Дім, який збудував собі Лу

Про відродження монархії в Білорусі поки що тільки жартують, хоча присут­­ні­­сть на багатьох офіційних церемоніях молодшого сина Лукашенки Колі та любов «баць­­ки» до всіляких палаців свідчать самі за себе. Більш ніж 20-річне правління колишнього директо­­ра радгоспу залишило помітний слід в архітектурі Мінська та інших міст.

Білоруське «Межигір’я»

Палац Незалежності, в якому відбулося два раунди мінських переговорів, – це білоруське «Межи­­гір’я». На його відвідувачів справляє враження не зов­нішня архітектура. Подумаєш, коробка коробкою, щось схоже на Палац республіки, тільки «багат­­ше». Вражають така сама мішанина стилів і недоладність внутрішнього оздоблення, як в особняку Януковича.

Ну гаразд, Палац респуб­ліки – будівля все-таки нова, призначена для офіційних прийомів, де можна замилювати очі. Одначе, на жаль, такі самі еклектику та недоладність бачимо й у реставрації старовинних пам’яток архітектури. Скажімо, маєтку Пас­ке­вичів-Румянцевих у Гомелі чи історичної садиби Гатовського в селі Червоний Берег. Що це таке, досі міркують білоруські мистецтвознавці й архітектори.

Утім, назву цьому стилеві уже придумано. Почасти й з легкої руки Аляксандра Лукашен­­ки, який, прагнучи вкотре «відродити село», поставив собі за мету вибудовувати «агромістеч­­ка». Звідси й пішло наймення недоладного несмаку, головне в якому «щоб було по-багатому»: агрогламур.
Хто породив агрогламур?

Звідки коріння агрогламуру, фахівці сперечаються вперто й голосно. Скажімо, на думку архітектора Аляксандри Баяриної, це вплив азійської Московії та російського класицизму.

Читайте також: Дім, який збудував собі Лу

Останній «з’явився в нас унаслідок приєднання наших земель до Російської імперії. Чим були землі, які так жадала приєднати Росія? Це були землі з культурою, що  випереджала її власну на кілька століть. Землі з розвиненими ремеслами та власним бароко – віленським. Віленське бароко вирізнялося строгістю, простотою – тим, чого не вистачає нашій архітектурі сьогодні, щоб перестати бути агрогламуром. Отже, природний розвиток білоруських земель було перервано, і правила поведінки почав диктувати сусід за освітою на два століття молодший. Слід розуміти: для Росії ми завжди були провінцією. Нам подарували сільський класицизм, кращий був побудований у Пітері», – пише Баярина.

Із нею докорінно не згоден письменник і мистецтвознавець Віктар Марцинович. На його дум­­ку, агрогламур за всієї його всюдисущості в країні не суто білоруське явище. «Щоб зрозуміти це, досить переглянути фотознімки резиденції Януковича «Межигір’я»: там точно те саме, що в середньостатистичному особняку в Тарасові: люстри, ва­зи, статуї та лютий «живопис» на стінах. Утім, віленського бароко в Україні не було. За всієї схожості нашої історії XVIII століття архітектурним корінням ми відрізняємося», – зауважує він.
Марцинович наводить як приклад Нейп’їдо – нову столи­­цю, що її з нуля побудували 2008 року в джунглях генерали М’ян­­ми. «У ній бачимо всю ту саму принадність. Ті ж таки пузатенькі колонки, пластмасову ліпнину, гіпсові статуетки, «відрижку російського провінційного класицизму». Звідки воно тут, серед москітів, нефритових Будд і золочених гомп?» – переймається питанням Марцинович.

І відповідає: «Агрогламур, ця стильова «трасянка» (суржик), проростає в будь-якому місці планети, де великі гроші зустрічаються з людьми без зачатків культури. Росія ні до чого. Наші міста спотворюють жадібність забудовників і запити замовників».
Сяргєй Харевський згоден швидше з Марциновичем. «Наприклад, у Тунісі я бачив такі самі будівлі: президентські палаци, висотки парламенту, партій, міністерств. Ті ж таки масштаб і завдання продемонструвати всевладдя, всюдисущість держави, показний патріотизм. Хіба що з поправкою на клімат і місцевий колорит. Але вся ця архітектура часів диктатора бен Алі явно програє колосальній попередній культурній спадщині й сильно поступається в ідеях і технологіях більш цивілізаційно розвиненим країнам. Насправді цей псевдопатріотичний пострадянський гламур притаманний не тільки Білорусі, а й ще більшою мірою Росії та Україні», – вважає Харевський.

Кого переживе агрогламур?

Чи залишиться Лукашенка разом з іншими послідовниками диктаторського зодчества в історії завдяки своїм будівлям? Чи буде він «новим Сталіним від архітектури»? Сяргєй Харевський скептично ставиться до таких припущень. На його думку, за винятком, може, деяких спортивних об’єктів, від цих творінь у майбутньому не залишиться нічого.

«Запущений сьогодні механізм нігілізму й уседозволеності, коли можна знищувати не тільки старосвітські пам’ятки архітектури, а навіть такі знакові об’єкти, як автовокзал «Московський», так само легко перемеле всю цю фактуру. На щастя, в суспільстві уже сформоване стійке несприйняття більшості новобудов на кшталт лже-Kempinski або ж бетонного мотлоху над Немигою. Цю нерухомість важко утримувати, в майбутньому її сміливо перепрофільовуватимуть, перебу­­до­ву­ватимуть… Маємо такі прик­­лади у Східній Європі, як-от колишня будівля парламенту Чехословаччини в Празі, що нікому не знадобилася в наш час», – каже фахівець.

Читайте також: Країна з анекдоту?

Для довідки: автовокзал «Мос­­ковський» був споруджений у 1999-му неподалік нинішньої Національної бібліотеки. За його проектування й будівництво архітекторів удостоєно Державної пре­­мії Республіки Білорусь. Того ж таки 1999-го він завоював Гран-прі на Республіканському огляді-конкурсі архітектури як найкраща будівля року та диплом на Всесвітньому фестивалі архітектури в Болгарії; 2001-го в Москві отримав срібну медаль на Міжнародному фестивалі зодчества; 2002-го – диплом Мінбуд­­архітектури за найкращу роботу в галузі містобудування та архітектури; 2003-го – Держпремію Республіки Білорусь за оригінальну архітектуру цивільних і промислових споруд у місті й на селі.

Торік автовокзал знесли: на його місці було заплановано зведення багатофункціонального комплексу Газпрому. Однак наприкінці року російська паливна компанія заявила, що закриває своє представництво в Мінську. Таким чином, майбутні «будівельні інвестиції» випарувались, а вокзалу вже немає…

Не буде Лукашенка «Сталіним від архітектури», бо в його будовах «стилю якогось, як-от конструктивізм 1930-х чи повоєнний неокласицизм, котрий, попри всі зміни, досі визначає обличчя наших міст, так і не створено», – веде далі Харевський.

Майбуття агрогламуру тільки в інтер’єрах, адже люди, які хочуть жити «з шиком і по-бага­­то­­му», знайдуться завжди, впевнений Віктар Марцинович. «Щоб зрозуміти, звідки вилізли саме нинішні пластичні рішення, чому в «престижному» ресторані «Ренесанс» у центрі Мінська килими вирізані кружечками дов­­кола мозаїчних розеток, пот­рібно зазирнути в душу замовникам, зрозуміти їхній світ і доторкнутися до їхнього розуміння «краси». У 1990-х тут домінував агророманський стиль. Це було визначено наперед. За бабло належало воювати, а тому будинки нагадували оборонні споруди: вежі, бійниці – відстрілюватимемося від ворогів до останнього патрона. У нульових усе змінилося коробковою забудовою: особ­няки стали нагадувати сірі картонки для взуття, значення має лише розмір. Весь «шик» пішов усередину. Кричуща різниця між екстер’єром та інтер’єром знову пояснюється походженням грошей: більшість нинішніх господарів життя стають такими лише в лазні або гаражі власного будинку. До того моменту вони зігнуті тремтячі тварі перед ликом президента й контрольних органів», – пояснює він.
«Ще 20 років життя нашого рахітичного Левіафана – й агрогламур виродиться у щось зовсім уже специфічне: бункери з підземними водоймами та висячими садами, вагончики з шубосховищами, тимчасівки з підлогою, що опускається в багаторівневий «Версаль», – припускає Марцинович.
Оце й усе майбутнє диктаторської архітектури.