Журналіст Торстен Юнґгольт у матеріалі «Мимрення чиновниці» акцентує увагу на тому, що ставлення міністра оборони Урсули фон дер Лайєн до солдатів зовсім не змінилося. Вона лишень захищає права цивільних працівників установи та жаліється на її «мілітаризацію». З усіма зусиллями, проблемами та небезпеками німецькі військові виконували важливі місії в трьох частинах світу, у водах двох океанів і, звичайно ж, удома. Тому міністр підкреслила, що вони заслуговують не тільки на повагу, а й на визнання.
Але як цю заяву сприймають ті, кому раніше адресувалися зовсім інші меседжі? Один із офіцерів ВМС пригадав виступ фон дер Лайєн приблизно рік тому: «Я повинен сказати, що після того виступу я втратив віру в політичне керівництво Бундесверу». Тоді чиновниця пожалілася перед великою аудиторією на заполітизованість та проблеми в управлінні на багатьох рівнях у міністерстві. Приводом для нарікань тоді став арешт старшого лейтенанта з ультраправими поглядами. Офіцер пригадує, що раніше було інше ставлення до служби, матеріального забезпечення та персоналу. «Оці помилки, які відбулися під час перших трьох років правління міністра фон дер Лайєн, потрібно постійно виправляти». «Рекламувати службу в Бундесвері треба не дитячими садочками у військових частинах. Набагато важливіше повернути у військо хай навіть старомодні, але такі потрібні категорії, як хоробрість, братерство та відданість», — закінчує такими словами статтю Юнґгольт.
Читайте також: Ніколя Тензер: «Ані президент, ані французькі міністри не мусять їхати до Санкт-Петербурга»
У Німеччині ліві сили створюють чимало проблем. Про це, зокрема, пише Мартін Нівендік у матеріалі «Їм потрібна поліція як ворог». Вулиця Рігер-штрассе в берлінському районі Фрідріксгайн нагадує машину часу. Конфлікт між тамтешніми лівими радикалами, поліцією та іншими жителями повертає в дикі 70–80-ті роки минулого століття, тоді ліві постійно кидали виклик державі та вимагали системних змін. Після того як більш ніж 300 поліцейських ловили двох активістів у районі самовільно зайнятого будинку на Рігер-штрасе, у відповідь були закидані камінням.
Том Шрайбер (СПД) — член Берлінської палати депутатів, роками займається цією ситуацією, каже, що «така гра незмінна, для того щоб мати гарний мобілізаційний ресурс на свої акції, їм потрібен ворог, а поліція якраз ідеально підходить для цього». «Ліва» сцена Берліна, між іншим, готується до великого «побоїща» — відзначення революційного 1 травня. У День праці, вже досить традиційно, різні групи «лівих» закликатимуть своїх прихильників до дій. У минулому така активність призводила до сутичок із поліцією.
Традиційно Die Welt прискіпливо аналізує більшість подій, пов’язаних із Росією, до того ж у різних вимірах. Цього тижня журналіст Павєл Локшин написав про «Межі чоловічої дружби». Росія та Туреччини відкрито фліртують. Чи є це альянс майбутнього? Ні, оскільки такі відносини сковані протилежностями та взаємною недовірою. На перший погляд, Путін та Ердоган, як два автократи, повинні якнайкраще розуміти один одного. Обидва популісти, які обманюють свої народи «великими фантазіями». Вони й не довіряють західним інституціям. У якому ж фактичному стані перебувають відносини між Росією та Туреччиною? Зовнішня гармонія дуже оманлива. Проблеми починаються з власного позиціонування: Путін вважає Росію «справжньою» Європою і намагається подати її як провідну євразійську країну, а Ердоган використовує політичний іслам для створення мусульманської релігійної общини.
Читайте також: Гібридне протистояння. Шведський досвід
Ця різниця призводить до виникнення взаємовиключних питань, які стосуються Криму, полярних інтерпретацій щодо повстань в Арабському світі та конфлікту в Сирії. Для Путіна рух «Брати-мусульмани» — терористи, тоді як для Ердогана терорист сидить у Дамаску. Гіпотетичне післявоєнне існування Сирії турецький президент бачить без Асада, тоді як для російського він легітимний президент. Тож, як видно, суперечностей куди більше, ніж спільного, а ситуативний союз завжди залишається тимчасовим. В іншому своєму матеріалі Локшин аналізує «Фіктивний напад у Балтійському морі». Російські військові навчання підняли на ноги всю Балтію. Хоча вони приховують не так їхню технологічність, як стратегію Москви, яка націлена на зовсім інший регіон. Після анексії Криму Росія посилила свій військово-морський флот та повітряну міць у регіоні.
Останніми роками Швеція, Фінляндія, балтійські країни звинувачували Росію в порушенні їхніх морських та повітряних кордонів, а також в організації уявних ударів по базах НАТО. До того ж незаконним захопленням українського півострова Росія чітко показала, що готова до проведення неконвенційних військових операцій, у причетності до яких вона, звичайно, відпиратиметься до останнього. Такі приховані атаки є реальним у цьому регіоні, попереджують експерти. Вони зауважують, що такі операції здійснюватимуться на портову інфраструктуру, трубопроводи, підводну комунікаційну апаратуру. Мета одна — розколоти НАТО. Про Росію пише й оглядач Торстен Крауель, але, щоправда, у контексті її певної подібності до Північної Кореї через використання отруйних речовин. Ядерна Росія застосувала отруйний газ таким самим чином, як і північнокорейський диктатор. Перша отримує опір Заходу, а другий намагається прослизнути поміж Китаєм та США. «Чи це не залякування?» — запитує Крауель. За рік до випадку в Солсбері зведеного брата північнокорейського лідера Кім Йон Нама вбили отруйним газом. При чому це було здійснено серед білого дня, під наглядом численних камер спостережень та сотень пасажирів аеропорту в Куала-Лумпур. Але відтоді Захід не зробив нічого, щоб знайти ініціатора нападу. У справі проти жінок, які використали газ VX проти Кім Йон Нама, ніхто так і не запитав, чи має хоч якийсь стосунок Північна Корея до цього випадку. А яка ж, власне, різниця? Москва відхрещується від причетності до замаху в Солсбері, звинувачуючи Захід в інсценуванні. Кім змовчав про випадок у Куала-Лумпур. Випадки із застосування отруйних газів у Британії та Малайзії були тестами. Той, хто боїться відповісти на них, заводить Захід приблизно в ту саму ситуацію, як це було перед Мюнхеном 1938 року з девізом «мир за будь-яку ціну». За атаки із застосуванням хімічної зброї в містах та аеропортах потрібно карати. Хоча нині не так просто розділити держави та терористів.
Журналістка Седа Еден привертає увагу до конфлікту турків та курдів, який поширюється й на німецькі школи. Після турецького вторгнення в Північну Сирію ситуація в освітніх закладах загострюється. Відносини між турками й курдами напружені, відповідно й атмосфера радикалізується в школах, у яких раніше ці діти досить мирно співіснували. Зовсім не дивно, що ситуація набрала таких обрисів, адже було очевидно, що «перемир’я» тимчасове, бо і турецьким, і курдським дітям із дитинства розповідали про війну, в жахіттях якої сторони звинувачували одне одного.
Читайте також: Вижити за будь-яку ціну. Досвід Ізраїлю
Такі історії обростають додатковими деталями. Найскладніше те, що це використовують зараз у політичній пропаганді для отримання лояльності. Діти з класичних турецьких сімей повторюють слово в слово все, що кажуть у турецьких медіа. І те, що вони сьогодні розповідають, завтра обговорюватиметься в школах. Як правило, дискусій ніхто вести не збирається. Те, наскільки небезпечною є ситуація, показує випадок у Бохумі. Там 17-річний школяр дістав покарання у вигляді позбавлення волі строком на два з половиною роки за нанесення тяжких фізичних ушкоджень: під час суперечки з турецькими однолітками він дістав ніж та поранив їх. Як стало відомо в суді, причина суперечки — турецько-курдські відносини.
Ще одне протистояння привернуло увагу Die Welt. Ґіл Ярон повідомляє, що Ізраїлю загрожує найбільший виклик із часів його заснування. Палестинські активісти хочуть відновити будівництво в Секторі Гази, де вони й жили до 1948 року. Приблизно 15 людей, що брали участь у попередніх протестах, заснували громадський рух, який може вирішити найбільшу кризу на Близькому Сході. Минула п’ятниця стала найкривавішим днем із часів припинення війни в 2014 році та початком нової кампанії. Десятки тисяч протестувальників вийшли до кордону з Ізраїлем.
З невідомих причин почалися жорстокі сутички, під час яких загинуло 16 палестинців. Мітингувальники вимагали права на повернення в район, із якого або їхні сім’ї втекли під тиском ізраїльтян, або їх звідти банально вигнали. Питання повернення — одне з найгарячіших на Близькому Сході. Адже з часів заснування Ізраїлю приблизно 750 тис. палестинців покинули цю територію. Тель-Авів хоче, щоб усі ці біженці в майбутньому знайшли собі деінде нову батьківщину. А вимоги вороже налаштованих арабів щодо заснування власної держави в Секторі Гази звучать для ізраїльтян як національне самогубство. Наразі дуже важко спрогнозувати, чим закінчиться це протистояння.
Читайте також: Донбаський сценарій Кремля для Боснії і Герцеговини
А от оглядач Франк Штокер знайомить читачів із перебігом депопуляційних процесів у Болгарії. «Серед усіх країн ЄС саме в Болгарії кількість населення стрімко зменшується та старіє. Тепер уже Софія хоче, щоб до неї переїжджали з інших країн. Але громадяни східноєвропейських країн сприймають її лише як перевалочну станцію», — зазначає журналіст. Після падіння комунізму Болгарія втратила приблизно чверть власного населення: з 9 млн кількість зменшилася до 7 млн. А ООН прогнозує, що до 2050 року населення зменшиться до 5,2 млн — найвиразніша від’ємна тенденція з усіх країн ЄС. Багато високоосвічених громадян, зокрема айтівці, лікарі, їдуть до Німеччини, Австрії, Великої Британії. Інші їдуть на сільськогосподарські роботи до Іспанії чи Греції. Головна причина, звичайно, — вищі заробітки. Болгарія вважається найбіднішою країною ЄС, і зарплати відповідно дуже низькі. Проте, незважаючи на такі невтішні тенденції, до Болгарії повертаються її громадяни, які здобули вищу освіту за кордоном. Вони засновують маленькі підприємства. Проте в промислових центрах відчувається нестача кваліфікованої робочої сили.