Діти. Куди діти?..

Взагалі-то в цьому номері Тижня в рубриці «Соціум» планувалася інша тема – про те, що за допомогою інтернет спілкування в багатьох європейських країнах світу, й у нас також, уже сформувалася спільнота тих, котрі свідомо не хочуть мати дітей. Можуть, та не хочуть. Люблять їх або не люблять, але в будь-якому разі не своїх власних. Пояснення політичні: в Росії, зокрема, «не хочу народжувати Путіну солдатів», в Україні – «якщо країні потрібні футболісти, то це не до мене»; економічні: «ніяких дивідендів у прийнятному для них віці очікувати не варто, а анекдотична склянка води перед відходом у інший світ якось не надихає»; соціальні: «для чого плодити тих, кому, з огляду на перспективи країни щодо виховання й освіти, житиметься ще важче, ніж нам»; особисті: «я був (була) не потрібен своїм батькам, вони не приділяли мені уваги, не любили, ця якість спадкова, тому нікого не робитиму нещасним». Ось так, грамотно і кваліфіковано, так звані childfree або свідомо бездітні, на відміну від тих, кого самі звуть «дітними», освічені, комп’ютерно грамотні та матеріально забезпечені хлопці й дівчата найоптимальнішого для дітонародження віку натхненно обґрунтовують власну логіку оптимізації демографічного процесу. Їх шкода. Вони тупик у еволюційному процесі. А в цей час… Саме тоді, коли ідеологи «життя для себе» доводять «дітним» і тим, хто вагаються, всі переваги своєї демоверсії щастя, деякі жінки чекають пологів тільки задля того, щоб залишити дитину в пологовому будинку. В них, можливо, є свої пояснення такого наміру, схожі на наведені вище чи особливі, та навіть зі штатними психологами пологових будинків вони здебільшого не бувають відвертими. Повідомляють найчастіше просто, без філософських заглиблень у свідомість: «не хочу», «не хочу ростити дитину без її батька, який давно щез», «удома мене з дитиною ніхто не чекає, нам просто ніде жити», «немає роботи, немає грошей – навіщо мені маля?!»

 

Умовляти чи ні – питання досі спірне. Можливо, у названих батьків дитині буде краще, можливо, гірше, ніж із рідною матір’ю. Та дати змогу таким матерям позбавитися, хоча б тимчасово, матеріальних і житлових проблем в Україні вже спробували.

 

Як розповіла Тижню Людмила Ніколаєнко, директор Київського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, вже третій рік у пологових будинках із породіллями працюють спеціалізовані соціальні служби раннього втручання. Їхні працівники переконують жінок, які мають намір відмовитися від дитини, не робити цього. Підсумки для звіту по Київщині такі: в першому півріччі 2008-го зафіксовано 24 відмови, з них 12 вдалося попередити. Про жінок, які можуть відмовитися від дитини, повідомляли, зокрема, й лікарі, хоча коли проект починався, вони ставилися до нього цинічно. «Лікарі взагалі не могли погодитися з думкою, щоб новонароджене дитинча лишалося з такою мамою, котра веде не зовсім соціальний спосіб життя, в якої немає житла й роботи, – розповідає Людмила. – На сьогодні медики є нашими союзниками, й проблеми таких жінок ми вирішуємо разом, адже, попри всі розрахунки, саме біологічна сім’я найкраща для дитини. Й насправді все виявилося не так важко – за два роки ми охопили своїми послугами майже 2000 жінок, які хотіли відмовитися від дитини, з них до Центру матері та дитини потрапило тільки 35, тобто проблеми решти змогли вирішити за допомогою вчасного втручання психологів і місцевих соціальних служб. Жінок вдалося поселити в гуртожитках або в родичів, або навіть налагодити стосунки з батьком дитини – без посередників матері, здебільшого зовсім молоді, просто не вміли цього робити».

 

Фастівський центр соціально-психологічної допомоги «Мати й дитина разом» – один із семи таких закладів в Україні. Породілля може жити в ньому з дитиною до двох років, доки маля піде в ясла. Тут цілий набір сервісів: підгузники, суміші для немовляти, їжа для матері, медичний догляд, подруги по щастю. Як розповідає директор центру Лариса Бруй, потрапляють сюди ті, хто народили у Києві чи області. За ці 24 місяці районна адміністрація або міськвиконком має взяти на себе вирішення тих соціальних проблем жінки, які не дозволяють їй проживати вдома. За час існування центру – з 2006-го – в ньому вже побували 34 матері й 35 дітей, причому вік жінок – від 15 до 43 років. Більшість «випускниць» після виходу з центру отримують якесь житло чи підтримку, а за час перебування можуть здобути освіту, необхідну для подальшого працевлаштування, соціальні навички догляду за дитиною, за собою, з ведення господарства… За спостереженнями Лариси Максимівни, особливо важливим це виявилося для молодих матерів, які виховувалися в дитбудинках та інтернатах.

 

 

«Ми в центрі повністю на державному забезпеченні, – розповідає Тижню Світлана Бурдак із села Гуденівка Яготинського району. – Все буває: і суперечки, й проблеми з директором, а з дівчатами нормально живемо. В нас двоповерховий будинок, на другому поверсі п’ять кімнат і кухня, на першому – чотири однокімнатні квартири, в кожної окрема. Готуємо самі, що десять днів нам видають продукти. Моїй доньці Владі зараз рік і чотири місяці, і я планую залишатися в центрі, поки їй не виповниться два. А потім дитину в садочок, а сама працюватиму. Я була заміжня сім років, жила в чоловіка, за цей час мати померла, а батько геть спив ся – повернутися неможливо. Коли з чоловіком розлучилися, приїхала в Київ і працювала тут до кінця вагітності. Батько дитини майже одразу знову одружився, ми з ним не підтримуємо ніяких контактів. Через місяць після народження Влади в нього народилася дитина в новому шлюбі».

 

Це, насправді, типова історія тутешніх мешканок. Соціальна служба вже взяла на себе зобов’язання надалі підшукати матерям гуртожиток або роботу із забезпеченням житла чи купити житло у віддалених районах Київщини. Це абсолютно реально: як свідчить звіт херсонського центру, із 19-ти жінок, які оселилися на початку минулого року, вже вибуло 15: три жінки придбали житло, у тому числі на спонсорські кошти, одна отримала кімнату в гуртожитку, дві з новонародженими дітьми повернулися у свої рідні сім’ї до батьків, шість створили нову родину (це також вітається психологами), четверо відновили стосунки з батьками дітей і, відповідно, вирішили питання спільного з ними проживання. Загалом за два з гаком роки роботи соціальним службам Київщини вдалося попередити 142 відмови від немовлят – майже стільки ж малюків зараз перебуває у двох обласних Будинках дитини. Але материнського тепла інтернат не замінить…

 

До речі, у фастівському центрі є комп’ютерний клас. І коли молоді мами опанують Інтернет, вони зможуть подискутувати зі спільнотою childfree, хто насправді прийняв правильне рішення.