Вона була тією людиною-кометою, що рано і яскраво спалахує і навіть згасаючи залишає по собі чималий видимий слід. Жити швидко, померти молодим – це ніби про неї, а ніби й ні. Так зазвичай кажуть про рок-зірок, що потрапляють до “клубу 27”. Але це здебільшого історії про різні форми саморуйнації. Ірина Цибух, хоч і встигла написати посмертного листа, але точно не поспішала до того “клубу”, бо мала чимало планів на життя, серед яких такі прості і буденні як народити дітей чи вирощувати помідори.
Вона любила життя, але під час війни часто перебувала у самому пеклі, тому була свідома того, що може загинути, тому й написала рік тому того прощального листа, що нині широко цитується у ЗМІ і є сам по собі маніфестом того, заради чого варто жити і боротися.
“Щоб мати силу бути вільною людиною, треба бути сміливим. Бо тільки сміливі мають щастя, і краще ж вмерти біжучи, аніж жити гниючи. Будьте гідними подвигів наших героїв, не журіться, будьте сміливими», – написала Ірина у своєму посланні.
Вона сама не стала сміливою у якусь мить, мені здавалося, що вона мабуть народилася такою. Я знав її ще 18-річною і вона вже тоді була сповнена сил на енергії працювати на перемогу. Наші шляхи перетиналися на волонтерських маршрутах. Чека (таким був її позивний) завжди намагалася зробити якомога більше, допомогти кожному підрозділу, де мала друзів і знайомих. Поїздки на Донбас часів АТО-ООС вона сприймала як сподівану і омріяну радість, а не як ризик і випробування.
Ірина народилася і виросла у Львові, пишалася своєю галицькою родиною, але її любов до України ніколи не була “вузьконаправленою”, регіонально обмеженою. У своїх інтерв’ю вона неодноразово розповідала як полюбила наш Схід, як почала розуміти його. Для неї це був край Алли Горської і козацьких паланок. Ірина любов була діяльною. Вона кілька років поспіль приїздила на Донбас з просвітницькими лекціями. Провела чимало зустрічей зі школярами, під час яких чула докори на свою адресу (діти ретранслювали почуті від батьків меседжі російської пропаганди), але гідно тримала оборону, знаходила контраргументи, намагалася розгледіти світло в кінці тунелю у цій непростій роботі. І в неї це виходило.
Пам’ятаю її роботу на Суспільному, коли Ірина кілька місяців поспіль працювала у Дніпрі. Її тодішні дописи у соцмережах – це ще одне освідчення у коханні ще одному регіону України. Пам’ятаю її згадки про Старий Кодак та інші місця козацької слави, якими вона надихалася у вільний від журналістської роботи час. Я читав це, лайкав і з думкою про те, що щирий пост дівчини часом здатен зробити для популяризації нашого внутрішнього туризму більше, ніж зусилля цілих бюрократичних структур в облдержадміністраціях.
Ми не були близькими друзями, особисто спілкувалися всього рази два чи три у кав’ярні в “Олівці” на Суспільному. Ми не встигали дійти до тривалих душевних розмов, але з тих коротких зустрічей у мене залишилося стійке враження, Ірина – своя людина. Під час війни – це головне відчуття, за яким ідентифікуєш людей.
У війну Ірина увірвалася так само стрімко, як до того у волонтерство чи журналістську працю. З перших днів боїв за Київ вона у складі “Госпітальєрів” уже рятувала життя нашим поранених. Зізнаюся, я навіть трохи заздрив їй тоді: сам прийшов добровольцем у ТЦК у перший день повномасштабки, але на якийсь час “завис” у рутині караульної служби в той час, коли Ірина під Ірпенем виносила з-під вогню поранених. Бачив якусь несправедливість у тому, що вона як і тисячі інших людей вже брали участь у справжніх бойових діях, а мені це випало аж кілька місяців по тому.
Я щиро радів за Ірині успіхи, отриману нею державну нагороду. І за те, що вона потрапила на обкладинку жіночого журналу Elle. У наші часи вона просто мусила з’явитися там, бо була обличчям і голосом того покоління, що виросло на війні, що буквально тримає на своїх плечах фронт, покоління, в яке хочеться вірити, якому хочеться залишити країну для подальших перетворень.
Ірина Цибух на обкладинці Elle – це ще й символ того, як змінилося наше жіноцтво, коли для глянцю головною героїнею є не зірка шоубізнесу чи топмодель, а бойова медикиня, націоналістка, патріотка, людина.
Ірина була вимогливою до себе і до оточуючих, вона постійно продукувала нові ідеї й проєкти, як от зовсім недавній – вшанування полеглих на корпоративному рівні. Навіть не беруся прогнозувати, скільки подібних ініціатив вона могла б започаткувати. Але тепер нам знову доведеться зімкнути лави і далі йти без Чеки з думкою про те, щоб не зганьбити її починання і не згасити ту діяльну любов, якою було сповнене її життя.