Політичний меседж недвозначний: голосування стане де-факто референдумом про незалежність краю, який здавна пишався окремішністю своїх історії, мови та культури. Вирішальний перелом настав у історичний день 11 вересня, коли півтора мільйона осіб – небувала досі цифра – вийшли на вулиці тамтешньої столиці, Барселони, з національними прапорами і єдиним гаслом: «Незалежність».
Утрачений баланс
Примара розпаду не просто нависла над Іспанією – вона стає реальністю. Як і в часи імперії XVII століття, до справи причетна економічна криза. Каталонія нині залишається двигуном іспанської економіки, і водночас її серед регіонів держави найпомітніше обтяжують борги. Експерти переважно твердять, що це наслідок фіскального дефіциту, який становить від 7% до 9% річного регіонального бюджету. Тобто каталонці віддають у Мадрид більше, ніж отримують ізвідти; різниця дорівнювала €17 млрд станом на 2011 рік.
У часи добробуту розрив не був такий помітний, але в умовах рецесії та кризи єврозони, які особливо гостро уразили Іспанію, центральний уряд зменшує соціальні витрати для Каталонії, точнісінько як і для інших регіонів королівства, хоча вона має внутрішні можливості пережити кризу без економії.
«Хисткий конституційний баланс між центральним урядом у Мадриді й владою регіонів, установлений після повернення до демократії на початку 1980-х, криза ЄС ставить під загрозу, бо центр мусить урізати витрати, тоді як автономні регіони значною мірою відповідають за надмірний дефіцит у країні», – пояснює експерт із європейської політики американського дослідного центру Stratfor Адріано Босоні.
Політолог Альберт Ройо працював у каталонському уряді секретарем з міжнародного співробітництва у 2004–2007 роках і бачив початок процесів із владного крісла. «Традиційно підтримка незалежності залишалася на рівні 30%, – розповідає він, – проте невдоволення почало наростати після невдалої спроби збільшити повноваження каталонських інституцій, змінивши статут автономії, 2005 року. Наш парламент ухвалив текст, від якого каменя на камені не залишили спершу іспанський вищий законодавчий орган, а потім – іспанський Конституційний суд. І це після затвердження на місцевому референдумі».
Криза зробила ситуацію гротескною. Каталонські службовці відсилають зібрані податки в Мадрид і чекають, поки кошти повернуться до них-таки у вигляді зарплати – з істотною затримкою. Намагаючись уладнати ситуацію, каталонський уряд, який нині контролюють націоналістичні партії, пропонує нову фіскальну систему, за якої він сам збирав би податки в Каталонії і передавав би їх до центру не цілком, а тільки певний відсоток.
Дефіцит бюджету таким чином вдалось би звести до нуля, навіть не скорочуючи витрат. Розрив між відданим і отриманим зменшився б від €17 млрд до €8,5 млрд. Становище стало б чеснішим, вважають каталонці. «Нав’язаний нам фонд солідарності, який сягає понад 7% ВВП регіону, ви навряд чи знайдете ще десь у Європі, – каже пан Ройо. – В Німеччині фіскальний дефіцит земель не може перевищувати 4,5% їхнього ВВП. А іспанський уряд, стягуючи податки й розподіляючи їх між регіонами, вирішує все в односторонньому порядку».
У гонитві за веселкою
Чим був такий «фіскальний пакт» Каталонії з Мадридом – метою чи засобом? Говорячи про незалежність, місцеві націоналісти могли використовувати його як важіль тиску в боротьбі за реформу оподаткування. Так само й податкова автономія могла бути лише щаблем на шляху до повноцінного суверенітету.
Читайте також: Незалежна Каталонія? Скандал через гроші й суверенітет
Настроєні по-самостійницьки каталонці, як-от журналістка Лідія Педро, називають фіскальний пакт лише «евфемізмом незалежності». «Формально відокремитися від Іспанії нелегко, але ми вирішили назвати це по-іншому, – каже вона. – Позбувшися слова «незалежність», можна було б домовитися. Все зав’язано на тому, під яким соусом подавати це решті Іспанії».
Проте Мадрид зустрів пропозиції Каталонії приблизно з такою самою увагою, як російський Тимчасовий уряд – вимоги Центральної Ради в 1917 році. «Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи», – фраза майже дослівно звучить із вуст іспанських посадовців.
Прем’єр-міністр Маріано Рахой вважає, що фіскальний пакт несумісний із Конституцією. Король Хуан Карлос, замість стати вище сутички, вдався до нотацій на адресу каталонських незалежників і закликав їх «не ганятися за веселками». А центральний кабінет міністрів асиметрично відповів на ініціативи каталонців рецентралізацією системи освіти, в якій до 65% змісту предметів визначатиме столиця.
На ігнорування іспанців у Барселоні відповіли тим, що вже фактично взялися до творення власних державних структур, таких як автономна місцева служба «Податки Каталонії». Лідер краю Артур Мас після провалу зустрічі з іспанським прем’єром відверто заявив: «Каталонії потрібна своя держава – реформувати Іспанію неможливо».
Прикметно, що у складній ситуації саме Барселона може говорити з позиції сили. Економічна ситуація в регіоні нагадує скоріше Північ, ніж Південь ЄС, а тільки прибутки від туризму в серпні виросли на 15%, тоді як у Мадриді – впали на 30%; чверть усіх туристів, які прибувають у королівство, їде саме до Каталонії.
«Ми тепер єдині, хто змушуватиме туристів витрачати по сотні євро за день, тоді як решта Іспанії неспроможна цього зробити, – каже Лідія. – Наша економічна незалежність допоможе й Іспанії, і Каталонії; зрештою, її вже мають баски. Ми мусимо принаймні могти керувати власними грошима. І якщо зростатимемо, Іспанія теж піде догори».
Історична нагода
Згідно з останніми опитуваннями, близько 51% каталонців готові підтримати незалежність на референдумі, 21% були б проти, а 21% утрималися б. Фактично, 72% не заперечують проти відокремлення. Такий консенсус є безпрецедентним для регіону. Тільки останніми місяцями підтримка незалежності зросла на 10%.
Та ситуація залишається неоднозначною. «Якби мав місце реальний референдум, результат був би непередбачуваний, – вважає журналістка Лідія Педро. – Усе це зовсім не чорно-біле. Більшість – це ті, хто посередині, ані за незалежність, ані проти неї. А ось крайнощі в меншості. Дехто з людей досі вважає себе як каталонцями, так і іспанцями, але усвідомлює, що економічна незалежність – це єдиний шлях. Завдяки кризі люди, які 10 років тому ніколи не проголосували б за незалежність, сьогодні кажуть «так».
Особливо разючим є поширення самостійницької ідеї серед жителів, які говорять іспанською або є етнічними іспанцями, а таких близько половини. «Іспаномовні каталонці дедалі більше підтримують незалежність, – запевняє Ройо. – Логічні аргументи допомагають її прихильникам, тоді як уніоністи протиставляють їм тільки сентиментальні аргументи: «Ми не можемо порвати з нашими іспанськими предками», – й погрози: «Іспанія змусить ЄС виключити Каталонію і блокуватиме всі заявки на вступ, каталонські компанії втратять іспанський ринок».
Економічна доцільність – це саме те, що уможливлює завоювання незалежниками очевидної більшості, хоча політичні й культурні аргументи завжди були основою їхніх пропозицій. «Фінансові докази, дуже доречні в умовах кризи, можуть прискорити цей процес і запропонувати каталонцям вікно можливостей розриву з Іспанією без етносоціального надлому всередині Каталонії, де половина населення – нащадки іммігрантів з Іспанії. Колапс іспанської економіки може дати каталонцям історичну нагоду», – каже Ройо.
Хоч як Мадрид не бажає іти на поступки, нині це єдина можливість зберегти єдність держави. «Економічної самостійності вистачить, люди заспокояться, – каже Педро. – Іспанія просто настрашена словом «незалежність». Та фіскальний пакт – це реальний вихід. Ми були б незалежні економічно, але все ще частиною Іспанії, і могли б їй допомагати».
Головоломка для Брюсселя
Гіпотетично незалежність Каталонії створить безпрецедентну колізію в ЄС, кількість країн у якому збільшиться без вступу нових. Як відреагує на такий перебіг подій Брюссель, чи стане він розглядати Барселону як легітимного члена – поки що незрозуміло. Для Європи, що переживає не найкращі часи, це стане ще одним викликом.
«Незалежна Каталонія, наступниця нинішнього Королівства Іспанія, захищатиме своє членство в ЄС, – переконаний політолог і колишній урядовець Альберто Ройо. – Її громадяни є громадянами ЄС від 1986 року і навряд чи втратять цей статус за одну ніч. Оскільки таких прецедентів іще не було, доведеться шукати ситуативних рішень».
Каталонія завжди мала проєвропейські настрої, та це не означає, що її населення наївно вірить, буцім інституції Євросоюзу будь-коли відкрито підтримають вимоги незалежності. «ЄС – це клуб держав, і він ніколи не виступить за розділення території одного з його членів, якщо сам про це не попросить», – каже Ройо.
І все-таки каталонці могли б підписатися під гаслом активістів за незалежність іншого автономного регіону з давніми державницькими традиціями: «Вільна Шотландія в Європі». Власне, Шотландія і є претендентом номер два на суверенітет у нинішньому ЄС. На 2014 рік призначено вирішальний референдум, проте шанси на самостійність в Единбурга істотно ілюзорніші, ніж у Барселони.
Там тільки одна партія і близько 30% населення підтримують відокремлення – на відміну від Каталонії, де формується широкий консенсус. І, врешті-решт, політична реакція Лондона на шотландські поривання здається каталонцям розсудливішою, ніж ставлення Мадрида до їхніх власних вимог.
Адріано Босоні підкреслює осібність каталонського випадку. «Шотландський уряд перебуває в найкращому зі світів, маючи високий рівень самостійності, і водночас постійно отримує кошти з Лондона, – твердить він. – Система делегування повноважень значно поліпшилась упродовж 2000-х, і в Шотландії існує унікальний рівень автономії. На відміну від Каталонії, це радше вбогий регіон, а його внесок до загальнобританського ВВП невеликий. Від 1970-х він пережив деіндустріалізацію. Незалежна Шотландія може втратити більше, ніж Лондон, і шотландці про це знають».
Проте Босоні закликає тверезо оцінювати й шанси свого краю: «Консервативний уряд Рахоя намагається збільшити центральний контроль над регіональними урядами, особливо через суворіший нагляд над їхніми бюджетами. Це викликає негайну реакцію автономій. Одначе, реакція обмежена, бо їхній надмір боргів і дефіциту сковує їм руки». Як наслідок, найближчими роками напруження зростатиме, а багато із заходів економії, запропонованих із центру, так і зостануться на папері.
«Але цілковитий політичний розрив іще не став реальністю, а перспективи відокремлення зростають лише помірно», – вірить Босоні. У кожному разі, криза викликала до життя прагнення до змін, яке в Каталонії, та й у Шотландії, вилилося насамперед у бажання самостійності. Уже найближчі місяці дадуть відповідь на екзистенційне питання обох автономій: бути чи не бути національними державами. Для ствердної відповіді нині – найкращий момент за десятки, якщо не сотні років.