Коли 1957 року Римськими договорами було закладено основи майбутнього Європейського Союзу, виникла «економічна спільнота», як її передбачив і чиї переваги тверезо описав на початку ХХ століття колишній міністр закордонних справ Німеччини Вальтер Ратенау. Це ще не означало миру в світі, але все ж було зменшенням міждержавних конфліктів, економією сил та зміцненням солідарної цивілізації. Міркування про духовну роль і культурну самосвідомість Європи стали б, натомість, підґрунтям цьому.
Прагнення об’єднаної Європи, заснованої на спільних цінностях, залишалося поза межами «економічної спільноти» живішим, аніж у країнах-засновниках. Відповідальними за це були письменники, митці та вчені, чию єдність, що виходила за національні кордони, визначав не лише географічно, а й духовно спільний орієнтир — «Центральна Європа». «Центральноєвропейці» відіграли провідну роль у перемінах дивовижного 1989 року, завдяки їм процес об’єднання, що став розширюватися, формувався пристрастю та пафосом спільного розуміння цінностей.
Сьогодні загрози єдності Союзу і його ціннісному консенсусу виходять з Центральної Європи. У межах ЄС утворилося ядро «неліберальних демократій» на чолі з угорцем Віктором Орбаном та поляком Ярославом Качинським. Своїми ворогами вони оголосили митців та вчених, які обстоюють не національні ідеології, а універсальні ідеали. Процес об’єднання посилив у Європі почуття нерівності та неодночасності. Коли політичні еліти на Заході передчасно попрощалися з національною державою, багато центральноєвропейців у приналежності до об’єднаної Європи вперше побачили шанс для створення стабільної національної держави. Те, що це не відразу перетворилося на конкуренцію різних націоналістичних ідеологій, було також заслугою мистецьких та наукових еліт. Вони були прихильниками універсальних цінностей Просвітництва, для них об’єднана Європа у сфері політики повинна дотримуватися тих самих вільних ліберальних принципів, що й République des lettres, якої прагнули мислителі Просвітництва.
Читайте також: Die Welt: Ліва й права політика керування ідентичностями
Серед інтелектуалів Центральної Європи великою була віра в силу ідей та в ефективність культури. Їхнє утопічне мислення було не так утечею від реальності, як спробою сприяти кращій реальності силою думки, а силою слова описувати її. Угорський письменник Дьордь Конрад назвав Європу «вербальним континентом». Для Центральної Європи ця характеристика була актуальна по-особливому: тут політика була оточена літературою, а після 1989 року «літератори» робили політику. Зміна культурної та наукової репутації на політичну популярність стала домінуючою особливістю трансформаційних процесів, що відбулися в Європі після падіння Берлінської стіни. Інтелектуали потрапляли на високі політичні посади. Причина цього полягала не так у їхньому політичному хисті чи економічній компетентності, як у мистецькій щирості й моральній відповідальності за загал.
У Чехословаччині видатним прикладом цього став драматург і президент Вацлав Гавел. У Польщі міністром закордонних справ став історик Броніслав Ґеремек, в Угорщині президентом обрали письменника і перекладача Арпада Ґенца, в Румунії, інтелектуали якої також сповідували ідеали «Центральної Європи», філософ і мистецтвознавець Андрей Плесу став спершу міністром культури, а згодом міністром закордонних справ. Після 1989 року здавалося, що письменники, митці та вчені можуть взяти політичну відповідальність, залишаючись при цьому вірними своєму головному покликанню — підтримці універсальних цінностей. Мистецькі переконання формували політичні програми, а культура подолала владу. Ще задовго до цього назва роману, опублікованого 1969 року Освальдом Вінером, була схожа на пророкування: «Поліпшення Центральної Європи». Але «перемога» культури залишилася епізодом. Почалось «обуденення харизми», про яке говорив німецький соціолог Макс Вебер.
Героям, щоб домогтися вступу до ЄС, довелося стати торговцями. Під час других вільних виборів, після зміни назв партій, майже в усіх країнах колишнього Варшавського договору до влади повернулися члени старої номенклатури.
Австрія — добре сумління заколотників у ЄС
Герої, які відмовилися стати торговцями, швидко перетворилися на аутсайдерів. Громадські моралісти стали держслужбовцями. Саме тоді привид агресивного націоналізму повернувся до Європи. Зростали антисемітизм і ксенофобія, почалися етнічні чистки, а потім сталося неймовірне: на Балканах почалася нова європейська війна й Сараєво знову стало символом смерті та руйнувань. Розширення ЄС на Центральну та Східну Європу, що відбулося 2004 року, видавалося найкращою стратегією попередження повторного занурення Європи у військові конфлікти.
Сьогодні може видатися, що ця дата позначає початок кінця Європейського Союзу. Так звані Вишеградські держави агресивно ігнорують правила та право Союзу, дотримуватись яких вони колись погодилися. І йдеться не лише про відмову допомагати впоратися з потоками біженців. Ідеться про довготривале забезпечення панування alla turca: через зміни у правовій системі, у політичному ладі та підпорядкування культури політиці. Наявна цензура. Брюссельські санкції не діють.
Австрія у цьому контексті грає делікатну роль. Уряд на чолі з Себастіаном Курцом знайшов себе у посередництві між Заходом і Сходом, сигналізує розуміння відкритих недемократів, і в своєму честолюбстві, намагаючись відродити цісарсько-королівську політику з нотами ностальгії, ставить під загрозу єдність ЄС. Австрія стала добрим сумлінням заколотників у ЄС, таких як Віктор Орбан та Ярослав Качинський.
З огляду на ключову роль, яку відігравали представники культури у розширенні ЄС на Схід, ще болючішим є факт, що в таких країнах, як Польща та Угорщина, триває справжня культурна боротьба. Нещодавно у Будапешті високий культурний функціонер Мартон Бекеш у статті під назвою «Ми нарешті повинні встановити власні стандарти» вимагав, щоб митці виявляли «політичну лояльність» та пропагували у своїх творах націоналістичні цінності. За страшний приклад він пригадав померлого письменника Петера Естергазі та режисера Міклоша Янчо, які втілювали ненависні «ліволіберальні, світські цінності». На його думку, настав час «деколонізувати» установи, в яких надто довго домінувала західноорієнтована ліволіберальна еліта. Повинен відбуватися процес очищення культури, який не омине жодної установи: ні Академії наук, на університетів, театрів і видавництв, ні оперних театрів та музеїв.
Читайте також: Die Welt. Невдоволеність лібералізмом
Як приклад події, що загрожує ліберальним інфікуванням, Бекеш навів Франкфуртський книжковий ярмарок, який слід бойкотувати. В «Угорщині ХХІ століття, яка переживатиме злет», консервативні та «плебейські» цінності становитимуть незнищенну коаліцію. «Бути консервативним, популярним і націоналістичним не лише сексуально й круто, а й глибоко революційно. Світські та ліберальні митці втілюють минуле, що вийшло з моди».
Ця риторика жорстка, але давно відповідає політичній реальності. При цьому Віктор Орбан вправно змінює свою тактику. Щоб вигнати з Будапешта ненависний Центральноєвропейський університет (ЦЄУ), під час виборчої кампанії він з гаслами антисемітського забарвлення напав на засновника ЦЄУ Джорджа Сороса. Нині антисоросівські плакати зникли з будапештського метро, фонд його імені переїхав до Берліна, а ЦЄУ занепадає: адміністративні рішення затягують, як наслідок — дедалі більше професорів залишають навчальний заклад; студенти вагаються, чи йти сюди навчатися.
У культуркампфі, що відбувається сьогодні в Центральній та Східній Європі, якщо зважити на войовничість атак держави, то Угорщина попереду. Але в Польщі та Чехії, в Болгарії та Румунії ситуація не краща. Культурні еліти, які раніше допомагали надати країнам колишнього Варшавського договору національної ідентичності у незалежності та свободі, тепер вважаються ворогами держави й зазнають утисків у своїй науковій та художній діяльності. Їх усувають з державної служби.
ЦЄУ — це особливий випадок: улюбленому проектові Джорджа Сороса не доведеться залишати Будапешт через утрату фінансової підтримки. Проте ця небезпека загрожує багатьом науковим та мистецьким інституціям, які існують за підтримки «західних» організацій.
Посталі завдяки свободі мистецтва й науки, вони перетворилися на демократичні прихистки: швейцарський історик культури Якоб Буркгардт говорив про «вільні місця інтелектуального обміну». Ці «прихистки» почасти десятиліттями фінансуються західними установами. Таке сприяння не може бути постійним, підтримка на національному рівні завжди була скромною, а зараз, у часи посилення дедемократизації, її постійно зменшуватимуть і врешті-решт припинять остаточно.
Читайте також: Що не так із цінностями?
Тут Євросоюз втрачає можливість посилити демократичні «анклави» в Центральній та Східній Європі, які досі втілюють ідеали об’єднаного континенту. В науці це було б цілком можливо. Брюссель інвестує значні кошти на підтримку науки, користаються з цього не в останню чергу країни Центральної та Східної Європи. Базове забезпечення наукових установ відбувається через так звані структурні та інноваційні фонди. Проте відповідні кошти спочатку виділяються національним інстанціям, які потім приймають рішення щодо конкретного розподілу фінансів. Тепер у країнах Центральної та Східної Європи крізь вушко голки національних пріоритетів проходять лише ті установи, які виявляють політичну лояльність.
Цю практику можна змінити. Використовуючи звичну для науки систему «Peer Review», міжнародно визнані вчені на замовлення ЄС могли б не лише, як звично зараз, приймати рішення про підтримку індивідуальних дослідницьких проектів. Вони також повинні були б вирішувати, які установи отримають базове фінансування для забезпечення свого майбутнього. Національного вето в такому процесі прийняття рішень не було б.
Брюссель часто критикують за порушення національного суверенітету окремих держав через ігнорування принципу субсидіарності. У мистецтві та науці цю критику не слід застосовувати. Під час загострення культуркампфу в Центральній та Східній Європі дедалі нагальнішою стає потреба докладати більших зусиль із боку інститутів ЄС для захисту свободи мистецтва й науки від «неліберальних» режимів у Центральній та Східній Європі. Брюсселю час застосувати партизанську тактику. Підтримка якомога більшої кількості місцевих «демократичних анклавів» може стати ефективним протистоянням неліберальним режимам. Це була б можливість докластися до поліпшення Центральної Європи.