Normal
0
false
false
false
RU
X-NONE
X-NONE
MicrosoftInternetExplorer4
Це був той самий український демографічний бум, завдяки якому українці розселилися від Зеленого клину на Далекому Сході Російської імперії до Канади на заході імперії Британської, бо наділити землею для прокорму в Україні усіх народжених синів було вже неможливо. Один з бабиних братів, залізничник, таким чином потрапив у Харбін на будівництво КВЖД (Китайська військова залізниця) і після революції 17 року додому вже не повернувся.
Коли після мореходного училища я сидів „на бичі” – без роботи, без грошей, без даху над головою на березі Керченської протоки, – я щотижня перевіряв пошту на головпоштамті й задовго до всіх листів щастя від нігерійських мільйонерів мріяв, щоб цей пропащий китайський дідусь несподівано віднайшовся і прислав мені на головпоштамт до запитання ящик тушонки „Китайська стіна”.
В мережі гуляють статистичні звіти Російської імперії, з яких випливає, що завдяки цьому демографічному буму на початок 20 століття малоросів ув імперії виявилося більше, ніж великоросів, однак, варто комусь викласти скан тієї книжки, як налітають ольгинські боти, які починають доводити, що це одруківка, кому не туди статуправління вліпило. Втім, все двадцяте століття, схоже, великороси присвятили тому, щоб цю помилку виправити не в статистичній збірці, а перенести кому на порядок в натурі. Дві світові війни, так звана громадянська війна, голодомор і голодовки поменше, чистки, індустріалізація, табори, великий терор, Чорнобиль – і все на наші голови. Дурні боти, вашому ефективному менеджеру треба було пояснювати, що то одруківка, а не нам.
Читайте також: Роби добро і тікай
Сім’я в баби була доволі заможна, попри те що проста селянська. Дід, коли брав її заміж, йшов проти суспільної думки, бо сам з козацького села брав наречену з села кріпацького. Це тоді не віталося. І байдуже, що кріпаччину скасували вже півстоліття тому, це як від нас до розпаду „Бітлз”, а землі в колишніх кріпаків уже було більше, ніж в гонорових козаків.
Четверо бабусиних братів стараннями бездітного дядька-волосного писаря отримали вищу освіту. Двоє духовну, один інженерну й один військову. (Як урок альтернативної історії я уявляю, що десь в паралельній реальності хтось з попів вижив і виходить зараз біля Лаври зі скромного „Майбаха”, Бог подасть. Втім, мені здається вони вже тоді були різних конфесій) Дядько був ще той ліберал, питав у небожів, до чого душа лежить. Як людина, що знала лік хабарям, фінансував він тільки тих племінників, які вчитися хотіли ще в школі, інші залишалися на селі махати батіжком й саджати картоплю. (Наука дівчат далі ЦПШ не розглядалася, для дівчат в цього сексиста були цукерки) Втім, потім шкільна освіта не поділяла такого економного підходу, вчила всіх, тому зараз кожних травневих свят на село традиційно з’їжджаються саджати картоплю лікарі-психіатри, економісти, доценти й кандидати технічних наук. А батіжком махнути вже і нікому. І проїжджі туристи задаються питанням, навіщо вони досі самі садять картоплю, а не купляють її в „Сільпо”, якщо в них є гроші на тракторець.
Деякі історики, зокрема Ярослав Грицак, якраз картоплю вважають в усьому винною. Зокрема в тому, що людей забагато на межі століть розвелося. Ну, звісно, також гігієна та медицина, які скоротили смертність, особливо дитячу, але картопля, яка прижилася скрізь по світу і десь в цей період стала популярна серед простих людей в Україні, її навчилися смажити, пекти, варити й терти на деруни, що повністю вирішило проблему голоду в масштабах України, як найкращого шматка глобусу з триметровими чорноземами. Діти зростали червонопикими, рівноногими, кров з молоком.
Кажуть, саме такі буми народжуваності в результаті призводять до воєн. Тобто, спочатку народжуються багато хлопчиків, яким нічого успадкувати, навіть місця біля токарного верстата, а потім вже обов’язково війна, політики ладні тільки підібрати для неї вдалий привід. Гаврила Принцип так Принцип. А за всесвітньою війною й розвалом переможених імперій одна за одною йдуть війни подрібніше – між новоутвореними державними уламками тих імперій. Так, нас вчили про польсько-українські й польсько-радянські війни, вуличні бої з пропусканням трамваїв та викликами пожежників у Львові, чудо на Віслі, інтерновану в Прусії дику Конармію, сором’язливо називали кілька послідовних українсько-радянських воєн громадянською і так далі. А от що знаєте ви, випускники кращої в світі вищої школи, про польсько-чехословацький конфлікт 1919, чи чехословацько-угорську, або навіть польско-литовську війну? Молоді держави, зіштовхнувшись збройно, в продовж кількох місяців або й тижнів визначали, де саме проляжуть кордони між ними. Чому Україна, яка начебто перебувала в рівних чи й кращих стартових умовах в порівнянні з якоюсь Фінляндією чи Естонією, так бездарно не спромоглася за перших визвольних змагань з того скористатися, писати можна довго й розпачливо. Цьому цілі книжки історики зараз присвячують, як ось „Дванадцять війн за Україну” Віктора Савченка. Дванадцять. Стільки супротивних сторін змагалося, чия згори буде, на Україні впродовж 1918-22 років. Включаючи грецьку окупаційну кавалерію на мулах у Херсоні. Що тут могло вирости?
Читайте також: Братські школи
Моя сімейна історія, про яку розповідати онукам було в певні моменти небезпечно, а ну як в школі проговоряться, але вона все одно проривалася в обмовках і якихось буденних житейських бабусиних історіях, пояснювала це простіше, на прикладі. Зовсім як в поганому романі про громадянську війну Юрія Яновського, де всі брати Половці воюють один з одним на одному полі впродовж одного дня. Правду життя не турбує, чи вона не літературний штамп.
Майже кожна влада, яка приходила в її село на Київщині, брала мою бабусю в заручниці. Червоні, бо один з братів – білий офіцер. Білі, бо інший – червоний командир. Німці, бо треба відправити збіжжя в Німеччину, і щоб той брат, що в батька Зеленого, ешелон під укіс не пустив. Мені було незручно питати в бабусі, яка мала цілком собі польське дівоче прізвище, чи не дременув хтось з братів до Пілсудського. Я не знаю, хто з них був за Петлюру й Директорію, а хто за ясновельможного гетьмана й Українську Державу, але баба зберігала чиєсь з них портретне фото у папасі із запорозьким шликом та з якоюсь аж богатирською шаблею в київському фотосалоні, аж поки її власний син-полковник не повернувся вже з іншої світової війни в 45 і з антиособістського переляку не повикидав буржуазно-націоналістичний компромат з сімейних фотоальбомів. Єдине в чому певен, навряд чи хтось з моїх дідів служив у єврейському курені Української Галицької Армії. Хоча…
Тож коли я чую: „діди воювали”, жодної ясності, за що саме, для мене не виникає, настільки кожен з них воював за своє, хоча вони мали спільний інтерес саме в Українській Народній республіці, яка єдина не брала бабу в заручники. В Другій світовій, до речі, було теж саме. Тому я лише пам’ятаю, що мої діди самі себе звоювали, і не дай нам Боже ще раз повторити їхній досвід, бо зараз демографія вже геть не та, не пік, а провалля.
До того часу, коли народився я, дожило лише двоє з дідів. Той, що червоний командир і той, що гулагівський зек. А з жінок лише бабуся і ще одна сестра. Четверо з дев’ятнадцяти. Кома на місці. Статистики можуть не перераховувати. На мою появу в сім’ї бабуся сказала: „Це народився той, хто ще буде мене любити”. Вгадала. Досі сумую за нею, коли наступають ці травневі дні, й 9 травня для мене не свято войовничих дідів, а день, коли ця жінка, що пережила дві світових війни й власноручно спиляний оподаткований Хрущовим яблуневий сад, пішла від нас. Телеграму з огляду на свята не змогли завірити, мене не відпускали з училища, я стояв у строю в матроському костюмчику на помпезному радянському параді воєвавших дєдов і тихо ковтав сльози. Хай вам там гикнеться. бабо.