У вівторок Андрій Мельник знов роздав: «Краще тримайте свого лівого язика за зубами», – напався український посол на колишнього депутата від «Лівих» Фабіо де Масі. Останній заявив, що батальйон «Азов» ЗСУ толерує у своїх лавах «небезпечних фашистів». «Ліві» – були і залишаються тими, хто залицявся до військових злочинців Путіна», – конкретизував Мельник.
Раніше український посол накинувся на Майкла Рота із СДПН і назвав голову Комітету закордонних справ «мудаком». На запитання на телебаченні WELT, чи був цей вислів проявом його «відчаю» після російського нападу, Мельник відповів: «Це не відчай. Це заява про статус. Також у політиці, яка тут панувала десятиліттями».
Такі висловлювання посла, а також звинувачення інших українських політиків на адресу Німеччини можуть дати підставу назвати відносини між двома країнами «напруженими». Дехто висловлює також роздратування. «Усі вимоги України спрямовані на поставки зброї та можливе військове втручання НАТО», – каже депутат Бундестаґу від СДПН Аксель Шефер, – «Робиться вигляд, що це єдиний вихід у нинішній ситуації, інша підтримка не враховується. Таке ставлення викликає деяке обурення в СДПН».
Однопартієць Шефера Сьорен Бартол пішов ще далі. Держсекретар парламенту у Міністерстві будівництва назвав Мельника у твіттері «нестерпним». Невдовзі Бартоль видалив той твіт, а згодом і свій акаунт у мережі. Федеральний уряд під керівництвом канцлера Олафа Шольца (СДПН) не хоче «напружених» відносин, а натомість прагне якомога активніше, наскільки це можливо з точки зору уряду ФРН, підтримувати країну, яка зазнала нападу. Тому важливо проковтнути той гнів, який безперечно присутній щодо звинувачень.
Багато докорів спричинені ані не урядом Шольца, ані поточною нерішучістю щодо постачання зброї, ані діями представників партій у Бундестазі, що входять до світлофорної коаліції, після відеовиступу президента України Володимира Зеленського.
Первородний гріх «Північного потоку-2»
Український гнів має глибокі корені, які сягають щонайменше 2014-го року. Зокрема періоду після прозахідної революції на Майдані, незаконної анексії Криму, підтримки Росією «сепаратистських» диктатур на сході України та війни, що після цього почалася. Первородним гріхом Німеччини було будівництво «Північного потоку-2»: проєкт не тільки означав геостратегічний утиск інтересів України, але й спровокував його, оскільки його не було фіналізовано урядом Ангели Меркель (ХДС) до анексії Криму Росією. Для Києва це була зрада: якщо західні санкції проти Росії на той час вважалися надто слабкими, то трубопровід здавався майже німецькою нагородою за агресію Росії.
Критично сприйняли також в Україні дії Німеччини у лютому 2014 року під час революції на Майдані, коли силовики тодішнього президента Віктора Януковича розстрілювали протестувальників, а європейські політики за активної участі на той час міністра закордонних справ Франка-Вальтера Штайнайєра намагалися бути посередниками у переговорах.
Як це виглядало для багатьох в Україні, розповідає колишня євродепутатка від «Зелених» Ребека Гармс, яка упродовж багатьох років підтримує інтенсивні контакти в Україні і дуже рано попереджала про імперіалізм Путіна. «Для протестувальників на київському Майдані це було нестерпно, – каже Гармс в інтерв’ю Die WELT, – «що посередники на чолі із Франком-Вальтером Штайнмайєром намагалися залишити маріонетку Путіна Януковича ще на рік при владі навіть наступного дня після смертельних розстрілів та інших звірств його спецпідрозділів».
Пізніше зовнішня політика Німеччини зосередилася на Мінському процесі. «Мінська угода» від 12 лютого 2015 року створена під егідою глав держав і урядів «нормандського формату», зокрема Німеччиною під керівництвом Меркель, а також Францією, Росією та Україною. США, тоді на чолі із Бараком Обамою, за власним бажанням, залишилися поза цим. А у Великій Британії, перед якою як перед гарантом Будапештського меморандуму 1994 року про відмову України від ядерної зброї насправді стояв серйозний виклик і яка, можливо, зайняла б жорсткішу позицію щодо Путіна, дебати щодо Brexit спричинили відсутність інтересу до континентальної Європі.
Тож оперативну роботу перебрав на себе Штайнмайєр. Він мислив раціонально і не зміг визнати націонал-реваншистську орієнтацію Кремля. Натомість неодноразово бачив «світло в кінці тунелю української кризи» і вдавався до риторики, що рухатися повинні «обидві сторони».
За словами Гармс, «негативним» видавався Україні той факт, що «Німеччина та Франція започаткували Мінські угоди та «Нормандський процес» без участі східного чи центральноєвропейського країни-члена ЄС». В Україні це видавалося, як ніби німці не хотіли визнавати, що Польща, країни Балтії та інші оцінюють цю загрозу інакше, а ніж німецькі дипломати.
Крім того, в Україні складалося враження, «що угода та її продовження не лише ігнорували брутальний характер намісників, а й применшували стратегію Путіна». Маріонеткові уряди на сході України розпочали наступ після Мінських угод за російської підтримки, фактично припинивши зусилля із встановлення миру.
Читайте також: Особливі відносини
Дії Німеччини наштовхнулися на непорозуміння у США
Дії ФРН також наштовхнулися на скепсис у США: у 2015-16 рр. на той час віце-президент Джо Байден опікувався українською кризою і неодноразово їздив до Європи. У лютому 2015 року, незадовго до підписання Мінських угод, він бачив Анґелу Меркель на Мюнхенській безпековій конференції. Хоча канцлерка і засудила в Мюнхені дії, «це, на мій смак, було недостатньо сильно», — написав Байден у своїх мемуарах, опублікованих у 2017 році. «І я був розчарований, коли після виступу вона холоднокровно ухилялася від надання українським військовим справжньої зброї».
Меркель і Байден також розійшлися в думках під час зустрічі із тодішнім президентом України Петром Порошенком. Меркель запитала, на які поступки Порошенку вона може піти на зустрічі з Владіміром Путіним наступного дня: «Вона вважала, — пише Байден, — що глава російської держави повинен мати можливість здобути якусь перемогу». Американський переговорник був незадоволений її пошуком пропозицій для Путіна, і пише про хід розмови: «Ми не можемо звинувачувати жертву», — сказав я, киваючи на Порошенка. Коли зустріч закінчилася, Меркель, здавалося, була розчарована мною».
Навіть те, що Німеччина нині наводить в якості власного виправдання – фінансова допомога у понад €2 млрд з 2014 року – справила в Україні неоднозначне враження, на думку Гармс. «Значний фінансовий вклад з боку Німеччини у різних сферах був тим, що віталося в Україні, яким чином це могло б бути інакше», – каже Гармс. Вона високо оцінює те, що таким чином підтримувалися реформи. Однак Угоду про асоціацію з ЄС після відходу Януновича ФРН, з точки зору України, розглядала не як перший крок до ЄС, а «як альтернативу членству, не як шлях до ЄС, а як кінцеву станцію».
Таким чином щедро фінансовані німецькою стороною реформаторські прагнення в Україні «супроводжувалися постійним розчаруванням». «Україна», – каже Гармс, – «мала продовжувати реформаторський курс без підтримки врегульованого процесу вступу чи набуття статусу кандидата в умовах війни на Сході та окупації значної частини країни, не маючи можливості досягти мети – інтеграції до ЄС. Це завжди викликало сумніви щодо підтримки Німеччиною України». Ці сумніви дійсні й сьогодні.