Сигнал був такий слабкий, що практично годі було провадити розмову. Дзвонила моя дієтологиня, що наглядає за моєю дієтою так, щоб до 5 липня я досяг тієї ваги тіла, яку мав у 16 років, бо принаймні так показують таблички індексу маси тіла (Body Mass Index, BMI).
Якщо порівняти з моїм зростом замолоду, я став на два сантиметри нижчий. Бо така природа речей, що під старість ми стаємо куці, і то в багатьох аспектах. Але моя дієтологиня не склала рук і вислала мені електронного листа, якого я зміг прочитати за кілька днів, коли відвідав містечко. Послання було зрозумілим: «Прошу до 5 липня скинути ще три кілограми». Що ж, я вже важу 75 кг і мав таку вагу востаннє 45 років тому, але це не аргумент для дієтологів. Я повинен важити 72 кг, бо саме стільки показує науково обґрунтований BMI. Щоправда, пів сторіччя тому мою вагу становили здебільшого дужі м’язи й міцні кістки, а нині картина вже не така оптимістична.
Я не починав дискусії з дієтологинею, лише відписав, що я серед незайманих лісів та озер у районі Гелібартонських висот, а як повернуся до Торонто в кінці тижня, відзвітую про дотримання дієти.
Читайте також: Найголовніше – не пересолити
Цього року наша відпустка в провінції Онтаріо завела нас на Гелібартонські висоти. Донька Оля винайняла котедж у цілковитій пущі за 40 кілометрів від містечка Гелібартон.
З Торонто ми їхали спершу найбільшою канадською автострадою 401, потім трохи скромнішою до Пітерборо, далі — місцевими, але досконало доглянутими дорогами, а за три години вже їхали щебеневим, а потім і піщаним путівцем, що вів у глибокий ліс. Далі вже тягнулося лише вісім кілометрів серед дикого лісу до поселення, що складалося з кількох нових будинків. Найбільший поміж них і був, власне, тим, де ми оселилися.
Дерев’яний будинок у скандинавському стилі був дуже зручний: із трьома спальнями, двома великими ванними кімнатами, просторою кухнею, що сполучалася з вітальнею, й окремим помешканням на першому поверсі для перегляду телепередач завдяки супутниковій антені. Але, подивившись матч України з Австрією, ми вже не користувалися цим. Якість будинку та його устаткування були на найвищому рівні, наче з-під голки доброго кравця. Електрика від сонячних батарей, величезні цистерни зі зрідженим газом для нагріву води і величезна сучасна кухня. Зовні інноваційна септична система для каналізаційних відходів. Словом, повний люкс серед первісної природи. Я сам, напевно, ніколи не збудував би собі такого будинку, але його власник, молодик із родиною, вважав, що дика природа — це дика природа, а цивілізація — таки цивілізація. У будинку можна жити цілий рік, а взимку в ньому, мабуть, почуваєшся як у казці. Уся садиба міститься на схилі невисокої гори, що одразу за будинком крутим урвищем спадає на кількадесят метрів униз, у долину, де швидко плине потік із несказанно чистою водою. На жаль, без альпіністського спорядження годі спуститися в долину.
Як повідомив власник, треба пильно дбати про дітей і собак. Нас стосувався другий пункт. Зрештою, для собак була окрема інструкція, надто для цуциків і невеликих особин. Отож, у тій канадській глушині на кожному кроці чигає якась небезпека. Можуть траплятися великі сови і яструби, лисиці, койоти, вовки, ведмеді, лосі, олені й навіть їжаки, що, як виявилось, чудово дають собі раду з занадто цікавими собаками. Нашу тримісячну Яру, що їй, як і належить спрингер-спанієлю, властива натура мисливця, ми тримали на поводі, навіть поїхали навмисне до Гелібартона купити їй спеціальний довгий 7-метровий повід, що давав тваринці змогу рухатись коло дому і мати велику свободу на наших щоденних прогулянках навколо найближчого озера.
З диких тварин нас найчастіше атакували комарі й нестерпні чорні мухи. Я помітив ще й дебелого зайця, що пильно спостерігав нашу машину, а звіддалік — величну сарну з двійком діток. Крім того, нас регулярно навідували колібрі. Навколо кількох озер в околицях стоять котеджі різного розміру та якості — від простих рубаних хат до розкішних дерев’яних будинків на кшталт того, де жили ми.
Читайте також: Розмаїття, рівність, інклюзивність
Цього року ми вибралися в ту пущу наприкінці червня, а отже, ще до справжнього початку сезону відпусток, що починається 1 липня в день національного свята — Дня Канади. Гелібартон, найбільший населенний пункт в околиці, чекаючи на прибуття відпускників, відроджується після довгих ковідних карантинів. Це маленьке доглянуте містечко з усім потрібним навколишнім власникам відпочинкових будинків: двома великими супермаркетами, кількома ресторанчиками, кав’ярнями, аптеками і навіть крамницею для чотириногих. Словом, є все необхідне для життя, тож воно нагадує малі скандинавські містечка, про які можна сказати, що там «немає дурниць» або пустої претензійності. Натомість можна похвалити гарно спроєктовану Гелібартонську школу мистецтв і дизайну (Флемінґ-коледж) і парк скульптури навколо неї над берегом мальовничого озера, створений завдяки ініціативі місцевої недержавної організації.
Що ж, це, власне, майже повний текст моєї відпочинкової телеграми з мальовничих Гелібартонських висот. Тепер ще треба написати звіт дієтологині, але як приховати, що ми щовечора сиділи за розкішною вечерею серед незайманої природи? Як згадати соковиті стейки, шашлики, ягнячі котлети безпосередньо з барбекю, та ще й із келишком доброго вина? Адже ми цілий тиждень дотримувалися найкращої дієти і для тіла, і для духу.