Європа
Коли 1989 року впала залізна завіса, Європа дивилася в майбутнє з оптимізмом. Радянський Союз був ослаблений і розпався на частини, Східною Європою прокотилася хвиля демократизації, а найважливішим інструментом стабілізації регіону докорінних змін була перспектива членства в ЄС і НАТО, що згодом і відбулося в кілька етапів. Здавалося, за винятком воєн на Балканах, що здійснюється оптимістична візія «єдиної, вільної і мирної Європи». І країни Європи взялися отримувати перші такі бажані дивіденди миру. Але з остаточною перемогою демократії історія не закінчилася. Навпаки, вона повернулася у формі авторитарної та реваншистської Росії на чолі з Владіміром Путіним, який хотів повернути своїй країні колишню велич і знову зробити з неї противника й конкурента Заходу. Символом цього загрозливого становища стали путінський гібридний бліцкриг у Криму, після якого відбулися анексія і російська війна, що триває на Сході України. Вперше за повоєнну історію територіальна цілісність європейських національних держав під великою загрозою.
Окрім того, широкомасштабними дезінформаційними кампаніями Москва намагається впливати на демократичні процеси ухвалення рішень на Заході. Мета — так розділити європейців, щоб вони передовсім займалися собою. І досі цей план спрацьовує. Обрання Дональда Трампа на посаду американського президента став віхою і для Європи. Сім десятиліть вона покладалася на захист США. Вони уможливили примирення колишніх західноєвропейських воєнних противників та проект європейської єдності. Європейці так звикли до американського захисту, що навіть не могли припустити закінчення часу Pax Americana у Європі. Найпромовистіший доказ цього — німецькі видатки на оборону, які, на відміну від гостроти конфліктів у світі, не зросли.
Читайте також: Неоколоніальне суперництво. Як Росія посилює свої позиції в Африці
Щоправда, американські війська ще присутні в Європі й посилили свій контингент на загроженому східному напрямку. Але Трамп раз по раз підживлює сумніви, чи дотримається він своїх союзницьких зобов’язань. Європейські нації починають розуміти, що їм, імовірно, доведеться робити те, чого вони не робили вже 70 років: самим дбати про свою безпеку. А вони до цього виклику не готові ментально й не мають достатньої матеріальної бази. Європа тільки починає пристосовуватися до наслідків глобальних торгових воєн. Президент США погрожує новими ввізними митами, закидаючи ЄС недобросовісну конкуренцію через недопустимі субвенції. Китайці для просування своїх політичних інтересів використовують економічні важелі. Інвестуючи в Східну та Південну Європу, вони купують собі вплив та підвищують потенціал і надалі розділяти європейців.
Близький Схід
Події на Близькому Сході визначають передовсім два чинники: сутички між державами регіону, які виникають і через релігійні суперечності, і зміщення сфер впливу двох глобальних гравців — Росії та США. Сунітська Саудівська Аравія та шиїтський Іран — головні противники в регіоні — після закінчення нафтового буму мають запропонувати своїм громадянам нову бізнес-модель. Обидві держави хочуть захистити свою авторитарну систему від революцій. Обидві намагаються посилити свою безпеку, шукаючи союзників у регіоні для боротьби проти іншої сторони. Так Іран підтримує бойовиків, які борються за владу в Лівані, Сирії, Іраку та Ємені.
Саудівська Аравія протистоїть цьому насамперед разом з Об’єднаними Арабськими Еміратами та Єгиптом. Важливою причиною всіх цих нових кризових моментів були докорінні глобальні зміни після холодної війни. Адже доти регіон був чітко поділений на два табори. Перший орієнтувався на Захід і до нього належали передовсім багаті на нафту монархії. Другий — тісні союзники СРСР: Сирія, Північний Ємен, Організація визволення Палестини та до пізніх 1970-х Єгипет. Після закінчення конфронтації блоків здавалося, що Сполучені Штати залишилися єдиною силою порядку. Але ця роль виявилася важчою, ніж очікувалося. Коли іракський диктатор Саддам Гусейн у 1990 році напав на емірат Кувейт, США створили альянс і ввійшли в Ірак. Попри поразку Гусейн залишився при владі. Але напад американців спричинився до підйому терористичної групи «Аль-Каїда». Наслідком стали 11 вересня та вторгненння США в Ірак і Афганістан.
Тоді як модель терористичних загонів поширювалась, арабські держави опинилися на межі своїх можливостей. Демократизацію США намагалися підтримувати в Єгипті політично, а в Лівії військово, і зазнали поразки в обох випадках. Із Сирії Вашингтон повністю вийшов і таким чином передав її у сферу впливу Росії. Із 2000-х Росія перевербовує на Близькому Сході західних союзників. У Сирії російський диктатор допоміг Асаду перемогти й водночас став контактною особою для саудитів і турків, традиційних союзників США, які брали участь у конфлікті. Вихід американців з Північної Сирії посилює враження, що Вашингтон віддає своє лідерство. Тепер дехто навіть вважає, що Владімір Путін може сприяти компромісу між Саудівською Аравією та Іраном.
Читайте також: DIE WELT: поразка Заходу в Сирії, можливий альянс Росії та Китаю, нескінченна епопея з Brexit
США
Раптово оголошений і швидко здійснений вихід американських солдатів із Північної Сирії символізує основний напрямок зовнішньої політики Сполучених Штатів. Почалася відмова від інтервенціонізму, який позначав США з часу Другої світової війни. Основний напрямок задано. І це пов’язано не так із Дональдом Трампом, як із баченням американського народу: за останні десятиліття Вашингтон надто активно діяв на світовій арені, заявляє весь політичний спектр, передовсім наголошуючи на залученні багатьох (врешті вбитих і поранених) солдатів і мільярдних видатках. «Слід попрощатися з нескінченними війнами», — раз по раз каже Трамп.
«Великі нації не ведуть безкінечних воєн», — заявив Трамп у своїй лютневій промові до нації. Серед перших, хто після цього пасажу зірвався на ноги й аплодував, була Елізабет Воррен, ліва сенаторка-демократка з Массачусетсу. Вона може стати конкуренткою Трампа у 2020 році. Зовнішньополітичні відмінності є в їхніх стилях, але не в основному напрямку. США знову більше зосереджуються на собі, навіть якщо завтра точно не виведуть своїх солдатів із Європи, а післязавтра свої підрозділи з Південної Кореї.
Щоправда, нині поза межами США розміщені ще 200 тис. американських солдатів. Окрім того, Вашингтон більше стежить за Китаєм, ніж за Європою, адже в країні з населенням 1,4 млрд небезпідставно бачить свого найбільшого конкурента. Сполучені Штати, які з часу свого заснування орієнтувалися на Атлантику, стають тихоокеанською країною. На їхньому західному узбережжі офіси мають великі технологічні компанії, як-от Amazon, Apple, Facebook, Google — своєрідна нова Америка. У громадських автобусах Сан-Франциско лунають оголошення англійською, іспанською та китайською мовами. Отже, якщо американці й мають ще інтерес до якогось регіону світу, то це до Азії. Трамп веде торгову війну з Китаєм, але він навряд чи буде останнім президентом, що змагається з Пекіном. Звернення до Азії як основну зовнішньополітичну лінію задав у Вашингтоні добрі 10 років тому такий собі Барак Обама.
Читайте також: Україна очима Трампа
Східна Азія
Азійсько-Тихоокеанський регіон геостратегічно дуже близький Європі. Дотеперішній порядок у регіоні — продукт Другої світової війни: із Японією в ролі Німеччини як агресора, для якої війна закінчилась катастрофою і яка потім під захистом США ступила на шлях до вільної, мирної демократії. Східна Азія поряд із Північною Америкою та Європою — один із трьох стовпів, на які спирається США як глобальний гравець. Як і в Європі, у регіоні розміщені десятки тисяч американських військових. Союзники в регіоні, передовсім Південна Корея та Японія, покладаються на ядерну парасольку США так само, як Європа.
Регіон переживає два геостратегічні землетруси. Перший триває вже чотири десятиліття: нестримне зростання Китаю з країни, що розвивається, до другої світової потуги та єдиного серйозного конкурента США. За президенства Сі Цзіньпіна КНР узяла виразно націоналістичний курс. Китайська самосвідомість не залишає в регіоні місця для другої сили порядку: країна з історією в 5 тис. років не тільки називає себе Середнім Царством, а й вважає центром світу. Американці для Китаю тільки вискочки й непрошені гості. Пекін не лише висловлює претензії на Гонконг і Тайвань, а й вважає зоною свого впливу райони біля власного узбережжя та виразно це демонструє, раз по раз провокуючи на морі США та їхніх союзників, насипаючи свої острови, перетворюючи їх на військові форпости.
Другий землетрус спричинив Дональд Трамп. Його «Америка передусім» має в Азійсько-Тихоокеанському регіоні дві суперечливі сторони. З одного боку, президент США взяв протекціоністський курс, хоче надати преференції американській економіці перед імпортом із Китаю і веде проти Пекіна торгову війну. З другого — азійська «стратегія» Трампа схожа на його європейську політику. Америка раз у раз дає привід своїм союзницям Японії та Південній Кореї сумніватися у її відданості. Наприклад, зміною курсу щодо Північної Кореї. А Німеччина ще десятки років тому економічно узалежнилася від Китаю і лише поволі починає розуміти, що нова східноазійська супердержава хоче зробити свою антиліберальну ідеологію головним товаром на експорт.