«Діти мають бути щасливі, а інтернати — порожні»: історія громадської організації «3Д — Давай Допоможемо Дітям»

Три літери «Д»: історія карбування

«Зовсім нещодавно ця кімната стала для мене особливим місцем», — відгукується про свій новий офіс і наше місце зустрічі моя героїня Тетяна Чернюк. Вона — співзасновниця і керівниця громадської організації та однойменного денного центру «3Д — Давай Допоможемо Дітям».

Біла мансардна кімната, наповнена світлом, вузька, але довга. На одному боці — Тетянин робочий стіл, на іншому — журнальний столик і два м’яких крісла. У цьому приміщенні жінка зустрічається з працівниками, волонтерами центру та його головними гостями — дітьми з інтернатних закладів. А сьогодні приймає тут мене, аби розповісти про своє покликання.

Тепер «3Д» — це громадська організація й однойменний денний центр для дітей, що орендує чотириповерхову будівлю на вулиці Антоновича, 92 у Львові. Протягом тижня центр відкриває свої двері для дітей з інтернатних закладів, пропонуючи їм спілкування, навчання та цікаві активності.

А сім років тому семеро молодих людей, з яких почалась організація, мали лише величезне бажання бути підтримкою для самотніх дітей, яке втілювали у своєму церковному служінні.

«Ми думали, що про дітей уже багато хто потурбувався, не знали, що їм потрібно. Та коли прийшли в інтернатні заклади — зрозуміли: перед нами неабиякий шмат роботи! Діти тут проживають важкі часи, і найбільше, чого потребують, — дорослого поруч, стосунків, спілкування».

Групі волонтерів тоді було 18–25 років. Молоді люди мали наснагу відвідувати кілька інтернатів у різних локаціях Львівської області, проводити з дітьми час, соціалізувати їх. Кава, піца, прогулянки в парку, візити до тварин у притулках — підопічні раділи близькому спілкуванню й дослідженню світу.

Минали роки, волонтерам ставало дедалі важче навідувати інтернати Львівської області. Так з’явилась громадська організація «ЗД», яка за підтримки небайдужих змогла відкрити власний денний центр, аби діти проводили тут час із близькими для них дорослими. Зараз центр працює з вівторка по п’ятницю. У кожен із цих днів він відкриває двері дітям з інтернатних закладів, які приїздять після школи й перебувають тут: беруть участь у майстер-класах, іграх, роблять домашні завдання, спілкуються з волонтерами, наставниками, психологами.

— Таким чином ми маємо вплив на дітей не півтори години на тиждень, як раніше, а чотири дні на тиждень по чотири години. Взаємодія зросла кратно.

Святий неспокій

2018 рік. Тетяна — успішна бухгалтерка. Уже десять років дівчину драйвить професія, нудно не буває ніколи: нові проєкти, виклики, розвиток, зростання. Шалений багатообіцяючий ритм і насолода від праці. У мріях нашої героїні — продовжувати роботу з фінансами, пов’язати з ними життя. Тетяна впевнена у професійному виборі, впевнено будує свою кар’єру. І поміж тим одного дня дівчині вперше доводиться навідати інтернатний заклад разом із групою молодих людей у рамках церковного служіння. Здавалось би, просто одна добра справа, одна зустріч. Проте ті відвідини змінюють усе її подальше життя. В майбутньому Тетяна використовуватиме свої бухгалтерські навички вже у центрі для дітей з інтернатних закладів, який заснує.

— Коли перетнула поріг інтернату, я зрозуміла, що поки живу своє класне супержиття, хтось маленький і дуже беззахисний проживає свої найважчі часи — і нікого немає поруч, щоб почути і підтримати.

Вочевидь, у кожному інтернатному закладі працюють дорослі, які роблять чимало: закривають фізичні потреби підопічних, вчать з ними уроки, врешті, завдяки державі забезпечують дахом над головою. Але цього виявляється недостатньо.

Існує непомітна «бетонна» стіна між світом інтернатним і зовнішнім. І по той бік від суспільства минає дитинство дітей, які невідчуті, непобачені й закриті за чотирма стінами. Водночас стіни ці старі й обшарпані, наче з вісімдесятих жоден ремонт їх не торкався. На жаль, у багатьох державних закладах так було і є досі, й це ще більше пригнічує дітей, для яких такі місця вимушено стають тимчасовими домівками.

— Коли приходжу в такі заклади, я бачу дуже багато дітей, які просто залишені. Хтось іще очікує на маму. А хтось шукає, до кого би притулитися, аби хоч вимовити це слово — «мама». Діти борються за увагу, за прихильність, за можливість побути поруч.

Тетяна доходить до найсокровеннішого почуття, яке надихнуло її на служіння дітям. Називає його «святий неспокій». Щойно почавши говорити про неспокій внутрішній, чуємо звуки неспокою зовнішнього — почалась повітряна тривога. Жінка реагує на неї доволі зібрано, й ми продовжуємо розмову. Голос Тані знижується, вона бере невелику паузу, аби попити води, поправити своє каштанове каре і видихнути.

Героїня ділиться: якими б не були виклики, у які б складні часи не жилося, неспокій щодо самотності й залишеності дітей не покидає її. Мабуть, так і визначається поле покликання — боліти не перестає за будь-яких умов, і потреба служити там, де болить, не заглушується будь-якими іншими зовнішніми потребами.

Просіть — і буде вам

На початку відвідин інтернатних закладів до дітей приходили здебільшого дівчата, хлопців у волонтерській команді було обмаль. Натомість у самих інтернатах ситуація була дзеркальною: більше хлопців, менше дівчат. Волонтерки заледве давали раду з фізично дужими підлітками у спільних іграх та активностях. Тетяна каже, що в той період просила у спільноти своєї церкви молитви про долучення хлопців-волонтерів. Відповідь надійшла швидко — після одного з Богослужінь до жінки підійшов Віктор Чернюк із ІТ-академії «Хеврон». Виявилось, що це навчальний заклад для підлітків-сиріт і підлітків із сімей у важких життєвих обставинах. Хлопці, які навчались і проживали тоді в академії, шукали можливостей допомагати дітям з інтернатних закладів, адже розуміли життя без батьківської опіки.

Згодом Віктор написав Тетяні, що хоче допомагати таким дітям, як і сам, та шукає можливості будувати з ними близький дружній зв’язок. Хлопці з інтернатних закладів тепло зустріли поповнення в команді волонтерів. Відчувалось, що молоді чоловіки стали для підлітків авторитетом і прикладом. Обидві сторони розуміли одне одного з півслова.

Пізніше на ґрунті спільного покликання між Тетяною й Віктором зародились стосунки, які переросли у міцний шлюб. Пара виховує доньку Естер. Таня всміхається і показує фото з коханим у формі — Віктор нині служить у Збройних Силах України. А почалися стосунки з прохання про молитву.

«Цукерки для моєї сім’ї»

Віктор — не єдина близька людина Тетяни, що захищає нас на російсько-українській війні. Жінка також чекає на повернення з передової рідного брата й своєї підопічної Анастасії. Цікаво, що Таня ніколи не була першою серед волонтерок, із ким дівчинка бігла проводити час, проте теплий контакт між ними був завжди. Після закінчення інтернатного закладу Настя з найкращим другом Дмитром часто приїздила до Тетяни з Віктором у гості — вихідні та свята проводили разом як родина. Потроху дівчина почала говорити про бажання змін, озвучувати мрії про зовсім інше життя.

«Я вже така доросла, мене вже ніхто ніколи не візьме в сім’ю, а мені так хотілось би побути в родині!» — ділилась Настя найглибшим болем.

Тетяна з Віктором наважились і відчинили двері свого дому обом «дорослим дітям» на рік, аби ті змогли відчути родинне тепло.

— Я розумію, що не могла забезпечити Насті такої зрілої родини, яку вона могла уявляти, адже ми з чоловіком — доволі молода пара. Тому ми стали для неї радше не батьками, а наставниками, але є для неї родиною. Вона не кличе мене мамою — ми це проговорювали, — але мою доньку кличе сестрою. Коли дає наші контакти у війську, Настя каже: «От контакти моєї сім’ї. То не мої тато-мама, але це моя сім’я!».

Майже пів року Настя і Дмитро прожили у сім’ї Чернюків. Перші кілька місяців стали періодом притирання між подружжям та їхніми підопічними. Бажання свободи і відстоювання особистих кордонів колишні мешканці інтернатного закладу чергували з проханнями про поміч: піти з ними разом до лікаря, в банк чи будь-де, де потрібні були навички соціалізації.

Потім Діма вступив в ІТ-академію та переїхав жити у гуртожиток на базі навчального закладу, а Настя залишилась у родині ще на кілька місяців. На той період подружжя не було готове до всиновлення чи вдочеріння, але бажало соціалізувати Настю з Дімою та подарувати їм розуміння родинного тепла. Тетяна каже, з дівчиною ніколи не було просто. Настя «носила» на собі багато «шарів захисту», які наросли на ній за всі роки болю, самотності та випробувань в інтернатному закладі. Тому спершу парі довелось зустрітись з її «голками», але вже через декілька місяців дівчина відкрилась і почала розповідати про найглибші болі, які закарбувались у її пам’яті й зробили такою. Це були важкі, чесні, відверті розмови. Завдяки прикладу люблячої сім’ї, довгим виснажливим бесідам, терпінню Тетяни і Віктора Настя кардинально змінилась.

— І ми прожили цей рік. Все йшло періодами — стикались зі складнощами, але бувало й добре. Мене драйвить те, що Настя не повернулася в попереднє життя, до колишніх згубних звичок. Вона вловила кайф спортзалу, роботи, навіть тактичної медицини. Я дуже тішуся і пишаюся нею!

На цьому моменті мою виважену спокійну героїню накриває хвиля захоплення. Таня натягує на долоні рукави свого тедді-худі, всміхається, впирається спиною в м’яке крісло. Повітряна тривога закінчується. А перемоги, якими ділиться жінка, — ні.

Таня пригадує, мабуть, найщемкіше з Настиних досягнень: розуміння, що сім’я — це місце, де турбуються та діляться. Спочатку у підопічних пари не було розуміння спільності речей, особливо продуктів. Їжу, яку їм видавали у професійних училищах, вони тримали на окремих полицях. Охороняли її, як золотовалютний фонд, зі словами: «Спробуй тільки стирити мій йогурт!».

— І справа, звісно, була не в тому низькоякісному йогурті. Продуктів удома було вдосталь. Я покликала Настю і Діму, відкрила холодильник і спитала: «Ви бачите, щоб ми з Вітьою ділили продукти? Щоб казали: “То моє, не бери”? “Я готую яєчню лише на себе, бо я купувала яйця, а ти готуй собі сам”? Ні, ми тут усі турбуємося одне про одного, ділимося, бо ми — сім’я!». І ми з чоловіком поступово почали показувати підопічним приклад, пояснювати, бо я розуміла, що для них це інший світ. Вони не мають його в голові.

А коли Настя отримала стипендію — купила цукерки, виклала на спільну тарілку і поставила на стіл зі словами: «Це цукерки для моєї сім’ї!».

Згодом пішла на роботу. Вона ніколи не боялась ніякої праці — від конвеєра на заводі до прибирання. Тетяна та Віктор були і є для неї рольовими моделями, з яких вона бере приклад. Зараз Настя, як і Віктор, служить у Збройних Силах України. Умовою дівчини, як і умовою чоловіка Тетяни, було не просто піти у військо, а бути на передовій.

Спільнота «3Д++» для дружин військових: підтримка, що зродилась у покликанні

Цього року на базі денного центру «3Д» виникла спільнота для дружин військових, яку назвали «ЗД++». Жінки, яких «драйвила» допомога дітям, могли зустрітись у теплому колі та виговорити свій біль очікування коханих із фронту. Зараз у проєкт шукають координаторку.

— Ми живемо серед дружин військових і маємо симпатію до них, співчуваємо. Насправді те, що проживає дружина військового, — інший світ, інше життя, невидиме для багатьох. Мало людей залишаються поруч із таким жінками, щоб їх підтримувати.

Тетяна каже, що коли Віктор пішов у військо, її почуття самотності загострилось:

— Дружини військових стають вразливішими. Люди не знали, як зі мною спілкуватися, що сказати. Таким чином вони просто залишили мене. Дякую Богу за друзів і за тих, хто став ближчим в процесі проживання мого болю.

За всю нашу розмову вперше чую нотки гіркоти в голосі жінки. Ніби вона переноситься у той час або перебуває там досі. Нахиляюсь до Тетяни і питаю, якої моделі спілкування вона тоді очікувала.

— Просте, звичайне спілкування. Припинилось навіть воно. До того ж ти вже не маєш сім’ї поруч, тебе не кличуть на сімейні посиденьки, бо ти вже сама. Ти вже ніби «трохи не така».

Жінки зі спільноти «3Д++» досі спілкуються і є одні для одних безпечним місцем сердечного звіряння.

«3Д»: життя тепер

Робочий день Тетяни зазвичай щільно розписаний: зустрічі з волонтерами й працівниками центру, організація розкладу, проєкти наставництва.

«ЗД» збирає людей, які хочуть бути наставниками для дітей з інтернатних закладів, бути їхніми дорослими, на яких можна спертись і яким можна довіритись. Навчання на наставництво передбачає кількаденний тренінг із психологами, соціальними працівниками, іншими наставниками. Разом розбирають структуру роботи соціальних служб, інтернатних закладів, психологію спілкування з дітьми, основні труднощі, що можуть виникнути. Окрім того, центр дарує охочим турбуватися про дітей спільноту однодумців. Наставники мають супервізії, майстеркласи, зустрічі-обговорення. У травні запустився новий проєкт підтримки родин, які взяли до себе дітей з інтернатних закладів. Формується ще одна камерна спільнота підтримки. А ще влітку центр планує організувати для таких родин разом із дітьми табір. Організатори вже готуються і розплановують час. Отож розклад майорить післяобідніми зустрічами з дітьми, тренінгами, зборами спільноти наставників, плануваннями та суботніми активностями для підлітків.

Тим часом Тетянина колега і координаторка з наставництва Адріана розкладає смаколики і чай на столі в коридорі поруч. Скоро буде перерва у черговій зустрічі — тренінгу для представників соціальних служб.

Тетяна каже, що центр завжди потребує підтримки. Перед повномасштабним вторгненням кілька ІТ-компаній донатило гроші на діяльність «ЗД», проте згодом переключилися на підтримку виключно війська.

— Я маю близьких на фронті й розумію, що треба допомагати і тут, і там. Навіть за три-чотири роки ці діти вже не будуть дітьми, а років за п’ять-шість багато хто вже досягне дорослого віку, і важливо потурбуватися про них сьогодні.

Псалми Плачу

Я сиджу біля Тетяни, захоплена тим, як ця жінка говорить про свої перемоги й болі. Мама, дружина військового, наставниця, засновниця та керівниця центру для дітей з інтернатних закладів — а поза тим ніжна, крихка, вразлива і любляча жінка. Я хотіла знайти джерело її сили.

— Дуже мене Бог надихав у «ЗД» різними історіями, які не давали мені здаватися. За той час зрозуміла, що є Бог і я, і ми якось усе «порішаємо».

Настя і Діма переїхали й почали самостійне життя, а в Тетяни в серці й далі є бажання стати наставницею для дитини з інтернатного закладу. Цього разу наважитися було важче: чоловік воює, на руках мала дитина. Відповідь прийшла з часом сама: жінка помітила, як у денному центрі її донька Естер заприязнилась із двійнятами Вікою та Веронікою. Дівчатка ходили за руки, обіймались, наче рідні. Спочатку були деякі вагання — чи впорається сама? Однак те, що було на серці, переважило. Тетяна була наставницею двійнят, допоки їх не забрали у дитячий будинок сімейного типу. Дівчатка проводили час із сім’єю Тетяни на вихідних — соціалізувалися, насолоджувалися домашнім затишком, їздили до Тетяниних батьків у Карпати.

Окрім того, жінка відчула у собі сили на зовсім нову для неї освіту — психологічну. Це теж веління покликання, а ще — близька серцю справа, яка допомагає у скрутні часи. Спершу Тетяна навчалася на магістратурі «Християнське консультування» в Українській баптистській теологічній семінарії у Львові — це стало порятунком у найважчі моменти. Хворіла дитина, чоловік ішов на бойові завдання, не знаючи, чи повернеться, у Центру зникли спонсори — відповіддю стали псалми плачу.

— Я писала псалми плачу — те, що відчувала, майже щодня, — не шкодуючи слів та емоцій, про розпач, про біль. Що краще його описувала, то легше воно виходило з мого серця.

Згодом Тетяна продовжила здобувати нову освіту, цього разу це була магістратура з психології в Острозькій Академії. Зараз саме готується до сесії й написання дипломної роботи. Розповідає, що з навчання почерпнула навички роботи з тілом, заземлення, психологічного самоврегулювання.

Віра, час, духовні й тілесні практики допомогли жінці переосмислити і своє ставлення до соціуму. Зараз багато що вже не зачіпає Тетяну, як колись, як-от чоловіки, які не воюють, чи ті, хто виїхав за кордон — це не її історія і не її справа.

— Зараз я знаю, що таке «складно», й проживаю своє «складно», але вже знаю, як з цим працювати. Я маю тепер багато опор — на Бога та на себе.

У голосі Тетяни чую впевненість. Жінка спирається на своє крісло, задумується і продовжує спокійним рівним голосом:

— Стосунки з Богом — це постійна праця, їх потрібно будувати щодня у спілкуванні, у пошуку себе, Його, розумінні Його плану на своє життя. У тому я дуже довіряюсь Йому і зачаровуюсь тим, що виходить. Насправді, так, «ЗД — громадська організація, але найперше — це покликання від Бога. Все, що тут є — від дитячої  саморобки до футбольного стола, — я не сприймаю як належне, це велике чудо. Драйвить, що ми стільки допомагаємо, стільки навчилися, стільки людей є в нашому колі, але все це не робота, це служіння. Коли це стане для нас просто роботою, ми закриємось.

---

Текст написано в рамках магістерського проєкту «Камо грядеши: йти за покликанням»: серія матеріалів Школи журналістики і комунікацій УКУ