Про суспільні виклики полюбляють дискутувати так, ніби проблеми атакують суспільство ззовні. Так само люблять розмірковувати і про діджиталізацію. Ми говоримо про наслідки втрати контролю і технології, що стають дедалі самостійнішими, нові формати поводження з інформацією та доступу до неї, про перерозподіл капіталу підвищення градуса публічних дебатів та й узагалі переформування спільнот, домінування візуального над текстом. Стають помітними зміни в повсякденному житті: досяжність, пришвидшення, залученість до мереж, самоконтроль через цифровий селф-трекінг, форми самопрезентації тощо.
Усе це вже жваво обговорюють, залюбки діагностуючи злами й інновації та супроводжуючи дискусії критично-застережливим поглядом на зміни, які передбачає діджиталізація. Однак нові технології не влучають у суспільство ззовні, мов комета в планету. Вони приживаються, лише якщо потрапляють у сприятливі суспільні умови чи навіть проблеми. Так, книгодрукування хоч і радикально зворухобило суспільство, проте життєздатним стало лише цілком очевидному існуванню необхідності поширювати тексти і не вважати читання буквальним відтворенням інформації.
Це певним чином зафіксовано у Святому Письмі. Звісно, те, як саме його читати, вже саме по собі має інформаційну цінність. Або візьмімо парову машину: вона могла з’явитися на тлі зміни виробничих можливостей та вимог, певним чином перебуваючи у «вибіркових спорідненостях», якщо описувати це терміном, запровадженим Ґете. А газета не випадково набула поширення одночасно з формуванням сучасних національних держав.
Те саме можна сказати і про радіо, і про технології дистанційного зв’язку, про автомобіль чи літак.
Реалізацію всіх цих винаходів можна зрозуміти, лише враховуючи, що кожному з них довелося вирішувати проблему, про яку на той час достеменно ще не знали і яка саме завдяки запровадженню технології починає рости й усвідомлюватися, без якої, однак, ані політичне
планування, ані фінансові інвестиції, ані споживання не мали б сенсу.
Читайте також: ЗD-друк чи законодавство – що вбиває смарт-зброю?
Отже, які завдання вирішують цифрова техніка, комп’ютер, інтернет та управління аналоговими формами через цифрові засоби? Питання не в тому, які проблеми маємо ми з усім цим, а в тому, чому це з’являється й проникає в усі сфери життя.
То яку проблему вирішує діджиталізація? Тут справді варто повернутися у ХІХ століття, за 100 років до винаходу електронних обчислювальних приладів. Формування національних держав, капіталістичних виробничих відносин, планування в економічній, соціальній, медичній та освітній сферах, управління урбаністичними конгломераціями, мобільність і транспорт — усе це потребувало інформації, отримувати яку від світу стало не так уже й просто. Люди зрозуміли, що багато чого можна визначити лише у формі цифр, статистично, в усереднених числах, помічаючи закономірності, фіксуючи типові поведінкові моделі для певних груп, регіонів і класів. З’явилися форми пізнання, які ми сьогодні часто критикуємо як редукцію яскравого розмаїття світу задля нікчемних цифр, не помічаючи, що механізми існування суспільства вже практично неможливо осягнути через очевидність, вони криються радше в прихованих структурах. Люди прораховували ще задовго до винайдення комп’ютера. І не просто лічили, а реляційно визначали, як треба уявляти собі поведінку соціальних груп. Уже в таких банальних питаннях, які транспортні сполучення та посівні площі необхідні для забезпечення великого міста зерном, більше не можна покладатися на емпіричні дані попередніх соціальних формацій. Розподіл праці вимагає абстрактних розрахунків та обчислень.
Усе це питання, які не лише стали нагальнішими. Це вже цифрові питання цифрового суспільства. Я називаю модерне суспільство цифровим навіть там, де ще не було жодної електронної цифрової техніки. Потреби наштовхнулися на умови, що зістикувалися з цифровими підходами, блискавично знайшовши сфери застосування, про які їхні винахідники навіть не думали. Це, до речі, стосується кожної технології, будь-коли запровадженої. Можна сказати так: якби комп’ютера не існувало, його треба було б винайти!
То що ж роблять цифрові технології? Якщо подивитися уважно, то це порівняно проста форма. Вони не роблять майже нічого іншого, окрім розрахунку закономірності в масиві даних. Чи йдеться про накопичені дані щодо поведінки певної групи, населення країни, чи про динамічні властивості автомобіля, медично-діагностичного приладу, чи про поведінку платника податків, який потрапив у поле зору фіскальної служби, — у кожній сфері застосування усе переводиться в інформаційну форму, форму даних. І саме в даних знаходять структуру, закономірність, модель.
Так, за певною моделлю коливань у кульковому підшипнику можна прорахувати необхідність його швидкого ремонту чи заміни, із запитів у пошукових службах про симптоми хвороб можна зробити висновок про поширення інфекційних захворювань, а з репрезентативних вибіркових опитувань прогнозувати результати виборів. Цифрові технології — це таке собі друге друкарство. Запорукою їх успіху стала майже провокативна простота — бінарно сформульовані відмінності — у парі з неймовірно стрімким зростанням можливості комбінації та рекомбінації даних. Ця майже універсальна можливість застосування перетворює цифрові технології на друге книгодрукування, адже письмо теж було здатне ще раз подвоїти у письмовій формі все, що існувало у світі.
Масиви даних мають внутрішню структуру. Не всі позиції однаково поєднані одна з одною. І саме цю структуру, ці моделі такі технології роблять видимими, уможливлюючи нескінченну кількість варіантів застосування. Водночас слід розрізняти, чи цифрові технології використовують зібрані дані (спостереження за технічними процесами, за природою або суспільством), чи сама генерує дані, серед яких визначає закономірності, наприклад, у сприйнятті ситуацій у самокерованих системах. Саме в останніх галузях слід очікувати найбільшого технологічного поступу.
Основою всього цього є пізнання світу. А за ним, як бачимо, вже неможливо спостерігати лише через просте природне сприйняття, яке, якщо бути точним, завжди означало усталення авторитету спостерігачів. Воно певною мірою підтверджувало панівні упередження, а це влучно демонструє, що йшлося про упередження панівної верстви.
Читайте також: Чи замінить штучний інтелект психотерапевтів?
Таким чином, у цифрових технологіях є й дещо емансипаційне: вони можуть вказувати на невидимі зв’язки, які, зі свого боку, можуть поставити під сумнів усталені форми того, що ми завжди вважали правильним. До речі, емпіричне соціальне дослідження і є тим засобом, який виявляє неочевидні закономірності. І це стосується досліджень не лише з кількісними, а й із якісними даними.
Йдеться про спершу невидимі моделі. Тож теорія діджиталізації спочатку мусить привернути увагу до питання, що вона робить: вона викриває моделі. І робить це тому, що саме суспільство у своїй структурі має напоготові такі складні моделі, що їх неможливо розшифрувати звичними способами. Технологія порушує суспільну рутину. Звісно, це втручання виходить не ззовні, а зі структури самого суспільства.
До речі, діджиталізація — це не лише втручання, а й образа. Адже ми звикли стверджувати, що все стрімко змінюється і ми, як індивідууми, самі є ковалями своєї долі. А тим часом це ще одне упередження. Саме цифрові технології, передусім їх медичне, економічне, політичне, наукове застосування, показують наскільки багато в наших поведінкових моделях прогнозованого й закономірного, передбачуваного, структурно зумовленого та очікуваного. Найбільша образа, мабуть, полягає в тому, як мало потрібно інформації про той чи інший випадок, щоб зробити досить точні прогнози.
Це свідчить про те, що діджиталізаця працює із суспільством у його моделях та з цими моделями. Фактично можна сказати, що діджиталізація — це соціологічний проект, адже (добрі) емпіричні соціальні дослідження теж реконструюють неочевидні моделі суспільних практик.
Хто врешті-решт користувачі, бенефіціари, переможці та переможені діджиталізації — це лише додаткове питання. Проблема — саме суспільство, а не цифрові технології. Тож спершу треба зрозуміти, яке завдання вирішує діджиталізація: проблемою є недосяжність і невидимість суспільства для себе самого.