Хоч це й незвично для президента Німеччини, але Франк-Вальтер Штайнмаєр визнав, що допустився помилок у відносинах з Росією. Його прихильність до «Північного потоку-2» була помилковою. Він також тримався за «мости, в які Росія більше не вірила і про що нас попереджали наші партнери». І: «Нам не вдалося створити спільний європейський дім, який би включав також і Росію».
Навіть пізнє, дуже пізнє прозріння, все ж є хорошим. Тим паче, що федеральний президент, як представник держави, яка так пишається своєю готовністю до миру, негласно визнає, що інші держави, яких раніше підозрювали у войовничості, бачили ситуацію ясніше, аніж ФРН, країна лагідних голубів.
Ця самокритична зміна, ймовірно, не відбулася б без зовнішнього тиску та без фотографій російського варварства. Тим не менш, вона тішить. Але цього точно не достатньо. Це була не просто помилка щодо «Північного потоку-2», не просто марна пристрасть до будівництва мостів і не просто непохитне переконання, що Горбачовський «європейський дім» незабаром буде готовий для проживання. Фактично, протягом останніх кількох десятиліть чинний президент великою мірою не визнавав небезпеку для європейського державного устрою, яку несла в собі Росія і яка ставала все більш очевидною.
Як міністр закордонних справ – і він це повинен робити – Штайнмаєр наголошував на необхідності переговорів із Москвою, але ніколи чітко й однозначно не попереджав про загрозу з боку Росії, яку Путін постійно й помітно посилював. Він ніколи не виступав за здатність Європи себе захищати, натомість вимагав більшого розуміння занепокоєнням Путіна про те, що Росія агресивно оточена Заходом.
Речення із мовного набору антиамериканіста
У 2016 році НАТО перекинуло кілька тисяч солдатів до Польщі та країн Балтії, тому що ці держави після анексії Криму відчули загрозу з боку Росії – рішення, яке з нинішньої перспективи здається далекоглядним. Штайнмаєр утім бачив усе по-іншому. «Чого ми не повинні зараз робити, так це ще більше нагнітати ситуацію гучним брязканням шабель та бойовим кличем. Той, хто вважає, що символічні танкові паради на східному кордоні Альянсу принесуть більше безпеки, той помиляється. Нам добре радять, не надавати безкоштовних приводів для нового, старого протистояння», – заявив він у травні 2016 року.
Такі речення звучать так, ніби вони взяті із мовного набору вперто антиамериканської частини руху за мир, яка нехтує страхами східноєвропейських держав і культивує стару наївність Великодніх маршів (щорічні протести в Німеччині, які відбуваються на Великдень, і де учасники закликають до миру – Ред). Щоб застосувати і використаний Штайнмаєром Pluralis Majestatis: Нам добре порадили не забувати повністю речення про те, що той, хто хоче миру, повинен бути готовим до війни. І не прирівнювати маневри НАТО до «танкових парадів».
Звісно, що Штайнмаєр нещодавно відмовився від своєї риторики. Після того, як його переобрали федеральним президентом за одинадцять днів до російського вторгнення в Україну, у своїй промові він знайшов надзвичайно чіткі слова про ситуацію на російсько-українському кордоні. Росія несе відповідальність за війну, що насувається. Штайнмаєр рішуче захищав суверенітет України і в момент, коли часу вже майже не було, заявив: «Я можу лише попередити президента Путіна: не недооцінюйте силу демократії!»
Читайте також: Німецькі ЗМІ про постачання зброї Україні: хто винен у тижнях зволікань?
Тим не менш, не можна просто так взяти і облишити попередні роки і десятиліття. Так само не можна облишити минуле Штайнмаєра та СДПН, урядування Анґели Меркель та деяких політиків ХДС. Минуле, в якому вперто ігнорувалися ознаки того, що путінська Росія рішуче налаштована порушувати норми міжнародного права.
Багато німецьких політиків регулярно зневажливо реагували на такі ознаки та факти. Гасла на зразок: «Не переоцінюйте», «Більше дипломатії». Ніякого «брязкання шаблями» – так говорили провідні соціал-демократи лише кілька тижнів тому. Жодного підвищення оборонних витрат до 2% ВВП – а у передвиборчій програмі СДПН на 2021 рік все ще безстрашно жартувала: «Спорядження замість нарощення озброєння» (німецькою гра слів „Ausrüstung statt Aufrüstung“ – Ред.).
Протягом останніх десятиліть ця лінія наполегливо проводилася крізь німецьку політику. Сюди належить і незацікавленість Анґели Меркель у Бундесвері, і міжпартійні зусилля – окрім «Зелених» – применшити «Північний потік-2» як суто економічне питання. На таких позиціях перебував і Олаф Шольц всього за кілька тижнів до того, як став «канцлером Бундесверу».
У всьому цьому брав участь і Франк-Вальтер Штайнмаєр. І робив це значно довше, а ніж будь-який інший політик, зокрема і Меркель. Якщо німецька енергетична чи російська політика має підпис, то це підпис Штайнмаєра.
Архітектор «Порядку денного 2010»
Коли у 1998 році Герхард Шредер став канцлером, він призначив Штайнмайера державним секретарем у Федеральному офісі канцлера, а пізніше його головою вже на період до кінця своєї каденції. Штайнмаєр був архітектором і «Порядку денного 2010» (програми реформ від СДПН на чолі із Ґерхардом Шредером – Ред.), і політики Шредера щодо Росії. Одразу після того, як він покинув пост канцлера Штайнмаєр став міністром закордонних справ при Анґелі Меркель у 2005 році. За винятком чотирьох років урядування чорно-жовтої коаліції (так називають коаліцію за участі ХДС/ХСС та Вільної демократичної партії – Ред.) з 2009 по 2013 рік, він залишався на цій посаді до своїх перших виборів федеральним президентом у 2017 році. Більшу безперервність складно собі уявити.
Сьогодні німецька політика щодо Росії останніх 25 років – це купка черепків. У своєму розумінні вона частково мала благі наміри, часто була наївна, і не бажала чи не могла коректно інтерпретувати попереджувальні сигнали. Те, що стосується Штайнмаєра, стосується і Меркель: дипломатична склянка завжди була принаймні наполовину повна. Що ще гірше: разом із німецькою політикою щодо Росії – візьмімо до уваги «Північний потік – 1», «Північний потік – 2», повільно, таємно, тихо і часто ймовірно із благими намірами налагоджувалася енергетична залежність Німеччини від Росії.
Багато менеджерів і так само багато соціал-демократів були повʼязані із недобрими заплутаними справами і заробили на тому гроші. І це не лише Ґерхард Шредер, якого зараз оголошують винним у всіх гріхах. Але також, наприклад, «містер Росія» Клаус Мангольд, колишній член правління Daimler і Східного комітету німецької економіки, який познайомився з Путіним у 1993 році і є хорошим другом Шредера.
Якось він гарно зауважив: «Для мене Східна Європа – це і справа серця, і водночас великі економічні перспективи». Він хвалився своїми «гарними контактами з російськими державними установами». З іншого боку, не було б, про що говорити, якби Мангольд регулярно не привертав увагу, вихваляючи Росію. Майже рівно через два роки після анексії Криму Росією він закликав «повертатися до нормальних відносин із Росією». І: «Країні не потрібен вказівний палець німців».
Читайте також: Die Welt: Глибокі корені гніву України на Німеччину
Можна також процитувати зірок СДПН, чиє серце вболіває, чи принаймні вболівало за Росію. Зокрема це нинішній лідер партії Ларс Клінґбейл. Протягом багатьох років входить до складу опікунської ради асоціації «Німеччина-Росія: нове покоління». До пандемії ця асоціація організовувала помпезні нетворкінґові конференції, які рекламувалися з ярликом «некомерційні», але водночас серед їхніх безкорисливих спонсорів були російські державні компанії, такі як Gazprom Germania та державна залізниця.
Або Мануела Швезіґ, прем’єр-міністерка землі Мекленбурґ-Передня Померанія, яка до останнього наполягала на «Північному потоці – 2». І відповідала за такий гротескний та водночас незручний державний фонд як Земельний фонд захисту клімату та довкілля, на який уряд штату вніс €25 тис. а «Газпром» – близько €20 млн – honni soi qui mal y pense (сором тому, хто думає про тебе погано – Ред.).
Показовим є випадок із Гейно Візе, активним у тіні другом Росії. Член СДПН тривалий час був керівником своєї партії в Нижній Саксонії і допомагав керувати виборчими кампаніями Герхарда Шредера. З 1998 до 2002 року Візе сидів у Бундестазі, Ларс Клінґбейл був його помічником. Багато років він був членом правління Німецько-російського форуму, який до спалаху пандемії проводив щорічні «Семінари молодих лідерів», які співфінансувалися російськими державними компаніями, що включало також і вітальне слово від Лаврова.
Візе керує консалтинговою фірмою Wiese Consult, був посередником входу російського олігарха Олексія Мордашова із 25-відсотковою ставкою у компанію TUI у 2006 році та був почесним консулом РФ у Ганновері. Із цієї почесної посади він пішов у відставку 24 лютого, в день початку війни, заявивши, що більше не може виправдовувати політику Росії. Трохи більше місяця тому він бачив речі зовсім інакше. Так, він заявляв: «Гадаю, що Лавров справді хороший, тому що він не базікає, він робить». Той також дав йому зрозуміти, які заслуги має Росія у «відновленні державності» в Сирії: «Лавров показав нам це настільки яскраво, що потім я сказав: та подивіться, росіяни – хороші люди».
Покращення матеріального благополуччя із політичною підтримкою
Все це, а можна навести багато інших прикладів,– звучить не дуже апетитно. Підозра, що тут незручним чином перемішалися політика, бізнес і соціалізація принаймні дуже обґрунтована. Особливо відразливим є клейкий метод применшення покращення матеріального благополуччя за допомогою політичної підтримки через внесок у міжнародне взаєморозуміння. Тут багато чого треба прояснити.
Франк-Вальтер Штайнмаєр, ймовірно, не має нічого спільного з вигідними сторонами цієї потворної показної російсько-німецької дружби. Але не може бути, щоб він – вірний супутник Шредера протягом 30 років – нічого про це не знав. Штайнмаєр пишається своїми стараннями для порозуміння культур. Володіючи цим чуттям він, мабуть, помічав, що відбувалися не завжди правильні речі. Що тут проводилася достатньо жадібна економічна політика, яка до питань прав людини була доволі байдужа. Економічна політика, чиї творці на додачу запевняли, що рухаються в – самій по собі не бездоганній – традиції Ostpolitik Віллі Брандта.
Тут працювали не політики часів розрядки міжнародної напруги, а лицарі вдачі. Можливо, Штайнмаєр попереджав за кулісами чи закликав до помірності. Однак про це нічого не відомо. Він завжди був поруч, ніколи не накладав вето, ніколи публічно не протирічив
Розуміння «російського сприйняття»
Особливо з огляду на те, що Штайнмаєр завжди культивував дуже претензійну двозначність, коли мова йшла про критику Росії. У промові на німецько-російському форумі 2006 року у якості міністра закордонних справ, він нагадав Україні, зокрема, про її «відповідальність за максимально безконфліктні відносини між Україною та Росією». Він пропустив аналогічне попередження на російську адресу. Десять років потому та за два роки після анексії Криму, в інтерв'ю TAZ він висловив певне розуміння «російського сприйняття того, що країна оточена у військовому плані». У той час як дехто, провадив він далі, інтерпретує російську зовнішню політику як «усі дії Росії в Україні слідують довгостроковій стратегії та генеральному плану».
Читайте також: Гра у псевдопацифізм
Цьому він однак заперечив: «Це не моє уявлення». Останнім часом Росія підтримувала сепаратистів на сході України часом більше, часом менше. З цього він зробив висновок, що Кремль принаймні ще не налаштований остаточно виривати з України Луганську область та Донбас: «Також є шанс, що після багатьох невдач ми повернемося на шлях, який не вирішить конфлікт, але розрядить його».
І знову склянка виявилася більше ніж на половину повна. Утім було б набагато краще, якби Штайнмаєр також подумав, що робити, якщо Росія не захоче повертатися на шлях розрядки. Не те, щоб Штайнмаєр міг знати, що буде. Але він міг і повинен був бути більш критичним і підозрілим.
Серйозніше за Боббікар Вульфа
Не можна дозволити, щоб федеральному президенту все це зійшло з рук. Він уособлює державу, але не стоїть над усім. Його часткова сліпота важить більше, ніж колись смішний Боббікар, за який не заплатили (йдеться про звинувачення в корупції президента Крістіана Вульфа, близького соратника Анґели Меркель, через які він подав у відставку. Поряд із серйозними звинуваченнями, як от тиск на медіа, було і звинуваченням в тому, що подарований представником автокомпанії іграшковий Боббікар – це також корупційний злочин – Ред.). Поганим знаком була б похвала президента за його постійні промови, що заохочують до демократії та приховування милосердним мовчанням помилок німецької політики щодо Росії.
З 1990-х Штайнмаєр завжди був політично заангажованим, він несе відповідальність за помилки німецької політики щодо Росії, він є майже її уособлення. Якщо це просто так облишити, то воно матиме свій слід на дискурсі та демократії. Тоді Штайнмаєр буде тим, хто будучи відповідальним за усе, вміє залишатися на плаву. Як м'ячик для пінг-понгу. Це була б надмірна стійкість. Це таким чином нагадуватиме ту незручну особисту безперервність, якою славилася Федеративна Республіка кінця 1940-х і 1950-х років.
Штайнмаєр зробив би Німеччині добру послугу (навіть якщо це не відповідає ролі федерального президента), якби зліз зі своєї вежі і пояснив все більш детально. Наприклад, упродовж серії своїх елегантних обговорень у палаці Бельвʼю, у яких дали б слово не лише Інґо Шульц, але й тим, хто тривалий час вважав скандальною бездумну німецьку сліпоту щодо Росії. Можливо, це був би зірковий час для демократії.