Багато людей намагаються переконати вас у тому, що щоб читати щільні тексти про критичні теорії та розуміти рух Woke і його світогляд, необхідні докторський ступінь, юридична освіта або десятки годин вільного часу. Але вам цього не потрібно. Натомість треба довіряти власним очам і вухам.
Дозвольте мені зробити короткий огляд основних переконань Woke-революції, які більш ніж очевидні для кожного, хто готовий зазирнути за гештеги та жаргон.
Вона починається з припущення, що сили справедливості й прогресу ведуть війну з відсталістю та тиранією. А на війні звичайні правила гри мають бути скасовані. Ідеологія навіть аргументує це твердженням, що такі правила — не лише перешкода для справедливості, а й інструмент гноблення. Вони — знаряддя панування, а знаряддя панування ніколи не зруйнують дім панів.
Тому самі інструменти не лише замінюють, а й заперечують. Водночас переконують, замінюючи мету суперечки, публічним осоромленням. Моральна комплексність замінюється моральною упевненістю. Факти — почуттями. Ідеї замінюють ідентичністю. Прощення — покаранням. Обговорення — деплатформінґом. Різноманіття — однорідністю мислення. Інклюзію — виключенням.
Почуття перед правдою
Для цієї ідеології мова — насильство. Але насильство — зовсім не насильство, якщо його застосовують правильні люди для справедливої справи. Для цієї ідеології мобінґ неправильний, хіба що цькують потрібних людей, тоді це дуже, дуже добре. Для цієї ідеології освіта призначена не щоб навчити людей думати, а щоб перевиховати їх для правильного мислення. У цій ідеології потреба відчувати себе в безпеці перевершує потребу говорити правду.
Читайте також: Чому їм нічого не вдається
Ця ідеологія може зруйнувати все ваше життя, якщо ви не опублікуєте правильний твіт чи не поділитеся правильним гаслом. Просто запитайте Тіффані Райлі, директорку школи з Вермонту, яку справді звільнили за те, що вона сказала, що підтримує «чорні життя», але не організацію Black Lives Matter.
У цій ідеології минуле не може бути зрозуміле саме собою, його треба оцінювати з урахуванням моралі та звичаїв сьогодення. Через це зносять статуї Ґранта й Вашингтона. І саме тому проти Вільяма Періса, викладача Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі та ветерана ЗС США, проводять розслідування після того, як він на парі прочитав вголос «Лист Мартіна Лютера Кінга з Бірмінгемської в’язниці».
Для цієї ідеології наміри не мають значення. Емманюеля Каферті, робітника-латиноамериканця в компанії San Diego Gas and Electric, звільнили за рух рукою, який хтось сприйняв за жест вищості білої раси, а він просто тріскав суглобами, висунувши руку з вікна машини.
Масштабом справедливості для цієї ідеології стає рівність дій, а не рівність можливостей. Якщо не всі одночасно досягають мети, то бачать проблему в дистанції. Звідси й аргумент про скасування тесту SAT, який необхідно скласти для навчання в американському коледжі. Або вступні тести для державних шкіл, як-от імені Пітера Стайвесанта в Нью-Йорку або імені Джеймса Лоувела в Сан-Франциско. У цій ідеології ви відповідальні за гріхи своїх праотців. Іншими словами, ви — це не ви самі. Ви лише аватар своєї раси, релігії чи класу. Тому третьокласників у Купертіно, штат Каліфорнія, попросили оцінити себе з погляду їхньої влади та привілеїв. У третьому класі.
Спектр привілейованості
У цій системі нас усіх акуратно класифікують за спектром від «привілейованих» до «пригноблених». Десь у цьому спектрі нас розміщують за різними категоріями: раса, стать, сексуальна орієнтація та клас. Потім ми отримуємо загальну оцінку, засновану на сумі цих показників.
Наявність привілеїв означає, що ваш характер і ваші уявлення отруєні. Тому, як мені розповів один старшокласник із Нью-Йорка, учням у його школі кажуть: «Якщо ти білий і чоловік, то говорити можеш тільки другим». Це вважається нормальним і необхідним розподілом влади.
Визначення расизму переглянули. Більше не йдеться про дискримінацію за ознакою кольору шкіри людини. Расизм — будь-яка система, яка допускає нерівні результати між расовими групами. Якщо є нерівність, як заявив Ібрам К. Кенді, первосвященник цієї ідеології, то є й расизм. За цим тоталізувальним новим поглядом ми всі або расисти, або антирасисти. Щоб бути доброю, а не поганою людиною, слід бути «антирасистом». Нейтралітету не існує. Такого явища, як «не расистське», не існує.
Найголовніше: у цій революції скептиків будь-якої складової такої радикальної ідеології перетворюють на єретиків. Тих, хто не дотримується всіх аспектів цього переконання, таврують фанатиками, бойкотують, а їхня робота проходить політичну перевірку. Просвітництво, як сформулював критик Едвард Ротштейн, замінили екзорцизмом.
Культура скасування як дисциплінарний інструмент
Те, що ми називаємо «культурою скасування» (cancel culture), насправді — судова система цієї революції. Метою виключення є не лише покарання виключеної людини. Мета полягає в тому, щоб донести іншим: якщо будете виділятися, станете наступними.
Це спрацювало. Недавнє дослідження американського аналітичного центру CATO Institute показало, що 62% американців бояться висловлювати свої справжні погляди. Майже чверть американських учених підтримує вигнання колеги, який дотримується хибної думки з таких гострих питань, як імміграція або гендерні відмінності. Опитування Інституту глобальної інновації та зростання при Університеті Північної Дакоти (Institute for Global Innovation and Growth) показало, що майже 70% студентів виступають за те, щоб повідомляти про професорів, які говорять щось, що вони вважають образливим.
Чому так багато людей, особливо молоді, приваблює ця ідеологія? Це не тому, що вони дурні, чи тому, що вони «сніжинки» (зневажливий термін для покоління міленіалів), чи хай там що про них каже Fox News.
Усе це відбулося на тлі великих змін в американському житті: розпаду нашої соціальної структури, втрати релігії та занепаду організацій громадянського суспільства, опіоїдної кризи, падіння американських індустрій, підйому Big Tech, низки фінансових криз, отруйного громадського дискурсу та гнітючої студентської заборгованості. Епідемія самотності. Криза сенсів. Пандемія недовіри. Це сталося на тлі занепаду американської мрії та відчувається як певна кульмінація. Нерівність у нашому такому позірно справедливому, ліберальному суспільстві досягнень явно спрямована на користь одних людей проти інших. І так далі.
Читайте також: «Вирішальне десятиліття». Основні тези конференції ООН з питань зміни клімату
«Я був навернений, бо дозрів для цього й жив у суспільстві, яке, розпадаючись, прагло віри». Ось що писав Артур Кестлер про свій любовний зв’язок із комунізмом у 1949 році. Подібне можна сказати про цю нову революційну віру. І, як на початках й інші релігії, ця також запалила душі справжніх вірян, які прагнуть спалити все та всіх, хто стане на їхньому шляху.
Якщо ви колись намагалися щось збудувати, навіть щось маленьке, то знаєте, наскільки це складно. Це вимагає часу. Величезних зусиль. А от руйнувати? Це швидко.
Американська культурна революція
Woke-революція була надзвичайно ефективною. Вона успішно завоювала основні смислоутворювальні інститути американського життя: наші газети, наші журнали, наші голлівудські студії, наші видавничі доми, багато наших технологічних компаній і дедалі більше американських підприємств.
Точно як і в Китаї часів Мао, насіння нашої власної культурної революції можна простежити до академічної сфери, яку вона охопила першою. А наші школи — державні, приватні та церковні — дедалі частіше стають місцями вербування для цієї ідеологічної армії.
Як ми дійшли до цієї точки? Для відповіді важливі численні фактори: занепад інституцій, технологічна революція та монополії, що виникли внаслідок цього, зарозумілість наших еліт, бідність, смерть довіри. І всі ці фактори необхідно вивчити, бо без них не було б ані крайніх правих, ані культурних революціонерів, які зараз лютують біля воріт Америки. Але є одне слово, яке ми повинні розглянути детальніше, бо воно зринає в кожен момент радикальної перемоги. Це слово боягузтво.
Революція майже без опору вдарила по тих, хто перед своїм іменем носить титул CEO, голови, президента або директора. Відмова дорослих говорити правду, їхня відмова сказати «ні» зусиллям із підриву місії їхніх інституцій, їхній страх почути образи, цей страх, який перевершує їхню відповідальність — ось причина, чому ми на цьому етапі.
Алан Блум думав про радикалів 1960-х років, коли писав, що «кілька студентів виявили, що самовдоволених доцентів, які навчали їх академічної свободи, невеликим поштовхом можна перетворити на ведмедів, які танцюють». Сьогодні, пів століття по тому, ці ведмеді, що танцюють, сидять на кафедрах усіх важливих, смислоутворювальних елітних інституцій країни. Як висловився Дуґлас Мюррей: «Проблема не в тому, що жертву обирають. Проблема в тому, що люди, які руйнують її репутацію, можуть зробити це через співучасть, мовчання та втечу крадькома всіх інших».
Усі точно думали: «Ці протестувальники щось заслужили! Ця інституція, цей університет, ця школа не завжди дотримувалися всіх своїх принципів! Ми були расистами! Ми були сексистами! Ми не завжди були освіченими! Я трохи поступлюся, і ми знайдемо компроміс». Ці думки виявилися настільки ж наївними, як і думки Робесп’єра, який уважав, що зможе уникнути гільйотини.
Відвага як засіб проти нелібералізму
Якщо все це уможливило боягузтво, то силу, яка стримує цю культурну революцію, також можна підсумувати одним словом: відвага. І відвага часто виходить від людей, від яких цього не очікуєш.
Читайте також: "Довіра до США під загрозою". Байден з'явиться на Кліматичній саміт ООН без прийнятого Конгресом законодавства
Подумайте про Мод Мерон. Мерон усе життя лібералка, за словами якої завжди йшли вчинки. Вона була супровідницею в Planned Parenthood, науковою співробітницею Кетлін Клівер, колишньої «Чорної Пантери», і спостерігачкою на виборах від Джона Керрі в Пенсильванії під час президентських виборів 2004 року. 2016‑го вона була постійною співробітницею кампанії Берні Сандерса. Мерон присвятила свою кар’єру юридичній допомозі: «Для мене робота державної судової захисниці більше, ніж просто робота, — сказала вона мені. — Це те, чим я є».
Але все змінилося, коли минулого року Мерон пристрасно й публічно висловилася про нелібералізм, який охопив державні школи Нью-Йорка, у яких вчаться її четверо дітей. «Я дуже відверта в тому, за що я стою, — сказала вона мені. — Я за інтеграцію. За різноманіття. І я також проти твердження, що білі батьки відповідальні за провал нашої шкільної системи. Я відкидаю пропозицію мера скасувати спеціальні вступні тести для таких шкіл, як та, що імені Пітера Стайвесанта. І я вважаю, що расовий есенціалізм расистський, і його не слід викладати в школі».
Те, що сталося після цього очевидного думкозлочину, було полюванням на відьом у ХХІ столітті. Мерон публічно обмовляли її колеги. Вони називали її «расистською, причому абсолютно відверто». Казали: «Нам соромно, що вона працює в Товаристві юридичної допомоги».
Більшість людей пішла б і тихо шукала собі нову роботу. Але не Мод Мерон. Цього літа вона подала позов проти організації, стверджуючи, що її змусили піти з роботи в Товаристві юридичної допомоги через її політичні погляди та расу, що порушує розділ VII Закону про громадянські права. Це я називаю відвагою.
Обов’язок говорити правду
Джордж Орвелл казав, що «чим далі суспільство відходить від істини, тим більше воно ненавидітиме тих, хто її вимовляє». В епоху брехні говорити правду — великий ризик. Це має ціну. Але це наш моральний обов’язок. Наш обов’язок у час примітивного мислення протистояти масам. Наш обов’язок вільно мислити в епоху конформності. Наш обов’язок говорити правду в епоху брехні.
Відвага — не останній і не єдиний крок в опорі цій революції, а лише перший. Після цього мають іти чесні оцінки того, чому Америка взагалі була вразлива, а також дуже сильна активність для такого відновлення економіки та суспільства, щоб якомога більше американців могли повернутися до життя, свободи й прагнення щастя.
Але почнімо з дрібки відваги
Відвага передовсім означає повне неприйняття брехні. Не поширюйте неправду ані про себе, ані про інших — байдуже, які зручності пропонує вам натовп. І не приймайте просто так брехню, яку вам говорять. Якщо можливо, голосно відкидайте твердження, у хибності яких ви впевнені. Відвага може бути заразною, а ваш приклад може стати зразком для наслідування.
Коли вам кажуть, що такі цінні якості, як працьовитість і пунктуальність, — спадщина панування білих, не зволікаючи, відкидайте це. Коли вам кажуть, що статуї таких людей, як Авраам Лінкольн і Фредерік Дуґлас, — образа для кольорових американців, не кивайте з увічливості. Якщо вам кажуть, що для афроамериканців «нічого не змінилося», то не знецінюйте, погоджуючись, пам’ять героїв боротьби за громадянські права. А коли вам кажуть, що Америку заснували для збереження рабства, не беріть участі в переписуванні історії країни.
Америка недосконала. Я завжди це знала, як і всі ми. А останні кілька років похитнули мою віру, як жодні в моєму житті. Але Америка та ми, американці, далеко не безнадійні. Ми маємо зберегти гасло з антирабовласницької газети Фредеріка Дуґласа The North Star: «Право не знає статі — істина не знає кольору — Бог — наш батько, і ми всі брати».
Ми досі відчуваємо вплив того електричного шнура, про який говорив Лінкольн 163 роки тому, що «в цій декларації, яка об’єднує серця патріотичних і волелюбних людей та об’єднуватиме ці патріотичні серця доти, поки любов до свободи існує в головах людей у всьому світі».
Я щодня чую про людей, які живуть у страху у настільки вільному суспільстві, яке будь-коли знало людство. Дисиденти в демократії, які практикують лицемірство. Це відбувається сьогодні. Що станеться за 5, 10, 20 років, якщо ми не будемо висловлюватися й захищати ідеї, які уможливили все наше життя?
Незалежність. Рівність. Свобода. Гідність. Це ідеї, за які варто боротися.