знову почнемо обирати комуністів, януковичів і якісь там майбутні аналоги цього, то байдуже, чи ми будемо на кордонах 1991 року, чи на кордонах 1917-го, нічого не буде. І ми все одно отримаємо війну та розбрат. «Тому, думаю, — каже Браво, — українському народові треба ставати свідомішим, відповідальніше підходити до свого вибору на виборах, до свого ставлення до держави. Узагалі багато речей, які стосуються держави й особистого зокрема, варто переоцінити. Тільки тоді, можливо, щось у нас зміниться. Нам не допоможе ні ЄС, ні НАТО — тільки ми самі собі можемо дати раду».
Після перемоги та закінчення війни Браво планує продовжити кар’єру військового. Але святкувати перемогу не буде. Це болючий момент. Каже, що ми втратили вже дуже багато найкращих синів нашої держави. «Звісно, вихід на кордони 1991 року, деокупація Криму — це перемога. Але чи назву я її перемогою, чи буду її святкувати? Точно ні. Втративши стільки своїх друзів, я не можу це назвати перемогою».
Кінець першої частини. Продовження читайте незабаром на сайті Тижня.