Путін, Трамп та інші забавляються з темним боком нашої свідомості. Із тим, на якому ми самі не надто віримо в те, у що щодня стверджуємо, нібито віримо. Громадянське суспільство разом із конституційною державою є інститутами, які мають приборкувати та скеровувати пристрасті в прийнятне русло. Вони повинні запобігати тому, що людина людині стає вовком.
Ліберальна філософія виходить із переконання, що зникнення нашої архаїчної складової в довгій перспективі таки можливе або принаймні нам вдасться її надійно десь замкнути. Лібералізм переконаний, що в людських суспільствах можна взаємодіяти цілком цивілізовано. Це означає: люди одне одного не вбивають, укладають угоди та йдуть на компроміси. А також усвідомлюють, що держави мають діяти не одна проти одної, а одна з одною. Що вони взаємодіють, діляться суверенітетом, тривало й надійно одна одній допомагають.
Європейський Союз, який, за волею його творців, має бути нерозривним, — зразкова модель такої мрії людства. Угода, торгівля, трансформація, дискурс: Меркурій мав би остаточно перемогти Марса, бога війни.
Останні новини, однак, не придатні для ствердження нас у цій добрій вірі. Сирія, Афганістан, Сомалі, Росія, Туреччина: у багатьох куточках світу бракує запиту на мирний спосіб мислення в категоріях угод і договорів, тріумфує переважно бог війни Марс.
Читайте також: Російський ліберальний імперіалізм
Чи було це наївною, можливо, навіть розніженою ілюзією вірити, що з кінцем націонал-соціалізму, із заснуванням Об’єднаних Націй і, нарешті, із падінням комуністичного тоталітаризму в 1989-му філософія компромісу принаймні частково перейме на себе управління світом?
Прозріння неминуче: так, ми були наївними. Запізно зрозуміли, яка суміш заварюється з нової геополітики та грубої політики сили. І ось ми, прихильники мислення категоріями договорів, справді перелякані.
Нам зловтішно заперечують, нібито ми не зрозуміли основ людської природи: що загроза насилля та війни наявна завжди й тому до цього необхідно готуватися. Що на порозуміння не можна покладатися. Що мир усюди оманливий, що ми завжди перебуваємо в передвоєнному стані.
Різанину не «подолано»
Цієї весни в Німеччині вийшов невеликий роман, який можна відчитати як сейсмограф цього настрою: «Мунін або хаос у голові» (Munin oder Chaos im Kopf, 2018) Моніки Марон. Сюжет простий. 50-річна журналістка-фрилансерка готує матеріал про Тридцятилітню війну, про яку вона досі знала небагато. Швидко їй стає зрозуміло, що тодішня різанина є минулим, яке 400 років потому так і не стало подоланим.
Журналістка живе в більш-менш заможній частині Берліна: ще бюргерській, але вже доволі змішаній, трохи занепалій, трохи старомодній. Робота не просувається з вини однієї статної пані із сусіднього будинку, яка вважає себе співачкою й тероризує всю округу жахливими балконними виступами. Оскільки вона належить до соціально вразливої групи й це її захищає, проти неї не вдається нічого вдіяти. Лихо набирає обертів.
Читайте також: Прагматичний патерналізм. Як досвід і розрахунок відвертають українців від ліберальних реформ
Сусідській космос виявляється неспроможним змусити жінку замовкнути соціально прийнятними методами. Ба більше, він лише погіршує ситуацію. На зборах сусіди намагаються взяти проблему під контроль, натомість пересварюються. Середовище мешканців, поєднане до цього привітною індиферентністю, розколюється на два табори: типовий водій таксі, який хоче мати спокій і не любить меншини та не менш типовий телевізійний редактор, що звичною для громадянського суспільства, м’якою силою закликає до поміркованості.
Сусідська спільнота фрагментується, ніхто нікому не довіряє, зникають останні залишки єднання. І без того наявна загальна роздратованість наростає. Поставлений перед викликом дати відсіч одній-єдиній нестерпній особі маленький світ капітулює. Трактувати це можна так: ми не даємо собі ради, ми не можемо дати раду навіть із найменшою дрібницею.
Скидається на те, що вірус самознищення нас опанував. Ми ліберальні, але водночас занепалі й безсилі. Оскільки наші рефлекси самозахисту відмерли, із нами можна робити що завгодно.
Це багато людей не наважуються озвучити.
Книга Моніки Марон є романом, не позицією. Однак частина літературної критики сприймає її саме так, і тоді всіх легко заносить, коли література переходить межі ліберальних коментарів. Зрештою, у своїх газетних статтях авторка не раз висловлювалася як рішуча, навіть непримиренна критикиня Анґели Меркель, її політики щодо біженців та, в очах авторки, надмірної ліберальної інертності в цій республіці. І «Мунін» пропонує вдосталь матеріалу, щоби цю інтерпретацію підтвердити.
Оповідачка в романі має відчуття, ніби живе в «передвоєнний час». Їй здається, що тріщини збільшуються. Переможну ходу «гендерного лайна», здається, вже не зупинити. Присутність на вулиці дедалі більшої кількості жінок у чадрі дає оповідачці відчуття, що вона поступово стає чужою у власному місті. У своїх нічних думках жінка висловлює те, що багатьом людям приходить у голову й крізь душу, але вони не наважуються озвучити це вдень.
Читайте також: Долаючи традиціоналізм. Якими є будні мусульманських лібералів
Те, що Моніка Марон вправний і точний прозаїк, зумовило значні складнощі для деяких рецензентів. Як може, ніби нависає запитання, така розумна жінка писати такий несмак? Це призвело до тих ще журналістських викрутасів.
Ілюстративним тут є обговорення книжки в газеті Die Zeit. Звісно, рецензентка називає жахливим те, що оповідачка думає про біженців, мусульман і війну між старожилами й новоприбулими, що насувається.
Але зрештою вона наприкінці таки визнає, що авторка ще не цілком потонула в нечистотах. Чому? Тому що в цьому «самоіронічному портреті дивної берлінської старої все ще виблискує знайомий уїдливий інтелект видатної письменниці».
Незважаючи на те що називати 50-річну жінку «берлінською старою» доволі неввічливо, приховано плутаючи оповідачку з 77-річною авторкою: у літературі дозволено майже все, і невідфільтровані нічні думки є часто змістовнішими, ніж порядні думки денні. Дослідження жахів Тридцятилітньої війни, яка на кілька століть спотворила Німеччину, доклалося до тверезого сарказму оповідачки.
Вона припускає, «що нічого не минулося, що насилля, варварство, неотесаність можуть знову заволодіти нами, що давно минуле може стати новим». У сучасних міграційних реаліях вона впізнає буденне насильство Тридцятилітньої війни. Та й Голокост вчить: ніщо не минуло. Виходьте із зони комфорту.
Однак оповідачка Моніки Марон охоче жила б у комфорті. Суть книжки якраз і полягає в тому, що є страшна прірва між похмурими уявленнями оповідачки про крах усіх західноєвропейських надій і її великою довірою до громадянського суспільства, із його захисною анонімністю та захищеною приватністю, його ресторанною культурою та його наскрізь непримітними, можна сказати обивательськими буднями. Нічого справді не загрожує цим вільмерсдорфським будням.
Але вона відчуває для них загрозу: з боку міграції, з боку загального безладу, з боку архаїчних сил, із якими невинне, привітне, бездоганно миролюбне німецьке суспільство, на її думку, не впорається. І ось уже під бруківкою не пляж, а страх і ненависть, що проростає.
До миру «не здібні»
За допомогою письменницького прийому ці приховані турботи отримують рішучого адвоката. Мунін, образ, із назви — це ворона, яка регулярно прилітає на балкон, а також у помешкання до оповідачки. Та ворона, що розмовляє з героїнею голосом, схожим на її власний, її альтер-его. Вона по буквах озвучує нічні думки, які не дають спокою оповідачці.
Із в’їдливою гостротою вона глузує із засад бюргерсько-громадянських домовленостей, навколо яких об’єдналися ліберальні люди.
Вам, каже він, бракує сили інфільтруватися в незмінний перебіг речей. Ви вірите, що можете створити кращий світ, і не бачите, що цим лише несете нещастя. Ви вірите в здоровий глузд, але поводитися при цьому цілком безглуздо.
Тоді як ми, ворони, каже Мунін, живемо відповідно до нашої тисячолітньої конституції і не ставимо запитань, ви, люди, самонадіяно силкуєтесь покращити світ. І нехтуєте при цьому знову й знову всією емпірикою: «Ви до миру не здібні». Над бюргерськими буднями та їхніми правилами лише тонесенька поволока.
Читайте також: Маккейн: Ми спостерігаємо стале розмивання ліберального ладу й інституцій, що стоять на його захисті
Мунін — так звуть одного з двох воронів на плечі бога Одіна. Мова заходить про поганство. Повідомлення, яке ворона, що розмовляє, передає з глибини історії, звучить так: не вір у єдиного доброго бога — разом із єдиним богом почалася біда. Тому не вір у ліберальну колискову. Приймай речі такими, якими вони є. Не вір у те, що прийде зміна до кращого. Не вір у здоровий глузд.
Вважай війну всіх проти всіх імовірнішою, ніж вічний мир. Забудь Христа, який агітував за протиприродну ідею любові до ближнього. Забудь гарні історії, які середній клас вигадав для самозаспокоєння.
Це вороняче послання звучить фантастично, наче підступна провокація. Літературна мова дає Моніці Марон змогу надати звучного голосу свердлячим самосумнівам, які багато де працюють приховано.
Вона не робить цього, що можна було б очікувати після її відповідних статей, похмуро й злобно. Навпаки, життєрадісно, елегантно, з іронією та самоіронією. Ворона, що розмовляє, відверто й вільно висловлює неозвучене нами, застерігає нас про те, що ґрунт, по якому ми рухаємося та який ми вважаємо міцним, дуже ймовірно, що хиткий.
Ми завжди вважали, що маємо дотримуватися правил наявного ліберального ладу й тоді все працюватиме. Сьогодні мусимо зрозуміти, що ліберальний лад сам собою не перемагає. Що його вороги не мумії, а досить сильні комбатанти.