На аргументи проти прав жінок Бюлент Кучук лише похитує головою. «Ідеться про саме існування Туреччини, а точніше, про існування структури турецького суспільства — так у цій країні багато чоловіків сприймають феміністичний рух, — каже професор соціології Босфорського університету в Стамбулі. — Жінки стали для них загрозою». Ця «загроза» дедалі частіше протестує на турецьких вулицях проти порушення своїх прав, подає на розлучення, хоче робити кар’єру та, привертаючи значну громадську увагу, танцями бореться проти чоловічого насильства.
Рішучість турецьких жінок розпалює страх у начебто сильної статі. Настільки, що вже з’являються групи за дотримання прав чоловіків та збереження сім’ї. Як, наприклад, Товариство батьків та дітей в Анкарі. Його голова Аріф Кізілкан — розчарований розлучений батько — вважає боротьбу проти прав жінок своїм чоловічим обов’язком. Ідеться про міжнародно-правову угоду щодо запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з ними. Туреччина ратифікувала її однією з перших країн у світі, навіть раніше за Німеччину.
Читайте також: Die Welt: Тепер через Туреччину всьому кінець
«Стамбульська конвенція руйнує наші сім’ї», — каже Кізілкан. У його голосі чути лють, при темі рівноправності статей він швидко впадає в раж. Головна його проблема: Стамбульська конвенція спонукає жінок розлучатися з їхніми чоловіками. «Але ж чоловік — це воїн, це борець, це він захищає сім’ю. Його не можна з неї вилучати!» За швидке зростання кількості розлучень вину він покладає на Стамбульську конвенцію. І справді, у Туреччині розлучаються дедалі більше сімей: 2018 року — кожна четверта, тоді як 2001-го — менш ніж кожна шоста. Однак статистика свідчить, що ця тенденція радше помірна й почалася задовго до Стамбульської конвенції.
Щодня через чоловіче насильство гине жінка
Адвокатка й голова палати з прав людини в Стамбульській адвокатурі Тугче Дуйґу Коксал вважає: «Річ у тому, що багато жінок тепер упевненіші в собі, заробляють власні гроші, більш незалежні». Такий розвиток міг стати ненавмисним наслідком економічної політики ісламського консервативного президента держави Реджепа Таїпа Ердогана. Через стрімке економічне зростання у 2000-х кількість жінок, що працюють, зросла на приблизно 10%.
Нова незалежність не позбавлена ризиків. Багато жінок, які хочуть жити самостійно та на власний розсуд, мусять зважати на насильство. За даними жіночих організацій, у Туреччині через чоловіче насильство щодня гине щонайменше одна жінка, а то й більше. Адвокатка Коксал сподівається на більшу допомогу держави: «Передовсім більше повноважень має отримати поліція, вона перша, до кого звертаються, і в неї має бути можливість втручатися раніше. Однак досі панівним залишається упередження, що насильство в сім’ї — це справа домашня, а отже, приватна».
Кізілкан натомість обстоює чоловіків. Публічно він і його Товариство проти насильства, однак тут слід диференціювати: «Удома є не лише насильство фізичне, а й психічне. І воно йде від жінок. Їй, наприклад, недостатнім видається його дохід, і вона хоче дедалі більше споживати за його кошт. А тоді вдається й до статевого насильства. Єдине, що залишається чоловікові, — це насильство фізичне». Завдяки такій аргументації під час судових процесів раз у раз пом’якшують покарання, а то й закривають справу. Однак таких чоловіків, як Кізілкан, це не задовольняє. «Нас залишають на самоті, а наших дітей відбирають».
Жінки як суб’єкти, а чоловіки в режимі самозахисту — професор соціології Кучук бачить засадничу проблему: «Рівність означає відмову від привілеїв. Для чоловіків це рівнозначно втраті їхньої маскулінності, а без неї багато хто вважає себе позбавленим права на існування». Врешті, в очах багатьох турецьких чоловіків фемінізм — загроза для всього суспільства, оскільки маскулінність є головним елементом з якого складається національна ідентичність. «Турецьке — це передовсім маскулінне. Так повелося ще з проголошення республіки, — вважає Кучук. — Іслам — релігійне, а військо — світське джерело гегемонії чоловічої культури в Туреччині. Ці дві опори були завжди, часом сильніша одна, часом — інша. Жінки там нічого не вирішують».
Читайте також: Зона (де)ескалації
За правління кемалістів було не інакше. З одного боку, жінки як візитівки нової республіки мали бути сучасними, однак справжні феміністичні партії були за Ататюрка заборонені. Розуміння ролей у суспільстві теж не надто відрізнялося від теперішнього ісламсько-консервативного уряду Ердогана.
«Нам потрібне нове розуміння маскулінності, його слід вивчати починаючи з дитячого садочка», — вимагає Кучук. Маскулінність — це не ідеологія, а ставлення, воно втілюється в поведінкових патернах для чоловіка й жінки, твердить він. «Жінкам теж потрібно працювати над собою. У соціальних медіа, наприклад, є жіночі спільноти, які приймають тільки матерів синів, бо через сина вони почуваються привілейованими. Це сприяє старому розумінню маскулінності», — каже Кучук.
Сприяють йому й члени президентської родини, такі як Есра Альбайрак-Ердоган. Вона найстарша донька турецького президента. Її чоловік — нинішній міністр фінансів Берат Альбайрак. Наприкінці 2019 року вона заявила, що Туреччина повинна знайти власні відповіді на гендерні питання: «Те, що західні цінності представляють найвищим благом, а жінки мають відчуття, що їх пригнічують у їхній власній культурі, на жаль, провокує кризу ідентичності». Вихід, на її думку, у поверненні до консервативного ісламського розуміння ролей жінки та сім’ї.
Читайте також: До чого призведе загострення в Ідлібі. Огляд іноЗМІ
Партія Ердогана роками намагається це здійснити — з помірним успіхом. За час її перебування при владі, отже протягом 17 років, кількість сімей зменшилася на третину. Усупереч вимозі Ердогана, щоб кожна жінка народила трьох дітей, народжують по двоє, тенденція в бік зниження.
А домашнє насильство? Перша леді Еміне Ердоган вважає: «Нам лише здається, що насильства начебто більше. Сьогодні жінки не бояться документувати ці злочини й користатися своїми правами». Чи справді насильства стало більше, чи такі випадки стали частіше реєструвати — насильство проти жінок щоразу більше сприймають як відповідь на фемінізм. А той, знову ж таки, є відповіддю на це насильство. З цього виникла боротьба, у якій ідеться передовсім про одне — майбутнє турецької маскулінності.