Час універсальних вчених закінчився. Світ у його повноті більше не можна пояснити, і вже точно це не може зробити одна людина. Новий Освальд Шпенґлер сьогодні був би дивною постаттю, а новий доктор Фауст і поготів. Філософи стали скромними, і вони мають на це підстави. Вони вчилися — дуже демократично, цілком цивільно — бути в тіні, не обіцяти забагато. Бо великі провісники, тлумачі й провидці щодо реальності помилялися. Філософії, яка не хоче створювати враження роздутої, сьогодні слід бути дрібною й багато що применшувати. Тільки не підніматися над публікою! Це досягнення і водночас утрата. Демократизація філософії загрожує зробити її беззубою, позбавити її амбіцій. Коли Петер Слотердайк закликає читача змінити своє життя, це несерйозно, це фривольне кокетство. Гра в бісер перед іншими. Але вже роками наростає світовий і суспільний безлад. Чи втримається демократія? Чи в багатосторонності ще є майбутнє? Чи стануть Дональд Трамп, Сі Цзіньпін, Віктор Орбан, Реджеп Таїп Ердоган або Марін Ле Пен героями майбутнього? Чи може прекрасний новий світ комп’ютеризації стати ліберальним? Схоже, відповідь на всі ці запитання непевна.
У такій ситуації потрібне послідовне, фундаментальне мислення. Виправданість цього ризику доводить мислитель, 50-та річниця смерті якого була 26 лютого, колись відомий, а сьогодні майже забутий філософ Карл Ясперс (1883–1969). Переконує в цьому, серед іншого, його видана 1958-го книжка «Атомна бомба та майбутнє людства». На 506 сторінках читач зустрічається з радикальністю мислення, яка й нині захоплює і якої нині бракує.
У традиції Канта
Ясперс, спершу лікар, тоді психіатр, а потім професор філософії в Гайдельберзі й Базелі, залишив надзвичайно масштабну творчу спадщину. Він мислив у традиції Іманнуїла Канта й гуманізму, рано почав писати систематичні праці, які сьогодні здаються відчужено віддаленими. Спершу Ясперс товаришував із Мартіном Гайдеґґером, а потім послабив із ним зв’язки, із Ганною Арендт його аж до її смерті пов’язувала тісна дружба. Свою роль філософа він вважав публічною.
Читайте також: Нова ядерна бомба Дональда Трампа
Звісно, сприймав себе Ясперс і застерігачем — цим належав до іншого часу. Але він ніколи не шкодував себе, щоб втручатися в актуальні політичні справи. Тож раз у раз критично й занепокоєно висловлювався щодо розвитку університетів і критикував те, що вони ризикують перетворитися з центрів свободи думки на дресирувальні. Як і багато інших німецьких інтелектуалів, націонал-соціалізм він спершу не відкидав, його вабила ідея нового елітарного початку. Ганна Арендт, у розмові з якою нову націонал-соціалістичну владу він назвав оперетою, дорікнула йому, що він у наївній вірі в політичну зрілість німців не здатний розпізнати смертельну небезпеку, яку втілює націонал-соціалізм.
Проте незабаром Ясперс віддалився від режиму, націоналістичне мислення гуманістові було чуже. Через те що був одружений із єврейкою, він втратив кафедру в Гайдельберзі, згодом йому заборонили друкуватися. І хоча замислювався про еміграцію, у 1939 році через мовний бар’єр відмовився від пропозиції перейти до Паризького університету: «Без втрат свою країну не покидає ніхто».
«Ми винні в тому, що живемо»
У 1945-му Ясперс багато зробив для новозаснування Гайдельберзького університету. У його першій лекції йшлося про вину. Її текст під назвою «Питання вини» світ побачив 1946 року — у час, коли більшість німців почувалися не винними, а жертвами. У ній Ясперс самокритично оцінює і власну поведінку: «Ми, ті, що вижили, не шукали смерті. Нас не вивезли, як наших єврейських друзів, ми не вийшли на вулиці, не кричали, доки нас не знищили б. Ми віддали перевагу залишитися в живих на слабенькій, якщо й правильній, підставі: наша смерть нікому не допомогла б. Ми винні в тому, що живі».
Читайте також: Ракетний договір. Столтенберг відкинув запропонований Німеччиною "компроміс" з РФ
Коли в 1950-х націонал-соціалізм називали просто диктатурою чи навіть «темними роками», а Голокост майже не згадували, Ясперс чітко назвав справжній цивілізаційний злам: убивство 6 млн євреїв. Те, що він спершу мовчав на злочини націонал-соціалістів, стало йому наукою більше ніколи не пропускати повз очі непорядок і небезпеки з відмовкою, мовляв, однаково нічого не зміниш. Його робота про атомну бомбу — приклад цього радикального реалізму. Коли він її писав, людство вже починало погоджуватися з існуванням такої зброї. Було точно відомо, що дві атомні бомби, скинуті в серпні 1945 року на Японію, попри всю їхню нищівну силу, були лише прелюдією. Коли Ясперс писав книжку, атомною зброєю давно стало можливо знищити не лише міста і народи, а й усе людство.
На цей неймовірний скандал, на цю історичну сенсацію більшість людей зреагувала хоч і страхом, але ухильним. Небезпека здавалася дуже далекою. І в разі непомірного наростання загрози люди дивилися радше вбік, ніж на неї. У часи холодної війни вони вірили в те, що фактор «взаємного гарантованого знищення» робив гарячу війну неможливою. Радості повсякдення розцвітали в тіні атомної загрози. Проти бомби протестували, але це було справою меншин. Їхні аргументи були або моральними закликами: ліквідуйте бомбу! Або політично сумнівними: краще червоне, ніж смерть! Оскільки вони не розпізнали політичної новизни атомної бомби, рух проти неї заслужено залишався міноритарним.
Наддержавне стримування насильства
Робота Карла Ясперса «Атомна бомба та майбутнє людства» важлива й сьогодні, бо автор забороняє собі моралізаторство звичайних пацифістів і зумисне непомічання. Бути проти атомної бомби та за мир йому недостатньо. Він аргументує фундаментально-політично. Із появою атомної бомби для нього настав потенційний зоряний час світової політики. Центральний аргумент Ясперса так само простий, як і неспростовний.
Якщо за логікою дотеперішньої державної політики можливе самознищення людства, то йдеться передовсім не про приборкання бомби. Для того щоб вижити, потрібно насамперед змінити політику держав. Філософи століттями розмірковували про мир, який завжди був винятком. Поети оспівували гарну утопію часу без воєн. Це були величні, але безнадійні старання. Адже доки той, хто хоче війни, може сподіватися на перемогу й збереження життя, ніхто й ніщо не змусить його відмовитися від ведення війни.
Нині це змінилося. Той, хто веде війну, відтепер, само собою зрозуміло, мусить зважати на ймовірність власного знищення. Війна стає грою з нульовою сумою, непрогнозованим ризиком. Коли Іммануїл Кант наприкінці XVIII століття казав про світовий мир, він, хоч і робив це далеко не настільки нереалістично, як вважали його консервативні критики, але ситуація (ще) не була такою, щоб світовий мир настільки гостро був на порядку денному. Тоді ще від тих, хто про це розмірковував, можна було відмахнутися як від фантастів чи засліплених моральних акробатів.
Ясперс не до такої міри діалектик, щоб сподіватися, що існування атомної бомби може вимусити світовий мир і світове панування права. Але загроза від неї вперше об’єднує всіх людей спільним інтересом вижити. Це могло б, каже Ясперс, стати моментом здорового глузду. І наддержавного обмеження насильства.
Цей процес не треба винаходити, він триває з незапам’ятних часів. Він не ліквідовує насильство, але створює йому перепони. Ясперс пише: «Доки це вдається, є державний порядок. Людське існування базується на свідомо організованому насильстві. Насильство неможливо виключити з людського існування. Немає його лише в царстві ангелів. Для людей може йтися лише про порядок насильства, який можливий у правовій державі, але тільки за її наказом і через поліцію». І незадовго: «Влада фундаментальних ідей права в нашому існуванні певності своєї дієвості набуває лише в поєднанні з насильством, яким вона володіє. Мрійники повинні постійно повторювати собі цю засаду».
Отже, Ясперс аж ніяк не закликає до пацифізму. Він вводить у гру думку, яку мав ще Кант. Якщо війну та громадянську війну можливо ліквідувати в межах держави, а також підпорядкувати насильство праву й поліції, як його виконавчому органу, то чому таке упорядкування насильства неможливе також і між державами? Ясперс вважає, що час для цього настав: «Єдність людства сьогодні — це подана самою реальністю ідея».
Для нас такі речі звучать трохи помпезно, але це не помилково. Адже робота з реалізації і цієї ідеї триває давно. Із Середньовіччя працюють над міжнародним правом, тим, яке має об’єднувати народи й стояти над ними. Щонайпізніше з часу Вестфальського миру 1648 року держави самообмеженнями намагаються мінімізувати загрозу війни.
Усім цим рухам властиво йти далі. Так виникла ідея Ліги Націй, яка згодом ганебно провалилася, і так само з’явилася ідея продовжити плановане у формі Організації Об’єднаних Націй. Усі ці намагання були неспроможними, розрив між прагненням і реальністю, між благородною фразою та поганою реальністю завжди був занадто великим. Філософ Ясперс це розумів. Він знав, що шлях буде довгим і що не буде нічого безглуздішого, ніж ідеалізація плетива міжнародних організацій стримування. І чітко усвідомлював, що існування такої сили, як Радянський Союз, який підпорядковує право силі, має бути непереборною перешкодою на шляху до єдності людства. Проте він писав: «ООН — це більше, ніж нічого. Попри всю безсенсовість, в ООН є сенс».
Читайте також: ЗМІ назвали причину провалу другого саміту Трампа і Кім Чен Ина
Те, що вона колись узяла собі за мету, створює враження квадратури кола. Адже завжди є можливість, що держави вийдуть із будь-якого правового порядку або, як сьогодні Росія, руйнуватимуть його цілеспрямованим зневажанням. Це, здається, свідчить про те, що правда на боці яструбів, які роблять ставку на зброю, а не на угоди. Сьогодні слово саме за ними, а новий безлад, який охопив світ держав і запанував усередині багатьох суспільств, з усього видно, доводить обґрунтованість їхніх аргументів.
Таким чином, у дискусіях про глобалізацію, міграцію, соціальні дисбаланси, а також про політику «Ми передусім» Путіна, Трампа чи Ердогана дедалі впевненіші в собі ті, хто насміхається з багатосторонності та більш чи менш прямо виступає за повернення до класичної політики сили суверенних держав. Ті, хто в кращому разі доцільними вважає тимчасові союзи.
Сьогоднішнє мислення непретензійне та наївне
Читаючи Ясперсову працю про атомну бомбу, якій уже 60 років, розумієш, наскільки непретензійне та наївне сьогоднішнє мислення та наскільки вузький горизонт у більшості політичних діячів. Воно не сильне, а слабке, не реалістичне, а ескапістське. Воно капітулює перед важкими завданнями, яких глобалізований, поєднаний світ, не зазнаючи втрат, більше просто не може уникати.
Звісно, недостатньо лише хвалити багатосторонність, нехтуючи історію її недоліків, сліпоти, наївності та заспокійливої брехні. Багатосторонньої ортодоксії, яку слід захищати, не існує. Розмірковування про політику, яка виходить за межі суверенітетів окремих держав, роками тупцяє на місці. Воно стало безсилим і легкодухим. Воно не там, де повинно бути — у центрі громадського інтересу. Створення наднаціонального правового порядку актуальне як ніколи. Те, що це майже тотожно квадратурі кола, нічого не міняє. Робота Карла Ясперса застерігає.