О 6:35 я сідаю в маршрутку до Нововолинська. Лютий, холодний ранок. Надворі темно, пасажири змінюються один за одним, а я крізь сон згадую, як схожими маршрутками їздила з Маріуполя до бабусі в село в Запорізькій області. Обидві рідні мені домівки сьогодні в окупації.
У Нововолинськ ми їдемо письменницьким колом від Українського ПЕН поговорити з містянами про літературу й війну. Я приїжджаю раніше, тож маю час на прогулянку головною вулицею цього містечка. Бачу портрети загиблих героїв біля міської ради й оглядове колесо навпроти, що визирає серед дерев. Де я не подорожувала б Україною, завжди знаходжу портрети полеглих, вдивляюся в обличчя, рік народження — шукаю однолітків.
З Марією Титаренко, нашою модераторкою, та Іриною Старовойт, викладачкою та поеткою, ми зустрічаємося за кавою в невеликому кафе біля місцевого палацу культури. З колежанками ми обговорюємо хід розмови, п’ємо каву, причепурюємося й ідемо на зустріч із читачами. А їх повна зала. Є містяни, є школярі з учителями, є бібліотекарі, які з нетерпінням чекали на наш приїзд. Щойно ми заходимо, то розуміємо: треба міняти приміщення — так багато людей. Забрало деякий час, щоб перейти в нову залу, більшу й зі сценою, та щойно ми сідаємо на стільці, лунає звук повітряної тривоги. Нам знову доводиться шукати іншого прихистку — цього разу під землею.
Захід у підвалі
Палац культури має обладнані підвали: світло та якась кількість стільців є, а більше для розмови нам і не потрібно. Трохи нервово й незвично: підвал — це не якась одна величезна кімната, а кілька вузеньких, які переходять одна з одної, як тамбури поїзда. На межі двох таких «тамбурів» ми нарешті розпочинаємо нашу бесіду.
Ірина розповідає про роль письменника, який має фіксувати воєнні злочини, про літературу як спосіб свідчити, порівнює сучасних творців із шістдесятниками. Я кажу про свій досвід письменниці, дім якої в окупації та якій важливо постійно нагадувати, що там залишаються люди, а вони на нас чекають.
Бачу в однієї старшокласниці свій твір, вона запитує, як написати книжку. Відповідаю, що все віддала б, щоб у мене не було причин писати «Наше. Спільне», я хотіла б писати смішні, можливо, трагікомічні книжки. Але в мене цю можливість забрали, і не впевнена, чи вийде написати щось, не пов’язане з війною. Точно не сьогодні.
Викладачі питають нас, які настанови ми дали б їхнім учням в умовах війни. Мені хочеться казати про стійкість та емпатію, тому що це те, чого нам не вистачає вже сьогодні. А ще я прошу їх учитися, дізнаватися про нашу історію, культуру, щоб ми вивчили уроки й зробили роботу над помилками.
Ірина просить бути згуртованими: «Великі справи не може довершити одна людина, але може велика спільнота й, імовірно, навіть не одне покоління». І додає, що великі справи робляться з маленьких кроків: хтось один має почати, потім прийдуть інші та підхоплять, тож не треба боятися чогось не встигнути зробити.
Ми завершуємо розмову, залишаємо свої автографи в книжках, шкільних зошитах, але прощатися не поспішаємо. Стоїмо в куртках посеред підвалу й розмовляємо. Відбій повітряної тривоги.
Молодіжний центр у бібліотеці Нововолинська
Бібліотекарки пропонують нам оглянути свою гордість — міську бібліотеку й молодіжний центр при ньому.
«Дивіться, Тетяно, у нас безбарʼєрний простір», — директорка Аліна Регешук проводить нам екскурсію, уже знаючи, що я укладала «Довідник безбарʼєрності» й працюю з темою інклюзії.
Усміхаюсь пані Аліні й, розглядаючи полички з книжками, бачу знайомі імена колег на обкладинках. Бібліотека затишна й відчувається, що люди, які тут працюють, люблять свою справу. Нас ведуть далі в молодіжний центр, який відкрили зовсім нещодавно. Це гордість усієї команди бібліотеки, і я розумію чому. З думками, що буду частиною команди в подібному сучасному просторі, я після закінчення університету влаштувалася в Палац культури «Молодіжний» у Маріуполі, де пропрацювала до середини літа 2014 року. Поки я роздивляюся яскраві стіни, підлітків, які грають у приставку, усередині підіймається хвиля змішаних емоцій: радісно, що такі простори відкриваються, і сумно та болісно, що в моєму рідному місті більше немає такого куточка.
Спільне фото у бібліотеці Ковеля
Дорогою на вокзал розмовляємо з нашою водійкою, співробітницею бібліотеки, про мобілізацію, загибель близьких на фронті, про поховання, кінця яким не видно. Зрештою, нам треба встигнути на маршрутку. Прощаємося, сідаємо з Іриною та Марією на задні місця автобуса, щоб поговорити й обміркувати наш захід. Ірина ділиться, як переживала, щоб говорити зрозуміло і для дорослих, і для підлітків. Відверто зізнаюся: «А мені здається, я не дотягую до “високополичності”, просто розповідаю людські історії».
Обидві колеги заспокоюють мене, що це те, що треба, — казати про реальний людський досвід у цій війні. І, напевно, у сучасній українській літературі інакше сьогодні й бути не може — так багато нам треба осмислити.
Наступного дня нас уже чекають у бібліотеці Ковеля. Маючи вільну годину, ми разом з директоркою Ольгою Пірожик прогулюємося центральним парком біля памʼятника Лесі Українки. Я здалеку завбачаю непропорційну руку скульптури, аж раптом мій погляд падає на виставку фотопортретів, розставлених ліворуч. Ці знімки зробив мешканець Ковеля військовий Максим Бурда. Максим загинув біля Бахмута 2023 року.
«Сьогодні буде поховання ще одного військового, — попереджає нас Ольга. — Рівно о 12-й годині, коли почнеться наш захід, тож на початку нам треба буде всім вийти, щоб провести героя».
Ми повертаємося до бібліотеки за кілька хвилин до 12-ї та просимо всіх гостей надягти куртки й вийти на вулицю. Уздовж дороги вже вишикуються люди, припадають на коліна — такий тут звичай. Ми теж опускаємося на землю.
Оркестр, військові у формі та майбутні військові в чорному із жовтими квітами й білий автобус, який везе труну. Я не бачу облич, не дивлюся, чи є портрет полеглого, просто мовчки ковтаю сльози від усвідомлення, що такі поховання відбуваються на всій країні, від усвідомлення, що в моєму Маріуполі людей хоронили просто у дворах та на вулицях і що сьогодні місцевий режим робить нестерпною і болючою процедуру поховання. Я знаю, бо кілька днів підряд чую плач свого тата, який не може поховати племінника, що помер від раку.
«Як вам вдається впоратися з емоційними гойдалками війни?», — питає нас Марія, коли ми повертаємося до бібліотеки й починаємо нашу розмову.
Церемонія поховання у Ковелі
Сміюсь крізь висохлі сльози, розповідаючи, як уперше почула голос батьків 25 березня 2022 року. Тато додзвонився якраз у момент, коли я була в туалеті. Я бачу, як гості читальної зали всміхаються, хтось нас фотографує, хтось записує відео. Опускаю очі й згадую, як того самого дня пізніше мені надіслали фото мого батька в черзі за пайком у момент, коли я їла смажену рибу, запиваючи компотом. Підводжу очі, наповнені сльозами, — слухачі плачуть разом зі мною. «Так і живемо, так і гойдаємося».
Читайте також: Стати «своїми гостями»
Ірина розповідає про те, як і чому треба уважно читати українську літературу й скільки всього заховано там про нашу історію. Те, що нам не дозволяли знати. Я — про те, що мені важливо доносити правду про Маріуполь, щоб ми не втрачали з ним звʼязок. Марія — про дитячого письменника Володимира Вакуленка, який був убитий в окупації на Харківщині, і про письменницю Вікторію Амеліну, що знайшла його щоденники, закопані в садку під вишнею. «Вікторія загинула від травм після ракетного обстрілу Краматорська», — розповідає Марія. Вона дарує бібліотеці кілька книжок від ПЕН, серед яких і щоденник Вакуленка «Я повертаюсь…» — той самий, що знайшла Вікторія.
Ми говоримо довго, відповідаємо на запитання гостей і читаємо уривки своїх книжок на їхні прохання. Ірина — свій вірш, я — уривок про втрату й повернення собі відчуття дому. Чомусь у цих творчих мандрах постійно хочеться розказувати про дім, про моє місто. Страшно, що його забудуть. Страшно, що звикнуть. Страшно, що вже я звикаю до того, що в мене немає дому.
Підписуємо книжки у бібліотеці Ковеля
Наприкінці нашої зустрічі люди підходять до нас, тримають за руки, просять обійняти. Директорка бібліотеки Ольга запитує мене: «Як вам вдалося зберегти українську мову в Маріуполі, Тетяно? Ви так добре нею говорите».
Не вдалося. Я не розмовляла українською до 30 років. Її не було навколо мене, лише мама й бабусі інколи намагалися розмовляти нею. Це був мій свідомий вибір кілька років тому — полюбити мову, книжки, написані нею, український кінодубляж. Я закохалася в українську, бо мені траплялися хороші люди й однодумці, які нею говорили. Усе через любов.
Ми залишаємо бібліотеку й поспішаємо знову на вокзал повертатися до своїх буденних справ, а через кілька днів пані Ольга надішле мені фотографії та відео з їхнього заходу. Вони читатимуть уривок з моєї книжки. Про втрачений дім та улюблену чашку, яку мені подарувала мама. А ще через кілька днів мені напише 15-річна дівчинка з Нововолинська:
«Ці історії відкрили очі на те, що відбувається. Я не є внутрішньо переміщена особа, маю свою домівку, нікого з рідних не можу назвати військовим. Але мій “рожевий будинок” розбився. Ви відкрили очі на історії, які показують: молодь важлива. І хоч я не повнолітня, але можу сьогодні вчитися для того, щоб волонтерити, робити проєкти й засновувати організації для підтримки військових. Не зустрічаю серед однолітків тих, хто прямо скаже: “Війна триває, тому я буду здобувати освіту й навички для майбутнього моєї країни”. А це проблема. Дякую за її розкриття й за те, що дали мотивейшн на її виправлення. Пишіть ще!»
Що ж, писатимемо… Щоб знали й памʼятали сьогодні й після нас.
Марія Титаренко, Ірина Старовойт та Таня Касьян
* У межах проєкту Українського ПЕН «Мереживо. Літературні читання в містечках України» письменниці Ірина Старовойт (Львів) і Таня Касьян (Маріуполь — Київ) відвідали міста Нововолинськ та Ковель, що на Волині. Зустрічі модерувала Марія Титаренко. Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».