Повномасштабна агресія проти України оприявнила цілу низку патологічних процесів у російській державі, соціумі та культурі. Одним з таких деструктивних явищ є довготривала мілітаризація суспільної свідомості, спрямована не лише на дорослих громадян Російської Федерації, але й на дітей та юнацтво. Днями інтернет «підірвало» відео з випускного четверокласників у школі міста Новозибков у Брянській області. На сцені, прикрашеній повітряними кульками, дітлахи старанно виспівували пісеньку з рефреном «Если главный командир позовет в последний бой, дядя Вова, мы с тобой!» І це не черговий курйоз з провінції. Ця пісня була запущена в маси депутаткою Держдуми Анною Кувичко ще 2017 року і з тих пір знаходиться в репертуарі дитячих «патріотичних» заходів у РФ.
Але йдеться не лише про пропагандистську «накачку». Наприклад, з 2016 року під орудою Міноборони РФ діє дитячо-юнацька парамілітарна організація із промовистою назвою «Юнармія». За словами голови Комітету Ради Федерації з оборони і безпеки Віктора Бондарєва, на початок 2022 року чисельність «юнармійців» вже перевищила мільйон. Членами цієї організації можуть бути діти від 8 (!) років. У лавах «Юнармії» вони проходять «патріотичне виховання», опановують військові навички і готуються до служби у армії РФ. Втім, 20 березня 2022 року українська розвідка повідомляла, що військове керівництво Росії планувало залучати старших «юнармійців» до бойових дій в Україні. Згодом омбудсмен Людмила Денісова оприлюднила «запрошення» на строкову службу, які Іркутський штаб «Юнармії» розсилає своїм підопічним. Правову оцінку таким діям путінського режиму мають дати відповідні міжнародні інстанції. Ну а історики лише можуть констатувати, що тут Кремль старанно наслідує ленінсько-сталінські зразки, коли тоталітарна держава намагалася перетворити дітей на гарматне м’ясо для реалізації своїх агресивних намірів.
Культ війни
«Культ боротьби», що є однією з ключових ознак тоталітарної ідеології, у 1930-х роках мав пряме втілення у мілітаризації радянського суспільства. Вона відбувалась в рамках запропонованого владою дискурсу невідворотної війни і одними з перших втягувала до своєї орбіти дітей. Діти традиційно розглядались більшовицькою владою як майбутні солдати – їм належало витримати останній бій «за владу рад» у війні зі світовим капіталом. Очікування війни зумовило залучення резервної армії – майбутніх бійців, до військових занять. Для позначення процесу воєнізації вживався терміни «військово-фізкультурна робота», «оборонна робота», «оборонно-масова робота», яка тлумачилась досить широко: від підтримки Червоної армії, вивчення її історії, організаційних засад до навчання військовій справі, оволодінням військовими навичками. Заклик гартувати «залізні м’язи, сталеві нерви» змальовував образ ідеального бійця.
Розгортання мілітаризації дітей розпочалось ще в 1920-х, але у наступному десятилітті він перетворюється на широку кампанію. Її ініціаторами та ідейними натхненниками були сам Йосип Сталін, партійні і комсомольські, піонерські лідери СРСР та УСРР, редактори та кореспонденти усіх засобів масової інформації, мистецька інтелігенція (письменники, режисери, художники), методисти дитячого руху; виконавцями – педагоги всіх рівнів, у тому числі звичайні керівники піонерських загонів – вожаті. У звернених до дітей промовах такі відомі компартійні лідери як Лазар Каганович, Клим Ворошилов, Микола Скрипник, Григорій Петровський, Павло Постишев, Сергій Андрєєв з кривавими подробицями говорили про жертви і втрати, які понесли більшовики у боротьбі з капіталізмом і царатом, наголошуючи на тому, що радянські діти мають бути вдячними цим героям і, якщо партія покличе, не розмірковуючи віддати своє життя за спільну більшовицьку справу. У текст «Законів та звичаїв юних піонерів» ідеологи дитячого руху включили пункт про те, що піонер є другом, помічником і майбутнім бійцем Червоної армії та допомагає зміцнювати оборону країни.
Рупори пропаганди
Відкриваючи будь-які номери радянської дитячої преси 1930-х років, важко не помітити, що всі заклики до мобілізації дітей на оборонну роботу починались з розповіді про те, що війна неминуча, оскільки за кордоном «світові імперіалісти» готують напад і з цією метою навчають зростаюче покоління воювати. Агітація велась у стилі погроз ворогам. Преса пропонувала читачам гасла на кшталт «Хай наші вороги знають, що боронити країну Рад готові сивовусі пролетарі й колгоспники і юні піонери й піонерки». Мілітаризація дитинства швидко охоплювала всі вікові групи дітлахів і була настільки глобальна, що майбутнім червоноармійцям не вибачали жодної слабкості, жодного прояву власне дитячості. Звітуючи про підготовку до всеукраїнської спартакіади в одному з таборів Київської області, кореспондент газети «На зміну» із гострим сарказмом повідомляв про помічені «хиби»: «під час ходіння в протигазі один з хлопців (Льоня Фрейман), несподівано побачив свою маму, що прийшла побачитись з ним, скинув протигаз і побіг… до мами. Оце так добрий вояка!»
В одному з номерів журналу «Піонервожатий» за 1937 рік чергова замітка під промовистою назвою «Готові!» розповідала про піонерський загін однієї з київських шкіл, всі 33 члени якого здали норми на значок «ППХО» (протиповітряна хімічна оборона — Ред.), 9 – на «ЮВС» (Юний Ворошиловський стрілець — Ред.), щоденно тренуються у стрільбі й у вихідні влаштовують збір загону, щоб перевірити вміння стріляти і правильно поводити себе під час повітряної тривоги. Автор закликав піонерів брати приклад з героїв нарису. Стаття супроводжувалася фотографією маленького хлопчика років 4-5, який міцно тримав гвинтівку і з дуже серйозним обличчям цілив в уявного ворога. Знімок мав назву «Теж готовий…». Очевидно, таке фото мало надихнути піонерів і комсомольців не відставати від малечі.
Напередодні Другої світової війни матеріали військової спрямованості стали домінуючими у дитячій пресі. Фотографії дітей в протигазах або зі зброєю прикрашали обкладинки видань. Наприклад, більше половини публікацій журналу «Піонервожатий» за 8 місяців 1939 року були присвячені майбутній війні та дитячій оборонній роботі. Всі вони були просякнуті пафосом впевненості в перемозі та вірою у могутність Червоної армії.
Мілітарне дозвілля
Основна робота з мілітаризації проводилась у вільний від навчання час, охоплюючи більшу частину дитячого дозвілля. Керована позашкільна робота передбачала використання окремих просторів, у яких вільний час дітей наповнювався відповідним змістом. Окрім шкільних приміщень, де влаштовували різноманітні гуртки, таку функцію виконували піонерські форпости, клуби або Будинки піонерів. У всіх цих закладах діти проводили більшість вільного часу під керівництвом дорослих.
Спочатку переважаючою формою «оборонної роботи» було збирання піонерами коштів для потреб Червоної армії. Діти, часто економлячи для цього власні кишенькові гроші, робили, на їх погляд, благородну справу. На першому Всеукраїнському зльоті юних піонерів 1929 року оголосили, що делегати передають Червоному повітряному флоту літак, збудований на їх власні кошти. Роком пізніше Революційна Військова Рада Українського військового округу висловила піонерам республіки подяку за передачу ще одного літака, а також за «ініціативу, яку виявили юні будівники соціалістичної країни у зміцненні збройних сил СРСР». Але збиранням коштів військова робота не обмежувалась. ЦК ВКП(б) на початку 1930-х років видав кілька постанов, які ставили перед місцевими педагогами вимогу посилити «розгортання серед дітей спорту і різних масових форм оздоровчої та військово-фізкультурної роботи». 1932 року на VІІ всесоюзній конференції ВЛКСМ військово-повітряну оборону, топографію, сигналізацію, зв’язок, маскування і стрільбу було визнано за «елементарні навички військової справи, з якими необхідно знайомити дітей». Влада закликала всіх, хто працює з дітьми, «виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм».
.jpg)
Для пожвавлення військово-фізкультурної роботи розширювалась мережа гуртків «Юних друзів «Тсоавіахіму», «протиповітряної та протихімічної оборони», «санітарної оборони», авіамодельних, стрілецьких, парашутних тощо. До першої всеукраїнської піонерської спартакіади 1932 року вже було включено змагання у стрільбі. Привітальні промови республіканського керівництва учасникам були сповнені попереджень про майбутню війну і висловлювань про надії, які на піонерів покладає влада. На зльотах і зборах піонери давали врочисту обіцянку «навчитися військової справи, щоб бути готовими до оборони країни Рад».
Влітку 1934 року у Києві відбувся Всеукраїнський зліт юних друзів оборони, в якому взяли участь найкращі стрілки, авіамоделісти, санітари, зв’язкові, гуртківці ППХО. Голова Центрального Бюро дитячого комуністичного руху Григорій Фурман, вітаючи учасників зльоту, від імені піонерів заявляв, що вони «хочуть бути такими, як залізний нарком», підкреслюючи, що «навчитись добре стріляти – це обов’язок кожного піонера». Подію широко висвітлювали в українській пресі: стрілецька справа оспівувалась як найважливіша і найпотрібніша державі. Дитячі журнали пропонували дітям вивчити «Піонерську військову» пісню, що містила наступні рядки:
«Коли війна-метелиця
і знов прийде,
Зумієм ми розсердиться,
стрілять будем!
Ступай швидше!
Стріляй швидше!
Блищать гвинтівки новії,
на них стрічки.
Ми з піснею в стрілецькії
ідем гуртки»!
Оскільки матеріальної винагороди за масові досягнення не передбачалось, в якості мотивації для дітей у 1934 році було створено знаки «Юний ворошиловський стрілець», «Будь готовий до праці та оборони», «Будь готовий до протиповітряної та протихімічної оборони» та «Будь готовий до санітарної оборони». Змагання за ці відзнаки стало справою престижу для всіх загонів, а від вожатих вимагали цифр та звітів. З середини 1930-х років до шкіл прикріплялися військові частини Червоної арміїї для допомоги у проведенні військової роботи. Під їхнім керівництвом проводились воєнізовані ігри, навчання, влаштовувались військові кабінети, тренування, зустрічі та бесіди на тему військово-політичної ситуації та успіхів радянської армії. Великої популярності набули екскурсії по місцях більшовицької бойової слави, а також військові піонерські походи.
Авіатори і прикордонники
Надзвичайний вплив на дітлахів мали досягнення авіації. Діти марили небом, мало в кого не захоплювало подих, коли над головою пролітав залізний птах, а самі льотчики були овіяні романтичним ореолом. По всій республіці створювалися аероклуби, вихованці яких брали активну участь в організації масових свят, мітингів, авіамасовок, агітаційних обльотів. День Авіації став одним з найулюбленіших свят підлітків, які брали в ньому обов’язкову участь, урочистості супроводжувались демонстрацією досягнень юних авіабудівників-моделістів. Радянська пропаганда міцно пов’язувала авіацію з ідеєю юності, молодечого запалу, хоробрості. Тож не дивно, що прості хлопці та дівчата, що долучались до цієї справи, бажали стати героями, випробувати себе.
Тогочасні підлітки дуже прагнули стати пілотами. Прилучення до авіації навіть рекомендувалося піонерськими ватажками як спосіб виправлення найзавзятіших хуліганів. Не лишилися осторонь «битви за небо» і дівчата. Портрети юних жінок-авіаторок прикрашали шпальти газет і журналів, наочно демонструючи успіхи жіночої емансипації. Школярки масово записувались до парашутних гуртків та аероклубів. Цікаво, що навіть досить аполітичні та індиферентні до громадської діяльності дівчата знаходили своє покликання в аероклубах, перетворюючись на відданих владі активістів, а подекуди пов’язуючи свою долю з військовою авіацією, досягнувши повноліття.
Також у другій половині 1930-х героями для дітей стають також прикордонники. Дитяча преса наводнювалась історіями про школярів, що змогли вистежити і викрити агентів, які прокралися через кордон. Якщо десь у столиці це сприймалося як захоплива гра, то в кількох областях республіки, де проходив державний кордон, піонери отримали реальну змогу проявити свої пошукові здібності та відслідкувати «агентів», «шпигунів» та «диверсантів». Після виходу пригодницької стрічки «Джульбарс» (1935) про боротьбу з «басмачами» підлітки масово захопились тренуванням собак, аби ті допомагали прикордонникам відшукувати порушників. В численних методичках, статтях та брошурах цього часу постійно підкреслювалось, що іноземні шпигуни можуть зустрітися всюди, оскільки зрадники вітчизни вступають у змову зі своїми закордонними спільниками, які мають на меті нашкодити радянській державі. Піонерам пропонувалось брати участь у розшуку шпигунів: їм пояснювали, як ці вороги можуть виглядати, чим шкодити і як треба поводити себе піонеру, якщо він когось запідозрить.
Цей шпигунський психоз знаходив щирий відгук у наївних дитячих душах, вони швидко засвоювали його термінологію і починали висловлюватись так, як від них вимагали ідеологи. Дитячі вірші, які публікувала преса, ретранслювали цей погляд на світ, сповнений ворогів:
«…Серед тиші мо’ десь крадеться бандит,
Револьвера сталь затиснувши в руках.
Він готовий знищити весь світ,
Він готовий вбить більшовика.
Може прокрадається шпигун,
Може провокатор-диверсант,
Щоби нашу молодість міцну
Кулею своєю пронизать».
Романтика смерті
Потребам мілітаризації був підпорядкований і такий важливий вид дозвілля, як читання. Література мала надзвичайний вплив на формування ідентичності дитини до самого розпаду СРСР, але найбільш масштабні зрушення відбулись саме у 1930-х роках. Встановлення державної монополії у видавничій галузі, ліквідація всіх приватних видавництв разом з кампанією з «очищення бібліотек» від «ворожої дитячої літератури» дозволили владі поширювати лише такі тексти, які відповідали її завданням. Дитячій літературі комуністична партія присвятила низку постанов, спрямованих на покращання її «ідейно-художнього» рівня, вимагаючи, щоб дитяча книга була «по-більшовицькому бадьорою, кликала на боротьбу і перемогу». На заміну старим «буржуазним» дитячим творам почали друкувати вірші, оповідання та повісті молодих письменників. Водночас ключовим чинником перетворення дитячої літератури на потужний пропагандистський засіб була грандіозна політика ліквідації неписемності, яка щойно почала приносити свої плоди.
Одним з найвідоміших і найпопулярніших творів 1930-х років на воєнну тематику став вірш єврейського поета Лейба Квітка «Лист Ворошилову», написаний ще у 1928 року на їдиш. Цей вірш на довгий час став «візитівкою» поета і перевидавався як в Україні так і за її межами дуже багато разів, особливо часто – у другій половині 1930-х, коли його було включено до списку обов’язкової літератури для дітей. Ліричний герой вірша, маленький хлопчик, брат якого йде служити до Червоної армії, звертається з листом до Климента Ворошилова. Хлопчик пише, що «чув, ніби фашисти задумали війну» і готують напад, мріючи розграбувати радянську країну. Зізнаючись у любові, він просить включити брата до передового загону і запевняє, що той вірно служитиме і, навіть «помре, але не допустить ворога у рідний край». Якщо ж брат загине, хлопчик сам готовий зайняти його місце. У 1938 році композитор Павло Акуленко поклав російськомовний варіант вірша на музику. Пісню співає соліст, але останній рядок – «И встану вместо брата с винтовкой на посту» – підхоплює дитячий хор, демонструючи одностайність радянських дітей, готових захищати батьківщину від ворогів. Сучасного слухача не може не вразити поєднання такої сумної теми, як загибель брата і веселого, бадьорого ритму пісні. В ілюстраціях до вірша часто змальовували картину бою: на землі наступають танки, прикриваючи піхоту, а з неба спускаються десантники. Майбутній війні Лейб Квітко присвятив цілу збірку віршів «Червона Армія», опубліковану 1940 року. В його творах діти мріють стати будьонівцями, вирощувати собак для прикордонників, рвуться на війну прямо зараз. З точки зору пропаганди, радянські люди не повинні були шкодувати ані свого життя, ані своїх рідних, якщо в цьому буде потреба.
Подібні твори націлювали дитячу аудиторію на масове тиражування подвигу, готували їх до боротьби та жертовності. Була очевидною певна романтизація смерті, її позиціонування як благородного, достойного закінчення життя. Готовність віддати його за справу комунізму вважалась справедливою відплатою дітей за жертви дорослих у боротьбі з царатом та імперіалізмом. Отже, загибель, смерть у бою стала трактуватись як кінцева мета гідного життя не тільки для дорослого. Образ дитини-героя, дитини, що діє в надзвичайних умовах революції або війни став популярним у другій половини 1930-х років. Пов’язаний з темою смерті червоний колір — символ пролитої у боротьбі крові — масово використовувався у більшовицькій атрибутиці і символіці, також втілював тему смерті, яка невідступно супроводжувала дитину в усіх видах діяльності.
Військові ігри
Діти залучались до військової роботи під видом гри, яку вони з властивою їм безпосередністю саме так і сприймали. До уваги ватажків у пресі пропонували організацію мілітаризованих ігор на кшталт «Визволяй полоненого», «Охорона прапорців», «Оборона табору». Воєнізована гра «Захист Червоного прапора» стала прототипом відомої у післявоєнні часи «Зірниці». Взірцевим походом-грою став організований за допомогою Укравтодору та Тсоавіахіму масовий похід на «Червоний Перекоп» «по слідах Громадянської війни». Настільні ігри також набували військового забарвлення: «Топографічне лото» (на вивчення топографічних знаків), «Червона Армія» (про військову техніку та організацію армії), доміно «Азбука Морзе» та інші.
Такий важливий і, здавалося б, аполітичний елемент дитячого дозвілля, як іграшка, також знаходився в полі зору влади. Зараз це складно уявити, але існував спеціальний комітет, котрий складав списки дозволених іграшок. Крім традиційних ляльок (але із зауваженнями щодо їх “ідеологічно правильного” зовнішнього вигляду), посуду і тваринок, тут фігурували пілоти, танкісти, зв’язкові, червонофлотці, прикордонники із навченими собаками, будьонівці, кавалеристи, літаки, гармати, військові кораблі, зброя. Мілітаризувались навіть ялинкові прикраси: після впровадження свята ялинки у 1935 році стали виготовляти фігурки солдатів різних родів військ, кораблів, літаків, дирижаблів, парашутів.
Масова мілітаризація дитинства, атмосфера звеличення війни, боротьби і протистояння з ворогами вплинула й на дитячу субкультуру. Притаманна дітям агресивність, нетерплячість до чужого, необґрунтована жорстокість часом виходили межі, встановлені вихователями. Про нещасні випадки ми зараз знаємо з таємних донесень і звітів до керівних партійних органів про політичну ситуацію на місцях. Авжеж, преса про них не повідомляла, оскільки подібні інциденти не сприяли формуванню образу ідеального піонера, що має бути прикладом для усіх. Найбільш масштабними надзвичайними ситуаціями стали виявлені дитячі самодіяльні воєнізовані угрупування та масові бійки із залученням зброї. Наприклад, 1933 року у місті Прилуки Чернігівської області діти організували гру у «червоних та білих», яка за висловом автора звіту, «переросла в «банди». На чолі «банди Аліма» стояв учень другого класу, син директора МТС Алім Потоцкий. «Бандою Жоржика» керували шестикласник Жора Кривошей, син командира батальйону, члена партії з 1919 року, і п’ятикласник Володя Близнюк – син начальника райміліції. «Банди», що складались з учнів трьох шкіл, були озброєні самопалами, шаблями, фінками власного виробництва, мали порох та дріб. Бої відбувалися щоденно, в одному з них поранили учня.
1934 року у Кобеляцькому районі на Полтавщині три учні середніх класів «утворили банду для війни між школами, готували зброю (самопали, бомби, дехто дістав револьвера, зносили порох)», залучили 10-15 дітей. У селі Врадієвка на Одещині у 1934 році підлітки — діти представників районного партактиву — влаштували таємний штаб із «конспірацією», до якого приносили зброю («самопал»). Після того, як їх однокласник Михайло Мордкович повідомив про зброю вчителю, вони вирішили покарати його як «зрадника»: заманивши хлопця до «штабу», йому нанесли 16 ударів ножем, через які він загинув. Взимку 1935 року у місті Глухові учнів місцевої школи повели в кіно на перегляд фільму «Чапаєв». Стрічка справила виняткове враження на дітей: одного дня вони вийшли на вулицю, розділилися на «чапаєвців» і “білих” і вчинили бій з використанням саморобних гармат з водогінних труб, які заряджали порохом і камінням. Справа закінчилась тим, що запалав міст і для його гасіння довелося викликати пожежну команду. У 1937 році у Одесі гурток дітей готував велику бійку між школами двох районів на тему громадянської війни в Іспанії. Навесні того ж року учні молодших класів двох приміських шкіл Одеси вступили у конфлікт з учнями-містянами, влаштувавши “війну”, в якій взяло участь більше 100 дітей. Міські – під червоним прапором, слобідські – під білим. Діти, озброєні самопалами і камінням вели «бойові дії» кілька днів, поки не втрутилася міліція. Схожі з цими випадки фіксувались до кінця 1930-х років, як і смертельні випадки через необережне поводження дітей з вогнепальною зброєю.
Мілітаризація дитинства у СРСР мала неоднозначні наслідки. З одного боку, військові заняття дисциплінували, формували почуття відповідальності у підлітків. Самі військові навички стали в нагоді під час війни, коли на фронт була мобілізована або пішла добровольцями значна частина цих дітлахів. З іншого, воєнізація дитинства впроваджувала у дитячу свідомість уявлення про неминучість насильства, гострої боротьби між класами і державами. Вона призвела до сприйняття насильства як жорстокого, але дієвого засобу вирішення всіх проблем. Зворотнім боком цього стало й те, що чимало хто почав толерувати насильство щодо себе та своїх близьких з боку тоталітарної держави.
Що ж стосується сучасної Росії, повернення до тоталітарних практик у ХХІ столітті є цілком симптоматичним. Авторитарний режим Владіміра Путіна, який зараз набув виразних ознак фашистського, потребує недемократичних способів легітимізації. Найбільш ефективним з таких є війна, котра не залишає суспільству іншого вибору, окрім як консолідуватися навколо вождя-головнокомандувача, який веде народ на боротьбу проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. Насильство є головним засобом збереження режиму, а отже переведення суспільної свідомості у «військовий» режим («або ми їх — або вони нас») також відповідає його інтересам. Враховуючи агресивні плани, які Кремль виношував стосовно інших держав (спочатку Грузії, а потім України), мілітаризація є також складовою підготовки населення РФ до практичної реалізації цих планів. Не дивно, що структури «Юнармії» та інших подібних організацій були швидко розгорнуті на українських теренах, окупованих 2014 року. Тож наш відчайдушний опір агресору — це не лише захист суверенітету, але й боротьба з рецидивом тоталітаризму, який зазнав історичної поразки, але вижив у Росії і намагається взяти реванш.