Як на мене, це гарна практика – зазначати на обкладинках: «Обережно, нецензурна лексика». Чіткий дороговказ, який не позбавляє прав ні автора, ні читача. Останній, маючи орієнтир, може безболісно відмовитися від тексту, не чекаючи на інфаркт від змальованих у ньому реалій і способу сучасного образотворення. Й хоча в романі «Анатомічний атлас» молодого літератора Артема Чеха доволі брутального матеріалу для дослідів Лесі Ставицької, бракує тут іншого – «кіношного» напису: «Дітям до 21 року». Тільки зі зворотним значенням: коли ви вже достатньо дорослі, аби купувати алкоголь у США, то й роман цей про покоління «зайвої» української юні вам ні до чого. І не тому, що письменник – геть безпорадний чи невмілий. Ні, в тексті про чотирьох неприкаяних друзяк – лінивців і пофігістів, талановитих придурків й ексцентричних блазнів – цілком вистачає дотепних епізодів і влучних характеристик. Просто запропоновані історії в тих чи інших варіаціях, котрі мають відчутний присмак авто-біографізму, вже траплялися. І в житті, і в красному письменстві. Тут не варто навіть до класиків звертатися: світова література ХХ сторіччя знає безліч подібних зразків: від Керуака до Жадана, від Бліє до Кемерона. Врятувати книгу від інфантилізму автора могли би два чинники. Якби вона з’явилася років 60 тому, недоліки замилила би свіжість теми. Якщо б у ній було видно цілісність будови, вона б не розсипалася на окремі фрагменти й була цікавою принаймні для шанувальників українського художнього слова як такого. За їх відсутності «Анатомічний атлас» перетворюється на паперову кунсткамеру, до якої зазирнув – і йдеш із полегшенням.