Усього за 15 метрів від російського прапора майорять турецький та азербайджанський. Тонкий паркан посередині дороги — нова лінія розмежування. З одного боку вірменська частина Нагірного Карабаґу, контрольована російськими миротворцями. З іншого — місто Шуша, яке Азербайджан за підтримки Туреччини захопив минулої осені.
На азербайджанській стороні серед солдатів велике напруження. «Ворог ось там», — говорить один із них, вказуючи на російський військовий пост. Хоча, звичайно, «ворогом» він насправді вважає вірменів. Політична реальність в Нагірному Карабасі — це частина інсценування двох забіяк: Туреччини та Росії.
У Сирії, Лівії, Україні чи на Кавказі — ці країни часто протистоять одна одній у конфліктах. Але врешті вони таки домовляються, якщо президенти Реджеп Тайїп Ердоган і Владімір Путін завдяки цьому можуть не впускати Захід на свій задній двір. 29 вересня був наступний раунд цієї делікатної співпраці, Путін приймав Ердогана в Сочі.
До літа минулого року передовсім європейці сподівалися відіграти роль у десятирічному конфлікті навколо Нагірного Карабаґу. Відколи 1921-го більшовики підпорядкували цю територію Азербайджанові, населення вимагало приєднання до Вірменії. Після розпаду Радянського Союзу Єреван скористався шансом виконати це бажання та в трирічній війні захопив Нагірний Карабаґ, а заразом і прилеглі до нього азербайджанські провінції.
Читайте також: Нова стара війна на Кавказі
Тліючий відтоді конфлікт між Азербайджаном та Вірменією мали розв’язати під егідою Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Ініціативу взяли на себе США, Франція та Росія, долучилася також Німеччина. Безуспішно. Тогоріч у вересні в Баку урвався терпець. Багатолітні навчання азербайджанської армії, які проводилися спільно з Туреччиною, і постачання турецьких безпілотників додали впевненості в собі.
Усього за 44 дні Азербайджан відвоював частину окупованих провінцій, а також третину Нагірного Карабаґу, перш ніж Росія наполягла на припиненні вогню. Досягли точки, якою Кремль був задоволений.
Тепер мирний процес ОБСЄ офіційно вважають проваленим. У договорі про припинення вогню обумовлене розміщення російських миротворців. Єдина ложка дьогтю для Москви: Туреччина завдяки своєму союзові з Азербайджаном також стала впливовим гравцем у регіоні.
Утім, із таким у Кремлі вже знайомі з досвіду інших регіонів і вміють із цим поводитися. На Сході Лівії Росія підтримує польового командира Халіфу Хафтара, який улітку минулого року захопив майже всю країну. Однак Туреччина вчасно надала військову допомогу урядові єдності в Тріполі, який підтримує ООН, і запобігла вторгненню Хафтара в столицю. Таким чином, Анкара зробила те, чого в Європі робити не хотіли, хоча підтримували ту саму сторону. Це також означає, що зараз долю європейської вимоги демократичних виборів у країні вирішують лише Ердоган і Путін.
У руках двох автократів і доля Сирії. Властиво, вони противники на полі бою в громадянській війні. Росія — союзник правителя Башара Асада, Туреччина підтримує повстанців, щоб мати можливість діяти проти курдів на півночі країни. Однак турецькі військові операції між 2016 і 2017 роками, а також у 2018-му відбувалися з благословення Москви. Розрахунок Путіна був на те, що, поборюючи курдів, Ердоган воював у країні з головними союзниками США та Заходу.
У Нагірному Карабаґу Путін і Ердоган лише на перший погляд протистоять один одному. Військовим успіхом Азербайджан завдячує Туреччині. Застосування турецьких дронів дало країні вирішальну перевагу проти вірменів, які мали відносно застаріле озброєння, тому в Баку Ердоганові вдячні. «Ми — одна нація, але дві держави», — сказав віцепрезидент Хікмет Гаджієв у розмові з іноземними журналістами. «Тепер Туреччина не просто стратегічний партнер, а союзник».
Читайте також: Туреччина-Карабаґ: Оптика різного калібру
У червні обидві країни назвали свої відносини союзницькими. Цю нову реальність видно і в Нагірному Карабаґу. У місті Фюзулі будують новий міжнародний аеропорт, гірською місцевістю до міста Шуша звивається нова дорога. Там триває відбудова майже повністю зруйнованого міста, яке вважають культурним центром Азербайджану. Скрізь залучені турецькі фірми.
Але в Кремлі це нікого не нервує. «Росія влаштувала там усе так, що це робить її сильнішим актором», — зазначив у розмові з Die Welt Томас де Ваал. Він експерт із Кавказу в брюссельському аналітичному центрі Carnegie Europe. На відміну від Туреччини, Росія брала участь у перемовинах про припинення вогню, військово присутня та має тісні економічні зв’язки з Баку. Азербайджан навряд чи зможе відвернутися від Москви. «І справді: відносини з Росією також «тісні», чим вони «дуже задоволені», — захоплено говорить Гаджієв.
У Кремлі вважають участь Туреччини ціною за те, щоб не впускати ЄС. «Путін і Ердоган дали один одному зрозуміти, де в регіоні їхні червоні лінії. І вони будуть поважати їх, бо їхній спільний інтерес — маргіналізувати Захід», — вважає де Ваал.
Читайте також: Підвищена температура
Там, де такого спільного інтересу немає, тон стає грубішим. Наприклад, в Україні. Певний час Туреччина інтенсифікує свої відносини з Києвом, це дратує Кремль. У 2020 році країни уклали угоду про військову співпрацю, а в квітні президента України Володимира Зеленського приймали в Стамбулі. Ердоган висловив свою підтримку у звільненні Криму та Східної України, а також у приєднанні країни до НАТО.
Цей союз дозволяє Ердогану не лише відкрити новий ринок для турецької оборонної промисловості, а й продемонструвати США, що він цінний партнер. У Москві цьому не раді й реагують роздратовано. «Анкара повинна припинити підтримувати «військові сентименти» Києва», — заявив свого часу міністр закордонних справ РФ Сєрґєй Лавров.
В Росії скасували рейси до Туреччини посилаючись на пандемію коронавірусу, це завдало серйозного удару по й так постраждалій індустрії туризму. Послання Путіна Ердоганові було однозначним: кулуарна співпраця можлива лише тоді, коли це шкодить Заходові.