Діти підземелля

Культура
18 Липня 2011, 13:30

Музичний розвиток та ефективність відповідної індустрії країни можна оцінювати саме за станом альтернативної сцени. Адже шоу-бізнес із його поп-зірками, по-перше, апріорі вельми живучий, а, по-друге, підставою успішності там часто є що завгодно, але не талант. Тож нас особливо цікавить андерграунд, некомерційна музика, автори якої обирають насамперед творчу мету, розсудливо ухиляючись від конвеєрних методів та стереотипів, без яких годі уявити «формат». Утім, поняття «запілля» теж неоднозначне. Де кордони? Чи зараховувати до нього музикантів, які вийшли з підвалу, але не змінили концепції? «Гадаю, андерграунд – це неілюзорний звуковий супротив так званому мейнстриму, популярній музиці, що лунає в топових медіа, – переконаний Павло Нечитайло, вокаліст «Пропалої грамоти». – Але глупство – називати цим словом гурт, аудиторія котрого перевищує кілька тисяч осіб. Це вже шоу-бізнес. Збирати стадіони й косити «баблішко», заявляючи, що ти в андерграунді – це лицемірство якесь. Усі так звані альтернативні стилі й субкультури, щойно вони були вигадані, переставали бути протестними, бо на цьому протесті вже хтось наживався. А справжній андерграунд із підвалу й не вилазив ніколи. Гарний приклад – лідер російського панк-гурту «Гражданская оборона» Єґор Лєтов, який, тільки-но досягав піку популярності, миттю ховався в сибірські горби їсти мох».

ВИЖИВАЮТЬ НАЙНАПОЛЕГЛИВІШІ

У Західній Європі та США давно навчилися заробляти на молодих альтернативних проектах, та в Україні цього не помітно. Музична інфраструктура, що, попри свої мінуси, допомагає гуртам світу як у донесенні своєї творчості до слухачів, так і в економічних питаннях, у нас характеризується безсистемністю, слабкістю й незбалансованістю. Звісно, це позначається на митцях, котрі творять некомерційну музику, особливо початківцях. Як сказав Олег Скрипка, в таких умовах виживають найнаполегливіші. Грицько Семенчук, учасник львівського проекту «DrumТИатр», основну проблему вбачає у відсутності альтернативної музичної індустрії: «Країна в нас молода, тому основним важелем впливу й досі є телебачення та радіо. Інтернет-розкрутка лише набирає обертів. Ну, а про адекватних промоутерів, клуби – й казати зайве. Існують поодинокі нормальні представники, але це радше винятки, що підтверджують правила».

Нині ситуація, звісно, краща, ніж 10 років тому, але зміни мають амбівалентний характер. Особливо помітні вони в чіткому поділі елементів музичної індустрії (радіо й телебачення, студії звукозапису, лейбли, клуби та фестивалі, інтернет тощо) на «мертві» та «живі» за ступенем ефективності.

На перший погляд, «мертвими» є радіо і ТБ, що їх здебільшого ігнорує «просунута» аудиторія. Нині більшість митців альтернативної сцени «старої школи» не прагне потрапити в ротацію. Ба навіть дехто, як-то Місько Барбара з «Мертвого Півня», вважав би компанію силіконових поп-зірок «у ящику» для себе образливою. Втім, молодша генерація дивиться на це інакше. Зокрема, лідер формації «Обійми дощу» Володимир Агафонкін зовсім не проти блакитних екранів: «Намагаємося співпрацювати, попри всі труднощі! Головна проблема українських гуртів – бути почутими. І що більше інформаційних каналів, через які музика може знайти свого слухача, то краще».

Оскільки телевізійне «царство мертвих» ігнорує неформатну молодь, вона знайшла «живу» воду в інтернеті. Його очевидні переваги – відносна свобода від матеріальних чинників, глобальність і загальнодоступність. «Життю» в мережі сприяє також розвиток мультимедійних пристроїв та програм для роботи зі звуком. А все ж таки небагато українських гуртів, особливо нових, можуть похвалитися потужним офіційним сайтом, який потребує грамотного розроблення й адміністрування. Частіше надають перевагу акаунтам у соцмережах, великою мірою позбавляючи унікальності власний меседж. Хоча й інтернет – не панацея, переконаний Євген Манженко, фронтмен «Веселих Біоритмів»: «Час цієї культури в Україні ще не настав. Переглядів на YouTube у котрогось відомого гурту, наприклад «Гайдамаків», може бути кількасот, хоч у польських музикантів не першої величини – до півмільйона. Наївно вважати, ніби інтернет-спільнота в Україні – це помітна більшість населення. Насправді, коли розібратися, то ми всі одне з одним знайомі як не безпосередньо, то через спільних друзів».

Чіткий і ефективний інтернет-піар є обов’язком менеджера, якого в більшості молодих неформатних музикантів також немає, адже знаходити сили й час для регулярного «просування» творінь може далеко не кожен. Тож розкрутка в мережі – річ неоднозначна, бо вона, по-перше, не замінить концертів, а, по-друге, за недостатньо індивідуальної подачі легко губиться в інформаційному морі. Щастить небагатьом: харківська команда Drudkh, що від 2003 року є гордістю українського металу, не дала жодного концерту чи навіть інтерв’ю і принципово нехтує будь-яким піаром (фотосесіями тощо), проте видала вісім повноформатних альбомів на престижних західних лейблах (зокрема, й на вінілі).

Іще одним досить «живим» елементом у сенсі ефективності є фестивалі та концерти. Якщо пригадати шлях до визнання українських гуртів, нині справді культових, то роль музичних імпрез там буде вельми помітною: недарма відлік історії нового вітчизняного року багато хто веде від «Червоної Рути» 1989-го. Однак ситуація з фестами в Україні далеко не райдужна, деякі з них припинили існування, інші перебувають у стагнації (див. Тиждень №23/2011). Крім того, музичні імпрези здебільшого є «сезонним» заробітком, адже припадають на літній період. Альтернатива open-air – виступи у клубах, які не залежать від формату «просто неба». Яна Шпачинська, вокалістка «ЧеЧе» й учасниця гурту Zapaskа, стверджує, що концерти – основне джерело прибутку для колективу. Звісно, клуби зацікавлені в насиченому графіку live-концертів, але вони не завжди можуть запропонувати музикантам відповідні умови.

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ПІРАТСТВА

До «мертвої зони» сьогодні потрапили й студії звукозапису та лейбли. Ці рушії музичної індустрії, які ще не так давно мали спільний інтерес – видання нових альбомів, нині займаються своїм бізнесом фактично нарізно. Українські лейбли не мають у своїй більшості жодного авторитету, бо ж не зацікавлені у просуванні власного-таки продукту на музичний ринок, і нерідко задовольняються коштами, що їх отримують від гуртів за тиражування компакт-дисків. Студії звукозапису діють також за програмою-мінімум, працюючи з музикантами, які самі на них вийдуть, надавши потрібний обсяг коштів. Ситуація зумовлена зменшенням продажів музики на матеріальних носіях в усьому світі, яке в Україні через місцеві особливості «піратської республіки» аж надто відчутне; відсутністю достатньої конкуренції між суб’єктами цього бізнесу (що стосується насамперед лейблів); зрештою, нульовим інтересом із боку вітчизняних лейблів до пошуків нових талановитих команд. Тож молодим та перспективним українським музикантам годі сподіватися на співпрацю з «акулами музичного бізнесу», завдяки якій на початку 1990-х, наприклад, стали всесвітньо відомими такі ідоли альтернативної сцени, як Nirvana та Radiohead. У нас цих велетів просто немає. Ігор Сидоренко, представник київських гуртів Stoned Jesus, Krobak, Snakerider, розповідає про важливість роботи з лейблами: «Я ось щойно із Геллфесту у Франції, бачив там десятки CD-розпродажів, отже, в Європі все ще купують диски, відтак лейбли мають на що жити, в них є сили шукати нових артистів, розкручувати їх за допомогою як старих прийомів (кліпи, інтерв’ю, промо-тури), так і відносно нових в інтернеті (вірусна реклама, соцмережі тощо). Стосовно носіїв для релізу – волію купувати CD, а було б на чому слухати вініл – брав би і його. Викладена на файлообмінник rar-папка ніколи не зрівняється із пластиковим кружальцем і запашним буклетом на додачу. А від купки файлів на комп’ютері – і враження дещо інші, не кажучи вже про різницю в якості між MP3 і диском». Із ним погоджується й Василь Мізюк, лідер «Тих, що падають вгору»: «Я віддаю перевагу дискам та платівкам улюблених виконавців, не шкодую на них грошей, мені до вподоби гортати обкладинки, слухати програвач. Музика в ньому інша, ніж у комп’ютері… Бодай тим, що, слухаючи її, ти не лазиш сайтами й не ставиш її на бекграунд».

ТЕХНІЧНІ ТОНКОЩІ

Питання матеріального забезпечення своєї творчості стоїть перед молодими музикантами гостріше, ніж перед їхніми досвідченими колегами. Тут важливі не так кошти, як розуміння потрібного формату приміщення й апаратури, усвідомлення того, що саме необхідне в роботі. Історія світової музики знає чимало прикладів, коли непересічні альбоми створювали у скромних умовах: знаменита ліверпульська четвірка свої перші збірки записувала безпосередньо на мікрофон, а музикант і композитор Річард Девід Джеймс, відомий під псевдо Aphex Twin, робить це вдома з цілими музичними проектами. До того ж сьогоднішній ринок музичних інструментів та обладнання демонструє велику гнучкість, пропонуючи щонайширший вибір у різноманітних цінових категоріях. Розвиток торгівлі музичним обладнанням в інтернеті не лише дає змогу заощадити кошти і швидко знайти потрібне, а й іноді тішить знахідками: серед того, що продають у такий спосіб, нерідко трапляються раритетні чи ексклюзивні інструменти. В Україні цей спосіб торгівлі ще важливіший, адже музичні крамниці в нас не надто поширені.

Чим швидше молодий гурт створить власну базу, тим краще, бо ж плата за наймання репетиційних точок, а ще більшою мірою за студії та послуги звукорежисерів (особливо у Києві) нерідко досить висока. До того ж оренда має елемент нестабільності: власник може підняти плату, а відтак музикантам доведеться шукати нове місце. Для молодих проектів «позичена» студія може бути вдалим варіантом, якщо це взаємовигідне партнерство. А, проте, необмеженість у часі й можливість самостійно створювати умови для запису музики аж до найменших деталей – це беззаперечні переваги роботи на власних ресурсах. Однак, запис – лише половина справи у створенні треку чи альбому. Не меншу роль відіграє правильне зведення та виготовлення оригіналу диска – над цим мають працювати фахівці (до того ж краще, коли два різні).

Окрім розвитку ринку музичної апаратури та інструментів у пригоді стають електронні технології: приміром, сучасні цифрові аналоги багатьох гітарних ефектів часто не поступаються своїм «залізним» відповідникам і їх годі розрізнити в «сліпому» тесті (не знаючи, що з них чуєш зараз).

Що в нас практично не змінилося за 20 років – це практика, коли більшість молодих і перспективних людей заробляє чим завгодно, окрім власне свого мистецтва, якого «справжньою» роботою широкий загал не вважає. Таке становище багатьох зовсім не пригнічує, адже в людини нерідко є ще й інші здібності, які можна реалізувати, але це однозначно сповільнює творчий процес гурту, учасники якого змушені заробляти й на життя, й на музикування. Альбоми часто пишуть роками. В умовах примітивного вітчизняного капіталізму та відсутності меценатів, зацікавлених у сучасній українській музиці, на митцях лежить подвійно складна місія, але, як-то кажуть, шлях здолає той, хто йде.

ЦІНА ЕНТУЗІАЗМУ

Віддавши близько 2 тис. грн за гітару чи бас-гітару, учасник гурту з колегами має знайти місце для репетицій (таке задоволення коштує від 20 до 60 грн за годину). До видатків на такі заняття плюсується вартість речей, які швидко зношуються, як-то гітарні струни чи барабанні палички. Зазвичай запис роблять на тих-таки репетиційних базах, де ціни коливаються, але година роботи може обійтися приблизно в сотню гривень і більше.

Яскраві й непомічені

Sweetlo

Драйвова й водночас чуттєва поп-рокова команда, сутність музики якої цілком відповідає назві.

 

Фіолет

Хлопці з Луцька презентують вибухову суміш репу, регі, хіп-хопу, джазу, фанку, босанови, та просто живої енергії.

 

Гапочка

Стиль цієї команди, названої прізвищем вокалістки Катерини, не можна окреслити усталеними музичними термінами, проте можна відчути.

 

YouCrane

У дослівному перекладі означає "Ти, журавель", напряму indie rock із Києва, знані високою якістю звучання та позитивом.

 

Immago.

Трип-хоповий проект, заснований екс-учасниками львівського гурту Dalai Lama. Задумливий вокал, гітарна та електронна складова.

 

Coala Pascal

Київський гурт, який за чотири роки існування чимало поексперементував із різними напрямами. Почавши з пост-року, команда чимдалі глибше поринає в роботу з електронним звучанням.

 

Зелені сестри

Дівочий гурт, який примудряється поєднувати електронне звучання з інструментами. Концерти цих представниць багатющої на цікаві імена тернопільської сцени не обмежуються суто музикою.