Уже понад два століття ліберали непохитно вірять у перемогу здорового глузду. Якщо всі керуватимуться не лише власними інтересами, вважають вони, не буде війн усіх проти всіх і настане найкраще для кожного загальне благо. Щоправда, сьогоднішня ситуація в Європі справляє інше враження. Усі реалізовують свої інтереси й кажуть про це відкрито, не таючись.
Міністр внутрішніх справ Італії Маттео Сальвіні більше не хоче, щоб його країна була єдиним місцем прибуття біженців у Європейському Союзі, а решта спільноти залишила її наодинці з цією проблемою. Його бажання легітимне. Емманюель Макрон закидає за це Сальвіні «цинізм і безвідповідальність». Хоча президент Франції і дещо помилився з добором слів, і в питанні біженців дотримується радше твердої лінії, в одному він, безсумнівно, правий: закриття портів не розв’яже проблеми.
Глава австрійського уряду для дієвого захисту європейських кордонів хоче з Австрії, Німеччини та Італії створити «вісь згідних». Рішучий Себастіан Курц правий у тому, що йому потрібні союзники: Німеччина, яка набила собі ґулі темою біженців, та Італія, чий уряд зобов’язався силою захищати національні інтереси.
Читайте також: G7 перетворилася на 6+1
Горст Зеегофер, який із застереженнями погодився на невдячне Міністерство внутрішніх справ з огляду на баварські та національні інтереси, а також в інтересах громадянського суспільства, серйозно налаштований зберегти ту Німеччину, яку ми знаємо. Анґела Меркель відкидає закриття кордону для шукачів притулку й дотримується позиції, що європейське право повинне мати перевагу над національними рішеннями. Цілком свідома того, що це не додасть їй популярності, канцлерка найважливішої держави ЄС бере на себе європейську відповідальність. Її «ні» закриттю кордонів — це нагадування про те, що європейська єдність субстанційна та невід’ємна спільна мета. Нині це волання в пустелі. Але воно необхідне.
Не схоже, що всі ці політики спроможні найближчим часом дійти ефективної згоди. З’являються нові альянси: Італія — Австрія, Курц — Зеегофер, Меркель — Макрон. Але, очевидно, сьогодні відцентрові сили значно потужніші за інтеграційні. Внутрішньоєвропейський конфлікт здавався протистоянням між Сходом і Заходом, між старим і новим ЄС. Тепер стає зрозуміло, що це загальноєвропейський конфлікт.
Схоже, що європейські чиновники, обстоюючи свої інтереси, ставлять під загрозу саме існування Європейського Союзу. І це за ситуації, коли ЄС через відмову Дональда Трампа від вільної торгівлі та його критику трансатлантичного Альянсу майже в розпачі стоїть перед завданням нарешті зробити Європу дієздатною силою.
Читайте також: Жан-Сільвестр Монґреньє: «Україна має геостратегічну цінність, що виходить за межі енергетичних інтересів ЄС»
Отже, скоро кінець? Не треба бути прихильником діалектики, щоб не скотитися до найпохмуріших думок. Добрим і, можливо, цілющим є те, що певні проблеми, які хвилюють Європу та її народи, наприклад міграція, більше не обговорюються лише на самітах і за зачиненими дверима. Тепер усе дискутується coram publico. Це забирає аргументи в тих, хто вважає, що політика є договірною грою відірваних від реальності еліт. Відверте обговорення таких справ може мати рятівний вплив. Прихильники меркелівської політики щодо біженців муситимуть дискутувати з прибічниками жорсткої імміграційної політики. Вони бачитимуть визнання своєї проблеми й більше не зможуть стверджувати, що з ними поводяться як з аутсайдерами.
Якщо Європа сьогодні дослухається до Сальвіні, Курца та Зеегофера, ті все ж не повинні вважати, що накинули Європі антиімміграційну політику. Бо й вони мають викласти карти на стіл. Втягнуті в діалог, вони більше не зможуть стверджувати, що все зводиться до захисту кордонів. Міграція — це величезна проблема, яка потребує складних рішень на кордонах, у суспільствах, в Африці й у політичній структурі ЄС. Участь у пошуку вирішення всіх цих питань повинні брати всі. Можливо, ми виходимо з кам’яного віку дискусії про міграцію. І навіть починаємо розуміти, що для нас означає Європа.