У прагненні більшої справедливості між жінками та чоловіками є загроза опинитися в позиційній війні, яка замість динаміки створює блокаду. Виною цьому є афекти, що ґрунтуються на столітніх образах.
Показовою тут була поразка Гілларі Клінтон. Під час передвиборчої кампанії інтернетом гуляла її цитата, де вона називала жінок першими жертвами війни, «бо в боротьбі вони втрачали чоловіків, батьків і синів». Такий однобокий погляд під час свого першого виступу після виборів висловила Клінтон. «Майбутнє за жінками», — поляризуючи, сказала вона тоді.
Але в Німеччині, якій властиві вільні вибори, не помітно, щоб партіям нав’язували прискіпливіше ставлення до статі кандидатів. Федеральна земля Бранденбург першою ухвалила закон, згідно з яким незабаром на виборах до Ландтагу в партійних списках має бути рівна кількість жінок і чоловіків. І в однаковому представництві справді немає нічого поганого.
Але чи варто одразу запитувати, чи станемо ми незабаром паритетно залучати й людей з інвалідністю, мігрантів і переселенців, багатіїв і безробітних, математиків і поетів, хворих на рак легень, пенсіонерів чи дітей? І чому жінки досі не мають кількість місць, яка відповідала б їхній фактичній частці в населенні. Адже жіночого населення таки більше.
Читайте також: Чи є життя без фемінізму?
Простіше запитати, що саме змінює в політиці закон про паритетність, адже таке бурхливе втручання в свободу вибору не буде легітимізоване правом на посаду, якого взагалі не може існувати. Врешті, жінки мають право заснувати жіночу партію, висувати й обирати лише жінок. Наприклад, щоб протиставити чоловічим, потенційно домінантним практикам щось цілковито нове, як-от жіноча політична культура. Треба чітко усвідомити, що закон про паритет таку партію забороняє. Як і партію, що висуватиме стільки само жінок, як теперішні партії чоловіків. З жіночого майбутнього Клінтон нічого не вийшло.
Отже, запитаймо, чи більша кількість жінок робитиме кращу політику? Для кого? Для жінок? А хіба нинішня політика для жінок така погана? Чи слід вважати фемінізм успішним? І чи зміг він досягти так само багато в питаннях активного й пасивного виборчого права, покарання за насилля в сім’ї та дозволу абортів, як у запровадженні окремих жіночих паркомісць і посад для жінок, уповноважених у справах жінок?
Фемінізм не має помітних успіхів, коли ми згадуємо про профілактику раку простати, бездомних, насильство, боротьбу з алкогольною залежністю або запобігання передчасним смертям унаслідок хвороб, зумовлених стресом, тобто про всі чоловічі слабкості та недоліки. Це стосується й сімейного права, приклад — несправжнє батьківство.
Це точно нелегко однаково добре ставитися до неоднакового, а в питаннях батьківства чи генітальної хірургії аргументи стають нечіткими. Утім, можна констатувати, що для жінок століттями відбувалися разючі законодавчі поліпшення, і робили це парламенти, у яких домінували чоловіки.
Отже, чоловіки не роблять політики для чоловіків. Якщо говорити трохи ширше, то робітничий рух, у якому домінували чоловіки, боровся за всіх, а от фемінізм — лише за жінок. Це не закид одній стороні, а наслідок патріархату, що, своєю чергою, є наслідком розподілу праці. Згаданий розподіл навряд чи міг бути інакшим у суспільстві, у якому до 1870 року одна жінка народжувала в середньому 14 дітей. Зменшення народжуваності вдесятеро чітко демонструє, які зміни ми переживаємо. І чоловіки, і жінки. Останнім час починати цікавитися інтересами інших, зокрема й чоловіків, які давно вважалися ненадійною статтю. На щастя, у демократії іншого шляху до влади не існує. Те, що вони роблять замало, ілюструє і надія на більшу кількість жінок у парламентах. Ті, хто підтримує закон про паритет, прагнуть розрядки, передовсім з огляду на вже так часто згадувану токсичну чоловічність, на яку зараз вішають відповідальність за все — від потужних турбодизелів у центрі міста аж до міжнародної фінансової політики. Навіть якщо в тому щось і є, то це потребує детальнішого розгляду. Бо в нинішньому вигляді це поняття непридатне для застосування.
Пригадуючи те, що ані Анґела Меркель, ані Тереза Мей не є блискучими прикладами райського державного правління, сповненого єдності та щастя, чоловічність сама по собі не може бути токсичнішою за погоду, воду чи жіночність. Тому фаховий термін для необґрунтованої ризикованої поведінки — гіпермаскулінність, себто надчоловічність. Та, яка діє понад міру людського, коли не треба пояснювати, наскільки це нездорово для всіх задіяних.
Читайте також: Тетяна Микитенко: Рагулізм — це брак критичного ставлення до себе й відповідальності за те, що робиш
Нерівність статей заходить так далеко, що надчоловічність починається в хлопчиків у віці від двох років. Тоді вони помічають, що відрізняються від мами. На жаль, поруч часто немає чоловіків, як наслідок — виникає гіперболізоване уявлення про все, що роблять, можуть і мають робити чоловіки.
Надчоловічність — це гіперреакція на начебто недосяжне, це відсутність містка між дитиною чоловічої статі й дорослим чоловіком. Чудовий приклад — Дональд Трамп. Він так і не пройшов цим містком. Нелегко буде навіть парламенту з паритетним представництвом чоловіків і жінок, адже чоловічі геройські вчинки так само міцно закарбовані в колективну підсвідомість, як і вікторіанські переконання Мері Соммервіль чи Ади Лавлейс про те, що як жінки вони не мають жодних талантів. У журнальних колонках і дебатах у мережі на передній план виходять не жінки з почуттям власної гідності, а жінки, які відчувають злість, передовсім на чоловіків.
Замість того щоб побороти лють і вийти з минулого, вони хочуть самостійно вирішувати питання, яке стосується абортів, і прагнуть збільшити допомогу для тих, хто самостійно виховує дітей. Наче те, що жінка відповідальна за дитину, є чимось революційним. Молода феміністка Тереза Бюкер, так само як її опонентка-католичка Бірґіт Келле, у жодному питанні не думає про батька. Розрядкою й не пахне.
Читайте також: Осуд Лісістрати. Новітній фемінізм — це подарунок жінок чоловікам
Чоловіки також не повстають. Вони радше прислухаються до канадського психолога Джордана Б. Петерсона, який з антицивілізаційним запалом убачає обґрунтування патріархату в природі, наче нового часу ніколи й не було. Найбезглуздішу агресію він радо пояснює впаданнями чоловіка за жінкою. А Марґарете Стоковскі відмовляє чоловікам у праві мати будь-які почуття. У класичному патріархальному стилі вона пише, що їхні зовнішні геніталії мають менше нервових закінчень, аніж її. Так зупиняють прогрес.
Замало й батьків, які повністю вкладалися б у створення містків між своїми дітьми та світом. У них немає прав, але все ж таки те, що на їхній останній щорічній демонстрації в Кельні їх не назбиралося навіть сотні, — конфуз. Допоможуть лише автоматичний тест на батьківство та жорстке право дитини на всеохопну й особисту опіку її генетичного батька. Оскільки біологічне батьківство не можна відкинути, то на відміну від закону про паритет не було б і потреби в майстерному обґрунтуванні.
Жінки й чоловіки зустрічаються в момент комплементарного неврозу, як це колись описав постколоніальний психоаналітик Франц Фанон для етносів. «Для нас той, хто обожнює негрів, — писав Фанон, — настільки ж хворий, як і той, хто відчуває до них огиду. І навпаки, чорний, який хоче зробити свою расу білою, так само нещасний, як і той, хто проповідує ненависть до білих». Водночас білий страждає від примусу бути кращим і панувати. Сучасник Фанона Джеймс Болдуїн емпатично закликав собі подібних завдяки любові звільнити білих, бо лише тоді вільними можуть бути й чорні. Адже краще зосередитися на власній свободі, ніж на боротьбі проти свободи іншого. У часи великого добробуту, малої кількості дітей і повсюдної електрифікації це мало б бути просто.
Полюби свого відмінного ближнього, не зненавидь його — ось що могло б стати гаслом.