Тиждень продовжує публікацію циклу матеріалів про досвід пострадянських країн та держав колишнього соцтабору в прощанні з комуністичною історією. Сьогодні публікуємо враження від Дому терору в Будапешті.
Психологи твердять, що схильність почуватися жертвою та оспівувати власні нещастя й утрати – деструктивна й навіть хвороблива риса особистості. Втім, саме страждання та нелегкі історичні випробування цілих народів знову і знову стають значущим елементом історичної та політичної ідентифікації. Угорці найбільш знаковою частиною свого історичного переосмислення вважають подвійний нацистсько-радянський терор, котрий країна пережила у ХХ столітті. Такий висновок напрошується після відвідин одного з найновіших і найпопулярніших музеїв Будапешта – Дому терору.
Читайте також: Революція 1956 року в Угорщині ввиявила системну кризу сталінського соціалізму
ІСТОРІЯ І ПОЛІТИКА
Цього будинку в самому серці столиці, на проспекті Андраші, важко не помітити: світло-сірий, ніби ледь потьмяніла стара фотокартка, суворий, оправлений у скорботну чорну рамку – від тротуару до самісінького даху, його оперізує велетенський чорний козирок-антеблемент, на якому викарбуване слово «терор». Музей відкрили 2002-го (до речі, того самого року й весь ансамбль будапештського парадного проспекту було внесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО). Проте історія закладу почалася дещо раніше – 2000-го, коли Громадський фонд підтримки історичних і соціальних досліджень Центральної та Східної Європи купив цю будівлю для майбутньої експозиції. Вибір був не випадковим, адже саме тут під час і після Другої світової війни містилися спецслужби Націонал-соціалістичної партії Угорщини (інша назва – «партія перехрещених стріл»), а згодом Управління державної безпеки (угорське КДБ), і збережені в підвалі тюремні камери показують реальні умови тортур політв’язнів.
Пафос викриттів радянського режиму, відновлення історичної справедливості для України здебільшого залишився в 1990-х. Сьогодні вже не модно говорити про дисидентів, а скажімо, образ Сталіна, з огляду на нову політику східних сусідів, навпаки, поступово реабілітують. Зрештою, нині такі теми в нашій державі стають тільки новими козирями в політичній боротьбі різних партій та запеклих телевізійних дискусіях. А для Угорщини історичні ревізії залишаються актуальними досі: 2002-го відкривають заснований громадською організацією Дім терору; за кілька років в іншому місці Будапешта постає і новий меморіал жертвам репресивних режимів, фундований уже державою. І хоча преса зазначає, що в музейній експозиції деякі сторінки недавнього минулого країни подано не з наукових, а швидше з нинішніх політичних позицій, директор Дому терору Марія Шмідт відповідає на закиди однозначно: «Чи є в історії що-небудь, не пов’язане з політикою?»
Читайте також: Екскурсія пеклом
ДРАМА І ЗАСТІЙ
Експозицію відкриває драматична симфонічна сюїта, під яку відвідувачам демонструють фільм про втрату Угорщиною у ХХ столітті двох третин своїх земель. Наші сусіди не уникли ноток імперської ностальгії, водночас цнотливо уникають розповіді про те, що їхня країна у Другій світовій воювала на боці нацистської Німеччини, і починають власне відлік терору від 16 березня 1944 року – дня введення до Угорщини військ Вермахту й підрозділів СС. Тільки із супровідної статті можна дізнатися, що в 1941–1944 роках країна зберігала суверенітет і навіть відносний суспільний спокій. Є лише невеличка згадка про 200 тис. вояків на східному фронті. Період німецької окупації тривав недовго – вже восени 1944-го сюди прийшли радянські частини. Втім, за ці півроку було створено маріонетковий уряд Ференца Салаші, і його Націонал-соціалістична партія Угорщини розгорнула в країні справжній терор. «Партія перехрещених стріл» (як її ще називали) переслідувала політично інакомислячих та євреїв. Останні зазнали депортацій, були значною мірою вивезені на примусові роботи до Німеччини й Австрії та до концтаборів. Проте історики зазначають, що, скажімо, Будапештське гетто пережило війну з найменшими втратами, порівняно з єврейськими резерваціями багатьох інших окупованих європейських міст.
Читайте також: Більше, ніж музей
У чому творцям Дому терору не відмовиш, то це у продуманій експозиції. Чіткі яскраві й переконливі образи часто не потребують додаткових пояснень. Працює все – музика, кадри кінохроніки, театральне світло, яке раптом вихоплює з мороку за сивим серпанком номенклатурний «ЗіЛ», створює довірливу атмосферу кухонного дисидентства або показує бурю революції 1956 року. Одна із зал – це справжній лабіринт, стіни якого складені із брикетів смальцю – першого «делікатесу», що став доступний угорцям у скрутні й голодні 1950-ті. А, скажімо, про ГУЛАГ розповідає зала, де підлога вкрита килимом-картою СРСР із позначеними місцями ув’язнення та примусових робіт угорців. Є на цій карті й українські точки. Севастополь, Миколаїв, Краматорськ і навіть Дарницький табір. Зрештою, багато киян знає, що старі двоповерхові будиночки-«теремки» в Соцмістечку будували саме угорські військовополонені.
Значна частина експозиції в багатьох відвідувачів може викликати навіть певну ностальгію – досить докладно відтворений побут 1950-х років – меблі, посуд, книжки, картини й плакати, спортивні марші й танцювальні мелодії. Часом це навіть притлумлює погрозливі акценти в кабінеті слідчого держбезпеки чи в залі радянських радників. Однак є тут і підслуховувальні пристрої, і кімнати допитів, і зала суду, від підлоги до стелі заповнена особовими справами засуджених (у 1945–1956 роках кожен третій дорослий угорець пережив суд). Але найдужче вражають справжні тюремні камери, які збереглись у підвалі: старий карцер – цементна коробка завширшки 50 см, де можливо тільки стояти, і ще одна камера тортур із такою низькою стелею, що людина може втиснутися туди тільки навколішках. Кульмінація музейної експозиції, та й усього історичного періоду, – угорська революція 1956 року. На світлині, в центрі над барикадою, як на знаменитому полотні Ежена Делакруа «Свобода, що веде народ», – обпалений триколірний прапор. Із нього, щоправда, вирізали соціалістичний герб – інший час, інша країна, але суть спільна.
Подальший, уже не сталінський період національної історії став швидше часом «мирного будівництва». Тому, залишивши поза дужками 35 років у формі епілогу, автори експозиції пропонують відеохроніку виведення з Угорщини 1991-го радянських військ.
ТЕРОР НА ПРОДАЖ?
Схоже, що розповідь про тоталітарний досвід у такій редакції розрахована передусім на іноземців: у музейних залах справді значно більше закордонних туристів, аніж місцевих жителів, до того ж, за свідченням доглядачів експозиції, буклети англійською розходяться швидше, аніж угорською. Це приклад вдалого використання інтересу Заходу до всіх уламків радянської епохи чи то автентичних, чи навіть досить кустарно підроблених. Своя сувенірна крамниця є і в Музеї терору. Зазвичай у таких місцях продають щось із розряду розумного, красивого або «прикольного». У темі терору важко уявити гумористичні конотації, втім, підприємливі угорці знайшли несподівану ноту чорного гумору: серед книжок, чашок і ручок в око впадає колекція свічок – бюстів Лєніна і Сталіна.
В останньому залі експозиції є дві пам’ятні стіни. На одній – фото жертв політичних репресій. На іншій – мучителів народу. І на одній, і на другій – угорські імена. І на тій, і на тій – звичайні обличчя. Люди, в чиїй природі є і добро, і зло, і прагнення справедливості, й терор. Але є і здатність учитися на історичних помилках.
ДОВІДКА
Дім терору (угор. Terror Hбza) відкрито в лютому 2002 року за правоцентристського уряду Віктора Орбана. Внутрішній дизайн, остаточний вигляд виставкових залів музею та зовнішній фасад спроектовані архітектором Аттілою Ковачем. Більша частина інформації та експонатів – угорською, проте для кожної кімнати існує інформаційний листок двома мовами (друга – англійська). Доступні аудіогіди англійською і німецькою мовами. Ціна квитка – 1800 (повний) і 900 (пільговий) форинтів (72/36 грн).