За Римський клуб, аргументи Клаудії Еренштайн
Майже через півстоліття «Межі зростання» читаються як дуже актуальна книжка. Звичайно, тепер є набагато точніші комп’ютерні моделі, щоб дивитися в майбутнє. Але тоді навіть спроба прогнозу вже була революцією. Видання змінило свідомість цілого покоління. Його поява стала віхою: час поділився на до «Меж зростання» та після.
Поки книжка не з’явилася, здавалося, що людство вже ніщо не зможе зупинити: більше виробництва, більше достатку, більше споживання. Вище, швидше, далі. Межі були для того, щоб їх долати. Людина ввірвалася в нескінченні простори Всесвіту, і звідти, з відстані десятків тисяч кілометрів, Земля вперше постала у своїй скінченності. Це був період, коли водночас унаочнилися загрозливі побічні ефекти промислового прогресу.
Річка Каяхога в штаті Огайо, США, регулярно горіла через надзвичайну забрудненість нафтою та легкозаймистими хімікатами. Сліди особливо тривких пестицидів, таких як ДДТ, містилися навіть в арктичному льоду. Турбуючись про майбутнє планети, італійський промисловець Ауреліо Печчеі зібрав однодумців-економістів і науковців та заснував Римський клуб. У престижного Массачусетського інституту технологій (MІТ) організація замовила «Звіт про становище людства», який мав показати межі зростання.
Сценарії скінченних джерел існування
Шість науковців на чолі з Деннісом Медоузом підготували «модель світу» з даними про зростання населення та промисловий капітал, виробництво продуктів харчування, споживання сировини та забруднення навколишнього середовища. А тоді вони відтворили різні сценарії: що трапиться, якщо закінчаться корисні копалини? Скільки людей може прогодувати Земля? Що відбудеться, якщо шкідливі речовини далі поширюватимуться по всій планеті?
Спецтема: У токсичному оточенні
Розрахунки показали, що експоненціальне зростання в обмеженій системі, такій як Земля, перевищує межу потужності швидше, ніж очікувалося, і руйнує джерела існування людства. Ніхто більше не мав казати, що не знав цього. Проте команда також прорахувала, що в скінченному світі межі можуть пересунутися: якщо, наприклад, якийсь ресурс стає дефіцитним, ціни зростають, а тоді стає рентабельним освоєння навіть важкодоступних покладів. Однак передовсім виявилося, що заходи із захисту навколишнього середовища допомагають збільшити населеність планети. Звичайно, ця звістка чітко відповідала духові часу.
Організація Об’єднаних Націй саме готувала перший Всесвітній саміт із питань довкілля. Йшлося не про докладні прогнози, для цього модель світу була надто неточною. Досягнення книги полягало в зрозумілому поясненні складних взаємозв’язків. Досі такого не траплялося.
До того ж структури були важливіші, ніж числові значення. Сьогодні видно, що стосовно збільшення важливого для клімату вмісту вуглекислого газу в атмосфері вчені з їхньою моделлю загалом мали рацію. Помилялися вони в тому, що розвиток ядерної енергії незабаром вирішить цю проблему. Інші міркування із сьогоднішньої перспективи здаються справді далекоглядними.
Голод, уже тоді застерігали автори, — це передовсім наслідок політичних рамкових умов. Коли з’явилася книжка, на Землі жило 3,8 млрд людей, тепер їх 7,6 млрд. Утім, абсолютна кількість тих, кому не вистачає їжі, досі залишилася майже незмінною. Неможливо було спрогнозувати, що надлишкова вага в абсолютних цифрах колись стане значно масштабнішою проблемою, ніж голод.
Про поширення апокаліптичних настроїв не йдеться
Книга не мала стати поглядом у кришталеву кулю. Мета полягала в тому, щоб спровокувати дискусії, що й було досягнуто: видання значно вплинуло на політичні дебати 1970 років. Водночас йому хибно закидали апокаліптичні маніпуляції публічними настроями. Але це дуже оптимістична книжка, яка апелювала до духу винахідництва і розуму. Вона пропагувала візію суспільства, яке перебуває в економічній, екологічній і соціальній рівновазі. «Знайти свободу для людства й не вдягати його в гамівну сорочку» — така її провідна ідея. Найбільше авторів турбувало те, що політика й суспільство ледве встигають за технологічним прогресом.
Цифрові технології та штучний інтелект — те, що сьогодні ставить світ перед новими викликами. Людство, і це незмінно актуальний меседж книжки, не повинно фаталістично віддаватися майбутньому. Воно може його творити.
Читайте також: Екологія чи державна зрада?
Проти Римського клубу, аргументи Райнгарда Мора
У 1972-му, коли «Межі зростання» вийшли друком, мені було 17 років. На моєму гімназійному записнику було зображено Віллі Брандта. Для молодших він тоді був наче Роберт Габек сьогодні. На нього покладали надії. Я не курив, їздив на велосипеді й щодня годинами грав у футбол. То яке мені було діло до звіту Римського клубу, який сприймали переважно як провісник кінця світу, якщо відразу й радикально не змінити курс. Я просто далі грав у футбол і визнаю: серія бомбових нападів Фракції Червоної армії на штаб-квартиру американської армії цікавила мене значно більше, ніж дефіцит ресурсів у 2100-му.
Але, звичайно, тоді почало з’являтися щось на кшталт нечистого сумління перед світом, неясного почуття провини, від якого, щоправда, ми мали численні приємні відволікання. Йшлося, врешті, лише про прогноз із багатьма невідомими та різними сценаріями з незрозумілою ймовірністю їх настання. Сьогодні ми знаємо, що деякі застереження були виправдані, незаперечним є й те, що на початку 1970-х уперше з’явилося глобальне усвідомлення зв’язку індустріального прогресу й екологічних проблем.
Ідеологічна педантичність
Але заснування Римського клубу стало також початком бізнесової галузі, яка процвітає і сьогодні: бізнес катастроф, професійне апокаліптичне пророцтво, програми зі спасіння світу з борту реактивних літаків. Норвезький голова програми охорони навколишнього середовища ООН був змушений подати у відставку через неймовірні шестизначні видатки на перельоти, і ніхто не сміється.
Читайте також: Врятувати біорізноманіття
Давно поширилася ідеологічна впевненість, що чудово пов’язується з ночівлями в п’ятизіркових готелях і дорогими позашляховиками. У майже нескінченній німецькій (чому, власне, не загальносвітовій) дизельній афері голова організації «Екологічна допомога» виступає, мов нещадний Робесп’єр, у дусі споконвічної німецької бухгалтерської гільдії, яка, наче месник, тягає невдах судами, щоб до останньої закрити ділянки дороги в Ессені, Франкфурті чи Штутгарті, на яких виміри показують на кілька мікрограмів оксиду азоту більше, а вимірювальні станції розміщують якомога ближче до дороги.
Водночас заради гріховної та дорогої зміни джерел енергії вирубують тисячі гектарів цінних лісів. Замість них встановлюють гігантські вітряки, які не здатні суттєво вплинути на забезпечення електроенергією, хіба що назавжди псують ландшафт. Так, іноді я шаленію, бачачи мільйони євро, витрачені на захист кажанів, коли їх разом із багатьма дикими птахами розмелюють вітряки.
Цифрові технології як шанс
На мою користь свідчить те, що майже 40 років тому я був у Брокдорфі й коло західної злітної смуги франкфуртського аеропорту протестував проти атомної енергії та знищення довкілля. Крім того, мої споживчі потреби довгі роки були досить обмеженими, поки я мешкав у квартирах із кількома орендарями, їздив автостопом на Південь Франції та вічно вбирався в ті самі лахи.
Читайте також: Вирішення екопроблем у регіонах: усе в руках громад?
Озонова діра, вимирання лісу, забруднення нітратами, утилізація сірчаної кислоти у водоймах, м’ясні скандали, криза яєчної локшини, пташиний грип, коров’ячий сказ і RWE — ніщо мені не чуже. Те, що при цьому я не став ані веганом, ані фрукторіанцем і не вірю, нібито європейська заборона на трубочки для пиття вирішує проблему пластикових відходів у всьому світі, хай мені пробачать.
Але повернімося до Римського клубу й меж зростання. У 1972-му внутрішній валовий продукт Німеччини становив $290 млрд. У 2017 — $3,677 трлн. Навіть якщо врахувати знецінення грошей і возз’єднання Німеччини, залишиться багатократне підвищення соціальних стандартів за останні 45 років, а отже, надзвичайне економічне зростання та значне покращення достатку переконливої більшості населення. За цей час ми не отруїлися та не знищили ліси. Очікувана тривалість життя стала вищою, як і свобода людей. Ні, абсолютних меж зростання не існує вже тому, що цифрові технології та їхній прогрес значного підвищують ефективність. Ні економіка, ні суспільство не підпорядковуються вічним законам, які мають залишитися незмінними в майбутньому.
«Коперніканська зміна», якої вимагав Римський клуб, відбувається щодня — у дослідницьких лабораторіях, у свідомості багатьох людей, навіть у політиці. Але чи піде це на користь людству, знати, звичайно, не може ніхто.