Основні зовнішньополітичні принципи, яким ФРН десятиліттями зобов’язана своєю безпекою, рідко ставали такими непевними, як у минулі тижні. Катастрофічний вихід з Афганістану й сильна криза між США і ЄС, значно масштабніша за суперечку між Францією та Америкою через угоду з підводними човнами, — провісники непевного світу, у якому руйнуються альянси й виникають нові цільові союзи. Перехід до «багатополярного порядку» вже настав, і Німеччині буде дуже, дуже незатишно. Тим дивнішим здається те, що ці потрясіння ніяк не заторкують виборчої кампанії в Німеччині. Світ перелаштовується, але у трьох балачках кандидатів на посаду канцлера питань про зовнішню політику не було. Ніхто навіть не думав міркувати про те, яку роль матиме ФРН у світі, які її інтереси і як вона може їх представляти.
Неприємно вже те, що в країні, яка вважає себе світовою економічною потугою, недорозвинене стратегічне мислення. А відмова всіх кандидатів на посаду канцлера навіть думати про ці вирішальні питання майбутнього — це визнання власної неспроможності. Претенденти на посаду канцлера на острові достатку в центрі Європи погойдують свою аудиторію в ілюзії, що найбільші проблеми, які необхідно розв’язати, — це двигун внутрішнього згоряння, мінімальна заробітна плата й розширення оптоволоконної мережі. Водночас світ саме повністю переформатовується і становище Берліна в ньому давно вже не було таким прикрим.
Поспішний вихід Заходу з Афганістану завершив принизливу поразку у 20-річній війні проти «Талібану» противнику, рівень розвитку якого вважали відповідним до кам’яного віку. На зловісне знамено цієї проклятої місії схоже те, що один з останніх ударів американських дронів у дні хаотичного виведення військ уразив не терористів, а дітей.
Термін «Захід» полемічно зайнятий
Такий провал на всіх рівнях вимушено ставить питання про те, в якому насправді стані перебуває «західна спільнота цінностей». Проміжна відповідь така: Заходу та його цінностям залишилося недовго.
Читайте також: 2+2, а то й більше. Специфіка українсько-румунської співпраці
Ефект полягає в тому, що термін «Захід» давно полемічно зайняли не лише китайці. Тепер «Захід» — синонім минулої епохи, спільноти, яка більше не впевнена у своїх цінностях і не має ні загальної стратегії, ні волі для її реалізації.
Ця криза ідентичності — тло, на якому постає й питання про сенси НАТО. Очевидно, трансатлантичні партнери по-різному оцінюють загрозливість своєї ситуації. Тому полемічні описи стану НАТО Дональда Трампа («застарілий») чи Емманюеля Макрона («смерть мозку») мають сенс. За обуренням щодо непостійного Трампа та його агресивної політики «Америка понад усе» європейці могли добре приховувати власні сумніви. Тим більше приголомшені вони зараз, коли наступник Трампа Байден хоч і люб’язніший за тоном, але за змістом такий самий жорсткий, як і Трамп.
Хоча Америка повернулася, голова Європейської Ради Шарль Мішель скаржився, що невідомо куди саме: «Америка повернулася в Америку чи ще кудись? Ми не знаємо». Це звучало так, ніби європейці зараз переживають метафізичну дезорієнтацію, як Фрідріх Ніцше, коли постулював, що Бог мертвий.
Мішель звинуватив США ні в чому іншому, як у «нелояльності», бо вони, мовляв, залишили європейців у невіданні щодо своїх планів у Тихому океані. Цієї миті в Пекіні, можливо, хтось розсміявся в кулачок. Водночас Джо Байден ніколи не залишав сумнівів, що його пріоритетом буде стримування Китаю.
Саме тому поганою була ідея Анґели Меркель проштовхнути інвестиційну угоду між Китаєм і ЄС ще до інавгурації Байдена. У виступі на Генеральній Асамблеї ООН Байден ще раз підтвердив свої стратегічні цілі, не згадуючи Китай. Пакт AUKUS з Великою Британією та Австралією, який включає постачання Канберрі атомних підводних човнів, — центральний елемент нової тихоокеанської стратегії.
Виклик зветься Китаєм
Наступний елемент — Quad, союз США з Індією, Японією та Австралією. Вашингтон однозначно ідентифікував Китай як найбільший стратегічний виклик. Тому будуть переміщувати ресурси, які досі використовували для європейської безпеки.
Задля реалізації цього, розпочатого ще Обамою «Повороту до Азії», Сполучені Штати вже понад десять років вимагають від європейців більше відповідати за власну безпеку. У Німеччині вперто відмовляються визнати такий змінений світ і досі серйозно сумніваються у двовідсотковій меті НАТО.
Американці можуть собі дозволити не надто серйозно ставитися до росіян як до загрози, але не європейці. У цьому контексті, зважаючи на актуальну політику цін на газ, цікаво зазначити, що збільшення залежності ФРН від Путіна через «Північний потік-2» вже помітне, ще до відкриття газогону.
Читайте також: Переродження ілюзій
Що ж до Китаю, то Німеччина має прояснити питання, чи дійсно вона хоче займати посередницьку позицію, себто опинитись у сендвічі між дедалі агресивнішою диктатурою та своєю й досі найважливішою країною-захисницею.
З січня у Раді ЄС головуватиме Франція. Зміцнення європейської оборонної готовності вже й так було на порядку денному. Президент Франції Емманюель Макрон після недавнього конфлікту з Америкою наполягатиме на просуванні своєї ідеї «стратегічної автономії», або «європейського суверенітету». У Німеччині досі ухилялися від такого гостро необхідного обговорення цього питання або відкидали його як нову версію застарілих голлістських фантазій про наддержаву.
Макрон абсолютно правий: європейці мають зрозуміти, що в майбутньому самі значно більше повинні забезпечувати власну безпеку. Анґела Меркель вклала це усвідомлення у 2017 році у фразу, яку багато хто хотів пов’язувати лише з Трампом: «Час, коли ми могли повністю покладатися на інших, минув».
Тепер унаочнюється, що цей час минув і при Байдені. І раптом угода AUKUS змусила навіть переконаних європейських інтеграторів, які через Brexit спересердя вигукували вслід британцям «ну то й сидіть собі там», помітити, що постійне псування відносин з партнером, який, як виявилося, ще і ядерна держава, не було на користь європейським інтересам.
Німеччина має визначитися
Тепер Німеччина має вирішити, чи хоче вона йти запропонованим Макроном шляхом до більшої стратегічної автономії та до європейського суверенітету. Якщо так, то їх варто досить швидко подумати про створення цього шляху. Інакше її потягне за собою Франція.
Натомість якщо вона цього не хоче, то має вирішити, що протиставити Макрону. І водночас подбати про те, щоб Сполучені Штати не повністю випускали з уваги інтерес до захисту Європи. А ще — зменшити свою залежність від автократій, як-от Китаю й Росії.
На наступного канцлера ФРН чекає величезне завдання: він має подбати про те, щоб Німеччина виросла в питанні безпекової політики.