Дежавю, читаємо у Вікіпедії, – це «обман пам’яті, в переконанні, що колись раніше вже переживали таку подію». Але це може бути і більше. Здається, що вже колись бували в місці, яке свідомо ніколи не бачили. Або колись чули, читали чи говорили певну фразу в геть іншому контексті. Чи стикалися з незнайомою людиною, в іншому місці або іншому житті. Дежавю – це не галюцинація, що супроводжує високу температуру, і не фата моргана, що виникає при зіткненні шарів різнонагрітого повітря. Що це таке, залежить від того, чи вірите в життя до народження чи ні.
Моє перше і до недавнього часу єдине дежавю було багато років тому, коли я відвідав плантацію Плімут на південь від Бостона (штат Массачусетс), де знаходиться копія Mayflower, на якій сто англійських «батьків і матерів пілігримів» прибули в Америку восени 1620 року після багатомісячної і важкої подорожі.
Я піднявся на корабель і одразу зрозумів – колися я вже був на борту. Все здалося мені знайомим, навіть запах на нижній палубі. Виключено, що серед моїх предків могли бути пуритани. Торговці кіньми, ремісники, мандрівні музиканти – так, але фанатики-протестанти? Виключено.
«Ніщо не зберігається в пам’яті так, як було насправді»
Друге дежавю у мене було кілька днів тому. WELT писав, що 28 німецьких знаменитостей «звернулися» у відкритому листі до канцлера Шольца і «застерегли» перед постачанням важкого озброєння Україні. Мовляв президентові Росії Владіміру Путіну «не можна надавати жодних мотивів для розширення війни до зіткнення з НАТО. Мовляв існує «безпосередня загроза світової війни», яка може перерости в «ядерний конфлікт».
Серед 28 «знаменитостей», які підписали відкритий лист канцлеру Шольцу, бачимо лідерів німецької високої культури, як-от Алєксандра Клюґе («інтелектуал») і Еліс Шварцер, Дітера Нура і Райнгарда Мая, Франциску і Мартіна Вальзерів, Юлі Це і Антьє Фольмер. Список не надто репрезентативний.
Представників нижчих шарів шукати марно, немає навіть «принців», які зазвичай підписують всі відкриті листи. Приблизно так я уявляю собі список гостей благодійного заходу в Ротарі-клубі в Баден-Бадені. Особливо вражає залізна наївність, з якою аватари духу часу тішаться своїй дитячий експертності.
Ось наприклад: «Шановний пане федеральний канцлере, ми вітаємо те, що досі ви настільки уважно розглядали ризики: ризик поширення війни всередині України, ризик поширення на всю Європу,ба ризик Третьої світової війни. Тому ми сподіваємося, що ви згадаєте свою первісну позицію і не будете поставляти, ані прямо, ні опосередковано, чергове важке озброєння Україні.
Навпаки, ми наполегливо просимо вас зробити все можливе для якомога швидшого перемир’я; для компромісу, який зможуть прийняти обидві сторони».
Читайте також: Зручна вибіркова амнезія, або Німецька історична (без)відповідальність перед Україною
Здатися, щоб заспокоїти агресора?
Це звучить справедливо. Однак компроміс передбачає, що обидві сторони представляють законні інтереси. Як профспілки та роботодавці на переговорах про оплату праці. І якщо вони досягають домовленості по середині, обидві сторони можуть бути задоволені. Ситуація між росією та Україною інша. Про рух назустріч один одному не може бути мови, якщо мета однієї сторони знищити іншу. Як би мав виглядати компроміс між Польщею і Німеччиною після того, як нацисти вторглися в Польщу?
Уявлення про те, що атаковані мали здатися тільки для того, щоб покласти край люті агресора, це чиста видача бажаного за дійсне. Все навпаки. Чим беззахисніші жертви, тим кровожерливіші злочинці.
«Знаменитостей» це мало хвилює. Вони турбуються про те, що «поставка великої кількості важкого озброєння… може зробити саму Німеччину стороною війни». Наслідком цього, мовляв, стане «російський удар у відповідь, який потім може спровокувати надання допомоги відповідно до договору НАТО і, отже, безпосередню небезпеку світової війни».
А це, натомість, «може стати початком глобальної спіралі озброєння з катастрофічними наслідками, не в останню чергу для глобального охорони здоров’я та зміни клімату». Тому попри «усі відмінності слід прагнути до миру в усьому світі».
Хто ж це заперечуватиме? Мир у всьому світі, здоров’я в усьому світі і приємний клімат без екстремальних погодних умов. Все за умови, що українці припинять «брязкання шаблями», як того ще до початку війни вимагав колишній канцлер Шредер. Олаф Шольц має це забезпечити.
«Ми, шановний пане канцлере, переконані, що саме глава уряду Німеччини може внести вирішальний вклад у рішення, яке витримає суд історії… Ми сподіваємося і розраховуємо на вас!» Провидіння ще раз призначило Німеччині знайти «рішення», яке розсудить історія.
Холодність АдН
Відкритий лист 28 «знаменитостей» це вірнопідданська проза, приправлена домішкою націоналізму, артикульована в абсолютно безіронічному використанні особового займенника «ми». Раз це «ми» позначає відправників відкритого листа, раз – усіх німців. Страх, що Німеччина може бути втягнена в світову війну, робить сліпими і глухими до страждань людей, які вже стали жертвами нав’язаної їм війни.
Такою ж типовою для цієї черствості, повної відсутності співчуття є відповідь федерального голови і лідера фракції АдН в Бундестазі Тіно Хрупалли на запитання репортера WELT про те, як «Україна має захищатись від російських агресорів без зброї», той відказав «це завдання України, а не моє… я обстоюю інтереси Німеччини».
Дебати, які «ми» зараз переживаємо не нові, вони відбуваються кожні кілька років і проливають світло на те, що зазвичай ховають під килим. Це прагнення скоригувати історію. Там, де вже не справляються праві ревізіоністи, їм на поміч радо приходять ліві ліберальні інтелектуали.
Покоління страху війни
Після того, як Ірак за Саддама Хусейна напав на Кувейт і анексував його, Еліс Шварцер в інтерв’ю Stern-TV заявила Ґюнтеру Яуху наступне: «вторгнення в Кувейт, безумовно, проблематичне, але не таке вже й абсурдне. Держава існує усього близько 30 років, це справді колись було іракським. У будь-якому випадку, це конфлікт. Але я вважаю, що американцям було б краще залишитися вдома. За останні кілька десятиліть, у мене хороша пам'ять, вони вже створили нам купу конфліктів, в які, на їхню думку вони мали втрутитися, хай з яких причин, і де були мільйони загиблих з обох сторін».
Правда ж, звучить досить актуально? Російська «спецоперація» в Україні теж якось «проблематична», але «не така вже й абсурдна». Як суверенна держава Україна існує недавно, до цього вона була в складі Радянського Союзу. У всьому винні американці, які створили «нам» купу конфліктів лише через переконання, що повинні втрутитися, хай з яких причин. Ах, якби вони залишилися вдома, світ був би кращим місцем.
Такі фрази завжди мають підтекст. Слухач думає не лише про В’єтнам і Афганістан, але й роздумує, чи не було б краще і для Німеччини, якби американці залишилися вдома, в Арізоні, Кентуккі і Монтані, замість того, щоб втручатися в німецькі справи, як вони це зробили в 1945 році. Цю думку не треба озвучувати. Вона чується між рядків.
Зараз мене переслідує одна думка: що б Еккегарт Кріппендорф сказав чи написав про війну в Україні, якби сьогодні ще був живий? Кріппендорф, народжений в 1936 році, був видатним політологом і «одним з піонерів досліджень миру» в Німеччині (Вікіпедія). Він вплинув на термін ППО (позапарламентська опозиція). Слід зазначити, що в дикі 60-ті роки він був дуже активний в політиці, а пізніше навчав покоління політологів, серед іншого і в Інституті досліджень Північної Америки імені Джона Ф.Кеннеді у Вільному Університеті Берліна.
Читайте також: Тімоті Снайдер: Історична відповідальність Німеччини за Україну
Сидячий страйк проти СС
У довшому тексті для TAZ про ненасильницький опір, Мартіна Бубера, Махатма Ганді і становище євреїв у Німеччині в 1938 році Кріппендорф вказав на провал групи, яка могла б усунути нацистів від влади, якби лише захотіла. Нижче вирішальний пасаж в повному обсязі.
«Уявіть собі такий сценарій: якби жоден німецький єврей не дотримувався дискримінаційних наказів німецької влади (зірки Давида, окремі лавки в парках, обмежений час покупок і т. д.) – чи були б вони застосовні до сотень тисяч? Уявіть собі, що жоден німецький єврей не виконав би наказу з’явитися в місцях збору, кілька десятків, кілька сотень, а може й кілька десятків тисяч німецька поліція поодинці (пасивний опір!) повитягала б з їхніх квартир і запхала б у вантажівки, але сотні тисяч? … Або уявіть, якби колони сотень і тисяч дорогою до вантажних станцій просто сіли б, сьогодні ми називаємо це «сидячий страйк» – чи поліція, СА, Вермахт і СС зважилися б у присутності всіх німецьких глядачів бити цих людей різного віку й статі, і тіло за тілом, складати їх, непротестуючих, але сильних у вантажівки? … Такі роздуми щонайменше легітимні, чи за такого масового пасивного опору не зламався б сам режим.
Так, щоб уявити такий сценарій потрібно багато сил і ще більше самовладання, щоб не вигукнути образи на адресу померлого в 2018 році професора політики. Звинувачувати євреїв у тому, що вони не чинили пасивного опору, який зламав би нацистський режим, було діалектичним подвигом, що заслуговує відзнаки медаллю Йозефа Геббельса.
Можна було б сказати, що це позавчорашній сніг, якби історія не повторилася з українцями, як з цапами відбувайлами, які повинні знизити напругу, щоб росіяни не не надумали використати ядерну зброю. А в разі, якщо вони все ж це зроблять, відповідальними за це будуть українці.
І якщо невдовзі Путін вирішить денацифікувати Литву, Польщу чи Молдову, він зробить це вправніше, ніж під час великої генеральної репетиції на Донбасі, в Харкові та Маріуполі.