Франція — країна хоч і закохана у своє минуле, але завжди дивиться у майбутнє. Так було після терористичних атак, так є і в час цієї кризи. Із 17 березня країна зупинилася, оголосивши карантин, і для німецьких читачів треба додати — це справді так. На відміну від Анґели Меркель, президент Емманюель Макрон не закликав своїх громадян серйозно ставитися до ситуації, а оголосив натомість, що відтепер жоден громадянин без пропуску не може виходити на вулицю. Водночас у французьких радіопередачах філософи, соціологи та психологи дискутують про те, що доброго може принести ця вимушена суспільна пауза, коли всі здогадуються, що вона триватиме не два, а, можливо чотири, шість чи ще більше тижнів.
На малих прикладах це простіше розглянути, аніж на великих. Коли зовнішня подія натискає велику кнопку перезавантаження, трясе подружжя, родини, підприємства, цілі суспільства, систему економіки. На поверхню виходять приховані конфлікти, даються взнаки непроведені реформи, ігноровані проблеми стають очевидними. У Франції є проекти, як от пенсійна реформа, які зараз тимчасово закривають, і роботу над якими колись треба буде продовжити. Однак у цій фазі цілковитого сповільнення час подумати про найкращі методики, а, можливо й про принциповий напрямок розпочатого шляху.
Читайте також: Пожежа в сусідів. COVID-19 у Польщі
Те, що має сенс для такої країни як Франція, має сенс і для такого континенту, як Європа і її визначальної організації — ЄС. Зараз можемо констатувати, що ця криза, яка гарантовано буде найгіршою з часу Другої світової війни, сприяє не європейській єдності, а ще більшому відчуженню. Закривають не лише реальні кордони, і як здається з певним задоволенням, а й кордони ментальні. Перший сумний урок цієї кризи — коли приходить біда, національний егоїзм окремих країн Європи виявляється сильнішим, ніж усі заклики до міжнародної солідарності.
Дозволю собі спитати, наскільки близькими в час екзистенційної загрози залишаються начебто такі добрі друзі як Франція та Німеччина? Наскільки близькі німці з італійцями, якщо йдеться про щось більше, аніж планування відпустки в Тоскані? Що залишається від любові до Італії, коли сусід справді потребує допомоги? Італійці точно не скоро забудуть, що коли у них давно лютував коронавірус, їхні французькі та німецькі сусіди не надали їм практично жодної допомоги. Зараз в Італію прибули лікарі та маски з Китаю. Здається, світ став з ніг на голову.
Відколи Німеччина на початку березня заборонила вивезення масок, у соціальних мережах Італії шириться лють на «картоплежерів». І кожен німець має спитати себе, чи він у подібній ситуації не почувався б так само. Від європейської солідарності за минулі тижні майже нічого не залишилось. У нещодавньому зверненні федеральної канцлерки з приводу коронавірусу, слово «Європа» не пролунало жодного разу. У неї не було жодної думки про друзів з Італії, Франції, Іспанії. Коли приходить хвороба, головне гасло — «Німеччина передусім».
Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн пізно, та все ж звернулася у дружньому відеоповідомленні до «cari amici italiani» (дорогі італійські друзі. — Ред.), але її там через це лише висміяли. Південна Європа вдруге після міграційної кризи почувається покинутою на самоті, тепер із COVID-19.
Французи дивуються передовсім через те, що німці, як виглядає, досі не почули про загрозу. Тепер Німеччина оточена країнами, які єдиним варіантом стримування пандемії вважають заборону виходу на вулицю. Але тоді як Париж, Барселона, Мілан перетворилися на міста-привиди, на вулицях і парках Берліна й Гамбурга досі святкують, ніби завтра не настане. Ситуація серйозна, говорить Анґела Меркель. Але слова не відповідають картині у німецьких містах.
Як вже не раз здавалося з французької дистанції, що Німеччина відчуває свою перевагу, кращу готовність, своєрідну непереможність. Коли почали закриватись кордони, німецькі політики говорили, що власні кордони закрили лише через те, що свої закрили французи — і потрібно запобігти натовпам французів, які можуть їздити в Німеччину на закупи. Це не мова братерства, а мислення за старим національно-державним зразком.
І це знову ранить. Лікарі та медсестри в Ельзасі вже тижнями борються з пандемією. Інститут Роберта Коха завчасно оголосив регіон Ґранд-Ест кризовим, тому прикордонний рух зі Страсбурґом перекритий. Пацієнтів з COVID-19 військовими літаками транспортують на південь Франції, хоча в лікарнях на відстані 20 хвилин, просто за Рейном, потужностей було б достатньо. Ось ситуація у начебто об’єднаній Європі: так, французи і німці відбудовують зруйнований під час війни рейнський міст між Фрайбурґом і Брайзахом, але сьогоднішні хворі, на жаль, повинні залишатися в себе вдома.
Читайте також: Сто років виживання. Від яких вірусів постраждала Європа у XX та XXI століттях
Такі розмірковування можна вважати наївними. Але якщо ця вимушена пауза й має піти на користь, тоді в ній серед іншого мають бути роздуми про майбутнє. Актуальний катастрофічний висновок — коли йдеться про надзвичайні випадки, Європи не існує, і не лише з моменту появи коронавірусу.
Хронічна криза довкола справедливого розподілу біженців на континенті була драматичною прелюдією до кризи коронавірусу. А якщо, а це цілком імовірно, через карантин Італія зустрінеться з проблемою платежів? А за нею Іспанія? Якщо рятівна парасолька знадобиться Португалії, то європейська солідарність мов за помахом чарівної палички знову спрацює? І Німеччина перестане почуватися вічним казначеєм, а радо виконуватиме свої, ще більші через Brexit, зобов’язання? У це не вірить ніхто.
Розпад ЄС у його сучасній формі ймовірний настільки ж, наскільки і його єдність, а криза коронавірусу викликає радше негативні, руйнівні почуття. Франція дивиться на цю проблему через особливі окуляри: президент Макрон може вважати, що зробив усе для порятунку корабля. Якщо вірус працюватиме в його інтересах, це буде гарною побічною дією. Але надії на це невеликі.