Щоб дізнатися, якою саме людиною був Джон Маккейн, найкраще повернутися до 15 червня 1968-го. На той час він три чверті року вже перебував у полоні в Північному В’єтнамі й був фізичною та психологічною руїною.
Катапультуючись зі свого збитого над Ханоєм літака, він дістав переломи рук і ніг. І після того як північні в’єтнамці захопили його в полон, їх тривалий час не лікували. Додалися й інші рани, яких завдали йому його мучителі. Маккейн довго сидів в одиночній камері, що також призвело до психологічних страждань. А тоді раптово надійшла спокуслива пропозиція від начальника табору військовополонених: «Хочете поїхати додому?». Батька Маккейна щойно призначили головнокомандувачем Тихоокеанського флоту США, і комуністи вважали, що отримають пропагандистські бонуси, звільнивши його сина. Але Маккейн відмовився й залишався на своїй позиції навіть тоді, коли північні в’єтнамці показали йому лист від дружини, у якому вона висловлювала надію на його швидке звільнення.
Довкола політичних розбіжностей між Трампом і Маккейном в останні роки було багато шуму. Але відзначеного високими нагородами військового героя та людину, яка багато разів ухилялася від служби в армії, відрізняють передовсім їхні особистості. Це доказ того, що старомодні цінності досі є виправданими. І в політиці також.
Читайте також: В пам'ять про Маккейна заснували спеціальну премію
Тоді Маккейн дотримував кодексу військової честі. «Ти не приймеш захист, амністію чи жодні інші преференції», — йдеться в ньому. Для німецьких вух це звучить дивніше, ніж для американських. Зрештою, солдатським поняттям честі в німецькій історії зловживали й зі злих намірів. Це також можна назвати порядністю, поєднаною з емпатією до своїх полонених побратимів. Адже Маккейн знав: якщо син адмірала пристане на преференції, це зачепить мораль простих американських солдатів. Так він провів в ув’язненні ще понад чотири роки, зазнаючи ще більших тортур та ізоляції.
Від сьогоднішніх політиків не можна вимагати пройти через випробування, які випали на долю померлого сенатора. На щастя, ми як частина наших західних демократій живемо переважно в постгероїчні часи, коли лише одиниці з нас постають перед таким драматичним вибором. Але Маккейн і його контраст із Трампом унаочнюють, наскільки важливою в політиці є сила характеру й що неправильно розглядати політичний персонал лише з позиції циніка.
У Німеччині прийнято розмежовувати приватне життя та політику, начебто одне не може надати цінну інформацію про інше. Не треба було чекати, доки екс-канцлер Ґергард Шредер кинеться на шию Владіміра Путіна, щоб дізнатися, що це слабкодуха людина без моральної системи координат. Про це свідчила його поведінка з численними дружинами.
З Трампом ситуація схожа. Хто перед виборами докладніше поцікавився його приватним та бізнесовим життям, не дивується з того, що дозволяє собі президент на посаді. Бажання всім подобатися, корупція, зневага до юстиції та правил, розправа зі слабшими, цькування, брехня, мізогінія, невігластво з фантастичною переоцінкою себе були помітні всім, хто придивлявся бодай трохи уважніше.
Читайте також: Прощання з легендою. Ким був для американців Джон Маккейн
У політиці також є прокляття низьких очікувань. Ми часто припускаємо, що політики зацікавлені лише у владі та політичному виживанні. Проте забуваємо, що саме в демократіях мало б ітися про більше.
У похвалах Маккейну часто підкреслюють, що він служив своїй країні та її ідеалам. Старомодне, непопулярне в Німеччині слово, бо пахне вірнопіданністю. Але тут ідеться про щось інше, про те, що в політиці є вищі речі, за які варто боротися і які виходять за межі лише власного інтересу.
Після полону Маккейна, як офіцера зі зв’язків у Конгресі США, демократ Генрі Scoop Джексон навчив, наскільки важливою є боротьба політиків наймогутніших демократій за дисидентів та пригноблених у диктатурах.
В’єтнам зробив його реалістичним моралістом
«Усі поїздки, усі ці виступи, статті, повідомлення для преси, інтерв’ю, у яких я висловив свою підтримку українцям та грузинам, естонцям та чорногорцям, засудив Путіна й критикував свій уряд. Чи це щось змінювало, щось поліпшувало? Я сподіваюся, що так, — писав Маккейн у своїй останній книжці. — Але точно знаю: це щось означало для людей, яким я хотів допомогти, вони мені це казали». І все ж таки Маккейн завжди був заскочений і розчулений, коли дисиденти з якогось кутка землі дякували йому за те, що він був застережним голосом, який чули в найтемніших в’язницях.
У полоні Маккейн зіткнувся з найгіршими і найкращими виявами людської природи. З мучителями-садистами й жертвенними товаришами, які виходжували важкопораненого пілота бомбардувальника. Це зробило його реалістичним моралістом. У нього було мало ілюзій стосовно того, на що здатні люди. Але він ніколи не припиняв вірити в те, що кожна людина має право жити з гідністю й що місія Америки — сприяти поширенню свободи та демократії у світі.
Читайте також: Ваша боротьба – це наша боротьба. Заяви друга України Маккейна про нашу державу
Трамп від усього цього відходить. У нього немає ідеалів, він не зацікавлений ні в чому поза його егоцентричним горизонтом. І передовсім йому бракує емпатії до інших, тих, кого утримують у в’язницях автократи, якими він так захоплюється. «Через наші інтереси ми часто вимушені мати справу з деякими досить поганими акторами, — казав Маккейн. — Але ми не повинні робити це, утримуючись від критики того, як вони поводяться зі своїми людьми».
Звичайно, Маккейн також робив помилки. Але сила характеру позначилася на його здатності публічно їх визнавати. Це теж рідкісна чеснота в політиці. Гнів Трампа на Маккейна, який переслідує його аж до могили, має причини, які виходять далеко за межі політичних розбіжностей. Просто нарцис із Білого дому знає, що Маккейн мав калібр, якого сам він ніколи не досягне.
Тим часом згідно з опитуваннями Маккейн популярніший серед демократів, аніж серед республіканців. Це демонструє поляризацію в США. Ви або в одній команді, або в іншій. Такого, як Маккейн, що іноді голосував проти партійної лінії, багато республіканців вважає зрадником. Насправді ж він розумів свою роботу в Конгресі так, як її бачили батьки Конституції: як контролюючий орган уряду. І тримав незручне дзеркало перед багатьма боягузливими колегами по партії, які сприймають себе слухняними допоміжними загонами президента незалежно від того, якої шкоди той завдає демократії. Таким чином Маккейн обстоював традиційне розуміння інститутів.
Джон Маккейн був останнім представником іншої епохи американської політики, який, мов знайда, увійшов у Трампову дійсність. Він залишає по собі болючу порожнечу, яка показує, що в політиці стали нехтувати характером. І не лише в США.