У вступі до нової книжки «Проти культурної амнезії. Есеї про національну пам’ять та ідентичність» Віра Агеєва цитує Тоні Джадта, який звернув увагу на те, що для історії немає дієслова, це статика; тим часом пам’ятання — це дія, що триває постійно, переакцентовуючи важливе, щось підсвічуючи виразніше, щось затінюючи й переглядаючи.
Нині на наших очах розгортається дійство пам’ятання — пригадування свого й забування чужого, накинутого. Відповідальність інтелектуалів — делікатно модерувати цей процес, пропонувати теоретичну рамку, виважено коментувати й документувати. А часом і нагадувати, що нічого нового під сонцем. Усе це робить у своїй книжці Віра Агеєва.
Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
«Коли світові терези врівноважуються, течія історичних подій заспокоюється, входить у певні спокійніші береги, іронічна ревізія пам’яттєвих наративів, дегероїзація й десакралізація подій, постатей і символів іноді стає процесом необхідним і оздоровчим. Між вірністю традиції (й актуалізацією різних складових цієї традиції) та необхідністю модернізації ніколи не можна зробити остаточного вибору; різні обставини вимагають перенесення уваги на ті чи інші сеґменти спільної пам’яти, а іноді необхідними й неуникними стають якраз розриви та кризи, хоча, видається, аванґардистське заперечення будь-якої традиції й будь-яких зв’язків з минулим доволі швидко призводить до тотального нігілізму щодо культури як такої», — пише авторка.
Книжка «Проти культурної амнезії» складається з тринадцяти есеїв (включно зі вступним і завершальним). Із них читачі дізнаються про реперні точки нашого дійства національного пам’ятання: переозначення простору, переінтерпретацію класики, константи Шевченкового історіософського міфу й історичних романів часів становлення нації, культурницьку діяльність Старої Громади, розмисли про пам’ять у творчості Лесі Українки в чорносотенній Російській імперії та її небожа Юрія Косача в міжвоєнній еміграції, шістдесятників під час спорудження й руйнування Стіни Пам’яті, спалення стародруків і Великого покосу, зрештою — труднощі сприйняття складної й суперечливої радянської спадщини та доробку талановитих діячів, що вижили коштом вимушеної співпраці з режимом.
Читайте також: Шістдесят років тому в Києві згоріли тисячі українських стародруків
Ці роздуми часом викликають біль від «осягнення катастрофічности того стану, коли нація губить здатність говорити від власного імени», а часом — відчуття торжества справедливості й переходу «до пристрасного обстоювання права і змоги говорити й бути почутим, самому свідчити про свою спільноту, зрештою, до викриття ворожих підробок, неприйнятних ієрархій і зловісно викривлених оцінок».
Особливо цінним тут є літературознавчий погляд: він-бо фіксує, що дійство пам’ятання активізується в українському суспільстві вже не вперше, подібні сюжети розгорталися в нашому минулому не раз і були відображені в багатьох текстах наших класиків. Наприклад, «складні колізії й контроверсії різних ідентичностей і моделей пам’яти спостерігаємо в постуенерівські роки, коли імперська, радянська / пролетарська та українська візії минулого впливали на формування пантеону й ландшафту спогадів». А водночас — «ми, мабуть, ніколи так багато й емоційно не говорили про пам’ять, як нині, не застановлялися над незворотністю втраченого».
Читайте також: Впливові літературознавчі поняття: український погляд
Процеси пам’ятання розвиваються не самочинно у світі інформаційних війн. Після 1991 року Україна успадкувала і фізичне, і символічне сусідство пам’ятників Кобзаря й Леніна в Києві чи Лесі Українки й Леніна в Луцьку, що, за задумом радянських ідеологів, мали посилювати революційні контексти їхніх поезій і гадано применшувати антиросійські. Тим часом «навіть і 2014 року російська культура, яку кілька поколінь вивчало в школах і університетах у значно повнішому обсязі, ніж цензуровану й напівзаборонену українську, для багатьох усе ще зоставалася прийнятною й близькою». Як наслідок — у 1990-х в Україні не відбулися в повному обсязі процеси декомунізації, дерадянізації, деколонізації простору й дискурсу. Прикладом непослідовності є факт перейменування київських станцій метро «Ленінська», «Піонерська», «Комсомольська», «Жовтнева» й «Більшовик» — і залишена донедавна одна із центральних станція Льва Толстого. Острах здатися надто радикальними й некультурними, нерозуміння «При чому тут Пушкін / Толстой / уся російська культура» не полишає декого й досі.
А проте, щось таки змінилось, і часи, коли «усіх наших національних геніїв з барабанним боєм посвячували в “революційні демократи” та борці з “панським гнітом”», а «українці рік у рік мусили урочисто й радісно відзначати дати своїх національних поразок і втрат; ушановувати тих, хто вбивав і паплюжив захисників їхньої Вітчизни», — вже не знайомі багатьом нинішнім читачам. Подібно й цитована у книжці сцена з «Московіади» Юрія Андруховича (1993) вже не говорить сама за себе й потребує авторського коментаря — чому персонаж кпить із цапиних борідок саме Івана Грозного й Фелікса Дзержинського, із двоголового Мініна-і-Пожарського та інших діячів із російсько-радянського пантеону.
Часто у фокусі уваги авторки — епоха й оптика, втілена в цитаті з Оксани Забужко: «український вибір — це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша горопашна — лиш зойк приваленого балкою в обрушеному землетрусом домі». Тим ціннішими є спостереження за внутрішніми природними процесами в українській культурі, інспірованими не (лише) російським імперським впливом. Скажімо, про те, як неокласик Микола Зеров і футурист Михайль Семенко, що сповідували протилежні естетичні погляди, виявлялися навдивовижу близькими в оцінці центральності Тараса Шевченка в літературному каноні. «Тільки що неокласики, вважаючи романтичний спадок завадою для розвитку новітнього письменства, шукали інших традицій та авторитетів, тоді як аванґардисти… воліли відкинути будь-яку спадщину й почати все будувати заново», — зауважує авторка.
Читайте також: Читанка, підробіток, переклад і розрада: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури
Внаслідок тривалої бездержавності з пластів культури доводилося відлущувати не лише російські імперські, а й власні псевдопатріотичні нашарування. Тож у 1990-х «зміна інтерпретаційних підходів відбувається дуже складно й болісно, адже безбоязна переоцінка доморощених авторитетів у зв’язку із загальновизнаними стильовими, художніми класифікаціями, новими методологіями виявляла неспроможність багатьох шанованих концепцій, а отже, змушувала боліти не одне патріотичне серце». А проте і це вже було: Віра Агеєва нагадує, як Леся Українка пропонувала модерністську візію, що полягала у «відмові від обтяжливого спадку».
Авторка деконструює російські стратегії маргіналізації української культури й посилається на теоретиків студій пам’яті, як-то Райнгарт Козелек, П’єр Нора, Кшиштоф Помян, Бенедикт Андерсон, Аляйда Ассман, Андреас Гуйссен, Гомі Бгабга, Мар’ян Голька, Астрід Ерл. А разом із тим у книжці багато прикладів із різних періодів української культури й детально прокоментованих фрагментів зі знакових художніх текстів. Також препаровано цитати Добролюбова, Корнійчука, Ліхачова — всіх, хто колись задавав сенси й від кого сьогодні жужмом хочеться відмахнутись. Однак незнання цього спадку, який нікому не хочеться успадковувати, не дасть зрозуміти, як постала ідеологія, яка прицільно влучила в музей Григорія Сковороди на Харківщині й музей Романа Шухевича на Львівщині, у сотні й тисячі українських пам’яток і життів.
Читайте також: Про війну та культуру на різних рівнях абстракції: «Життя на межі»
«Гібридна війна має тривалу історію, і вміння розпізнавати підривні стратегії, деконструювати пропагандистські тексти нам конче необхідно», — зауважує авторка, і з цим годі посперечатися.